Моїх каторжних предків тавро.
Є.Маланюк
Помаранчева революція як стихійний рух середнього класу та буржуазії добігає кінця. Все більш явними стають технологічні елементи в київських подіях. Студентів і бізнесменів поступово витісняють суворі чоловіки від 30 до 50-ти, змінюється вираз облич. І це загалом добра ознака — суспільно-політичні процеси поступово повертаються до берегів, суспільний рух повертається до політичного формату. Зазначене не виключає можливості подальшого загострення, проте вже абсолютно очевидно, що всі ми живемо в новій країні. Нову Україну будуть вивчати, тільки настає час усвідомлення того, що українська нація постає не на основі етнічних, а насамперед громадянських ознак. Вже нині багато сказано, й буде написано ще більше про початок широкої суспільної дискусії, про розблокування медіаканалів, про поширення сфери публічності, про формування нової європейської політичної культури. Проте набагато менше йдеться про більш сутнісні, але менш явні речі — про соціокультурні основи функціонування політичної системи. А розгляд цього питання дозволяє дійти доволі несподіваних висновків і зробити важливі практично значущі прогнози.
Загальновизнаним став факт, що «битва за Україну», яку розпочав Кремль, мала на меті захист пострадянського простору як окремої геополітичної реальності. Зараз все частіше російські експерти пишуть про боротьбу за збереження «русского пространства», з’являється усвідомлення того, що на Майдані вирішувалася доля РФ. Але все це не так важливо на тлі думок про можливий занепад великої російської ідеї Третього Риму та відновлення єдності християнського світу. Хай вже у постхристиянський час.
Цікавий феномен: упродовж 1997—2004 рр. відбулася низка успішних і не зовсім «оксамитових» («квіткових») революцій в країнах Східної та Південної Європи. Демократія перемогла в Болгарії, Сербії, Грузії, і, скоріше за все, в Україні, та зазнала поразки в Білорусі та частково у Вірменії. Різноманітні за розмірами, геополітичним становищем, історичною долею і політичними системами, ці країни об’єднує лише одне — домінуюча православна (та близька до неї вірменська) традиція і загалом належність до так званого поствізантійського культурного кола. Саме посланці Константинопольського Вселенського патріарха навернули ці народи свого часу до християнства, і саме Базилевс та Імперія Ромеїв загалом сформували основи політичної традиції. Саме вони принесли на наші терени основні політичні ідеї та категорії. З часів падіння Царграда минуло вже понад 650 років, але орли Константинополя, за образним висловом одного з колег, ширяють у нашому небі ще й досі. Парадоксально, але саме хвиля «квіткових» революцій дозволила побачити примару цих давніх і дивних птахів та почути їхній майже згаслий у височині клекіт.
Майже спільні за завданнями, рушійними силами і сценарієм, такі революції відбулися одночасно в історичному вимірі виключно лише в поствізантійських країнах, але поки що не в усіх. Ця доля донині обминула Грецію, Македонію, Румунію, Туреччину та Російську Федерацію. І якщо перші чотири країни вже давно міцно вбудовані в нову Європу, а саме це, зрештою, і є основною метою доленосних «політичних карнавалів», один з яких ми тільки- но пережили, то стосовно Росії питання досі лишається відкритим.
Вибори-2004 привернули надзвичайну увагу як найвищого політичного керівництва Російської Федерації, так і численних представників російського «громадянського суспільства». Російський політтехнолог став просто-таки фольклорним персонажем сучасної України, їхня майже тотальна присутність у штабах практично всіх кандидатів навіть іноді змушувала замислитися: а чи мають українці якесь відношення до виборів майбутнього глави власної держави? Вже тисячі сторінок написано про політичний подвиг найпопулярнішого до останнього часу політика України — В.Путіна. Приклади можна множити майже безкінечно. Ефективність цих та багатьох інших зусиль була насправді величезна — вдалося майже подолати понад 20- відсотковий розрив між основними кандидатами, який фіксували майже всі соціологи ще в лютому 2004 р. Але не було враховано одну дрібницю, яка зрештою перекрила всі більш ніж реальні досягнення. Російські технологи в силу багатьох причин, насамперед гіпертрофованої раціональності та прагматичності, власної культурної дистанційованості від широких суспільних прошарків тощо зігнорували народне прагнення до Справедливості — основи політичної ментальності поствізантійських соціумів.
Саме за Правду, за відновлення потоптаної справедливості виступили люди у Белграді, Софії, Тбілісі й Києві. І вже не важливо, чи дійсно відбулося це попрання, чи уявлення про нього було сформовано за допомогою сучасних комунікативних технологій. Тим більше, що в постсоціалістичних країнах, ніде правди діти, Справедливість порушувалася й порушується на кожному кроці. За цієї ситуації доволі обмежений буржуазно-демократичний рух за громадянські права здетонував із архетипами масової свідомості — і почалося...
Цей чинник слід враховувати при аналізі ситуації та прогнозуванні її розвитку. Детермінованість листопадових подій активізацією глибоких і давніх ментальних пластів та потужним стихійним суспільним рухом дозволяє дійти кількох надзвичайно практично важливих висновків.
По-перше , не слід перебільшувати надпотужний вплив буржуазно-демократичного руху на трансформацію українського суспільства та держави. Без сумніву, відбувся прорив у справі захисту громадянських прав і свобод, проте процеси становлення громадянського суспільства вже найближчим часом опиняться перед дуже важливим викликом — необхідністю налагодження відносин із «соціально-близькою» владою. Неспроможність знайти ефективні відповіді призводитиме до радикального посилення й без того неминучих авторитарних тенденцій суспільного розвитку.
По-друге, нині суттєво послаблені захисні механізми суспільної свідомості, що суттєво підвищує її чутливість до найменших подразнень. Упродовж найближчих місяців вартість кожного слова буде кардинально вищою, ніж це було до 22 листопада. За цих умов принципово зростає відповідальність усіх, хто працює зі словом. Нинішні проблеми виявляться лише дитячими забавками на тлі тих подій, які можуть бути викликані злочинною пропагандою або навіть необережним поводженням із можливостями медіа. Від того, що буде говоритися й писатися впродовж цих місяців, без перебільшення, залежатиме майбутнє країни на десятиріччя вперед. Зокрема, саме нині формуватимуться національні інтереси — основа основ політики будь-якої сучасної держави.
По-третє, виникає унікальний шанс подальшої культурної консолідації України. Саме зараз слід опрацювати та вже найближчим часом здійснити комплекс заходів щодо цілеспрямованого формування нової української ідентичності, яка б інтегрувала та зняла донині такі чутливі проблеми регіональних відмінностей, мовних, релігійних тощо. За умов активізації сепаратистських проявів ця проблема набуває особливої ваги. Не можна допустити, щоб доволі штучні заяви набули масової суспільної підтримки у таких проблемних регіонах держави, як, насамперед, Донбас і Галичина.
По-четверте, в України з'являється унікальне вікно можливостей перед неминучою вже десь за рік суспільною депресією. Саме впродовж найближчого часу можна провести нагальні, але дуже соціально відчутні реформи. Йдеться насамперед про пенсійну, земельну, житлово- комунальну реформи, запровадження адресної соціальної допомоги, механізмів страхової медицини тощо. Це стосується й адміністративної та адміністративно-територіальної реформ. Проведення цих болючих трансформацій вже в найстисліші строки дозволить суттєво прискорити загальну модернізацію України, мінімізувавши негативний соціальний ефект.
По-п'яте, при визначенні напрямів і пріоритетів нової державної політики необхідно максимально вивчити особливості післяреволюційного розвитку країн, де відбулися «квіткові» революції — Сербії, Болгарії та Грузії. За всіх зрозумілих відмінностей, опрацювання такого досвіду може дозволити уникнути багатьох зайвих помилок.
По-шосте, потребує кардинальних змін у напрямі активізації українська зовнішня політика на пострадянському просторі, насамперед щодо Білорусі та країн Південного Кавказу. На хвилі постреволюційної ейфорії маємо шанс перетворити Україну на країну — регіонального лідера та забезпечити формування сфери пріоритетних національних інтересів нашої держави у стратегічній перспективі.
По-сьоме, експорт ідей «помаранчевої революції» до РФ відбуватиметься поза нашим бажанням і, тим паче, контролем. Надто близько інтегровані суспільства, надто багато їх об'єднує, надто глибоко Росія залучена до українських справ. За цих умов уже нині слід опрацьовувати нову російську політику Української держави. Ця політика повинна, зокрема, врахувати і психологічні особливості сприйняття чинним російським керівництвом України. Йдеться насамперед про можливі образи, фобії тощо. Від нашої витриманості й мудрості найближчими роками залежатиме не тільки майбутнє відносин із Російською Федерацією, але й напрями розвитку північної Євразії загалом.
