Проведені нещодавно форум «Єднання демократичних сил» і засновницькі збори всеукраїнського об’єднання «Злагода» проголосили мету свого утворення: недопущення «червоного реваншу», збереження державності, продовження курсу реформ. Для цього суспільство закликають до консолідації навколо нині діючої влади (читай — уряду і Президента). Виникають два запитання: чи здатне нове об’єднання досягти продекларованих цілей і чи той шлях консолідації обраний?
БАЖАТИ — ЩЕ НЕ ОЗНАЧАЄ БУТИ В ЗМОЗІ
Як неодноразово підкреслювали наближені до влади ЗМІ, на збори зібралися представники еліти українського суспільства. Зібрання було настільки елітарним, що марно було шукати серед його учасників, як колись казали, «представників трудящих». Натомість щільні кордони міліції, які оточили Палац «Україна», надійно відгородили учасників дійства від тих, кого вони закликали до злагоди. Пригадуються слова «класика» про те, «які далекі вони від народу», й виникає думка — чи не була це демонстрація методів, якими буде встановлюватися злагода. Аби визначити якісний склад об’єднання, його засновників умовно можна розділити на три групи: до першої входять представники влади та особи, наближені до неї; друга — це ті, хто певною мірою залежать від влади в бізнесі, отриманні посад, відзнак або нагород; до третьої належать керівники, які увійшли до об’єднання вимушено, аби не наражати на репресії колективи, що стоять за ними. Зрозуміло, що в цих груп різне ставлення до ідеї створення об’єднання. Проблематичним є навіть досягнення злагоди між ними в силу наявності різних політичних та економічних інтересів, примусового входження та наперед визначеної керівної ролі нинішньої влади в цьому об’єднанні.
Тепер щодо можливостей «Злагоди» досягти поставленої мети. Те, що ні Президент, ні уряд не тільки не зуміли за останні роки переломити негативні тенденції у розвитку країни, є незаперечним фактом. Соціально-економічне становище погіршилось настільки, що в значної кількості громадян з’явилася ностальгія за радянським минулим. Більше того, всі провали курсу реформ, які сталися через некомпетентність і нерішучість владних структур, люди стали пов’язувати з незалежністю держави. Внаслідок цього відбувається поповнення електорату лівих сил та з’явилася значна кількість тих, що вагаються, а отже, потенційно можуть підтримати лівих. Нічого не зробиш — буття визначає свідомість. І влада повинна була поліпшувати це саме буття, а не створювати умови для «червоного реваншу», аби тепер протистояти йому.
Що стосується збереження державності, то й у цьому напрямку досі багато що робилося навпаки. Тут і спотворення національної ідеї під гучні заклики до національної свідомості, бо багато хто з державників, які увійшли до «Злагоди», більше любили себе в Україні, а не Україну в собі. Держава базується на шести «китах»: економіці, фінансах, збройних силах, науці, освіті та культурі. Досить глянути на стан справ у цих сферах, аби зрозуміти, що держава руйнується: з року в рік скорочуються обсяги ВВП, фінансової стабілізації так і не досягнуто, астрономічних сум досягла заборгованість із заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, йде руйнування наукового потенціалу, падає рівень освіти, українська культура тримається лише на ентузіазмі одинаків. Аби поліпшити становище, урядові постійно не вистачає коштів, а насправді, як казав герой відомого мультфільму, не вистачає чогось іншого. Складається враження, що влада просто не розуміє, що робить і не знає, що треба робити. Безумовно, в «Злагоді» є люди, які знають, що і як треба робити, але біда в тому, що вони не сприймаються владною елітою, бо не належать до неї. Влада не слухає ні науковців, ні промисловців і не має найменшого бажання використовувати інтелект нації, вважаючи, що саме нестача знань є найкращою економічною концепцією.
Усе це наочно переконує в нездатності новоутвореного об’єднання досягти намічених цілей, а тим більше консолідувати суспільство навколо нинішньої влади. Тому рано чи пізно влада стане на шлях консолідації самої влади, перетворивши «Злагоду» на клуб номенклатури.
Не дивно, що в більшості наших громадян виникло запитання — що робити в нинішній ситуації, коли влада закликає об’єднуватися навколо неї, пропонуючи солодку цукерку у вигляді передбаченого у програмі «Україна-2010» росту зарплати в 2 — 2,5 раза. Тобто, через 11 років ми будемо отримувати не 40, а 80 — 100 доларів. Нам уже доводилося писати, що за останні роки українське суспільство не тільки подорослішало, а й порозумнішало. Тож люди добре усвідомлюють, що в нинішніх умовах ні про яку злагоду між ними та владою не може бути й мови, якщо влада навідріз відмовляється їх слухати. Пересічного громадянина в «Злагоді» як рівноправного партнера ніхто не чекає. Ним хочуть тільки керувати, впливати на його свідомість, підказуючи, за кого голосувати, і прищеплювати соціально-політичний садомазохізм — любов до влади, яка знущається з нього.
Тож цілком закономірно, що розум народу та інстинкт самозахисту породили ідею створення громадського об’єднання «Народна солідарність за соціальний захист та взаємодопомогу».
«НАРОДНА СОЛІДАРНІСТЬ» — ПЛАТФОРМА ДЛЯ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
Визначальними рисами цього об’єднання є те, що ініціатива створення йшла знизу — до нього входять не тільки еліта, а й представники найширших верств нашого суспільства і воно створене народом для вирішення наболілих проблем об’єднаними зусиллями. Це свідчення здатності «Народної солідарності» консолідувати суспільство на противагу консолідації самої влади. Запорукою цього є колективний розум нашого народу й наявність лідера, здатного об’єднати українське суспільство.
Закликаючи голосувати за чинного Президента, влада як головний аргумент виставляє те, що йому немає альтернативи й тільки він зможе запобігти «червоному реваншу» й зберегти державність. Стосовно здібностей та можливостей ми вже розібралися, тепер щодо альтернативи. Із соціологічного погляду, якщо є хоча б дві особистості, які мають свої програми й бачення шляхів їхньої реалізації, то альтернатива завжди є. І полягає вона в можливості вибору саме тієї програми, яка найбільш повно віддзеркалює інтереси держави й суспільства. А в разі тотожності програм — вибору того шляху реалізації, який приведе до успіху, з урахуванням здібностей кандидата здійснити цей шлях. Люди усвідомлюють, що так далі тривати не може, і зміни треба починати з влади. Тому уважно придивляються до альтернативних Леоніду Кучмі кандидатів й оцінюють їх. Усе частіше їхню увагу привертає Євген Марчук. І, в першу чергу, тому, що саме він, заручившись підтримкою найширших прошарків суспільства, має найбільший потенціал для вирішення невідкладних проблем, які існують у країні.
Проблема консолідації суспільства лежить у геополітичній та соціальній площинах. Питання об’єднання Заходу та Сходу України, як і збереження соціального миру, настільки гострі, що можна стверджувати: успіх не тільки на виборах, а й у подальшій діяльності на 90 відсотків залежить від здатності вирішити їх. У цьому плані саме кандидатура Є. Марчука може об’єднати людей різних політичних поглядів, із різних соціальних прошарків та регіонів України. Цьому сприяють його політична поміркованість та позиції з питань збереження державності, створення дієвої системи соціального захисту й наведення порядку в країні. Саме останнє є найскладнішим завданням, яке може виконати тільки Є. Марчук. Його знань, досвіду й уміння прислуховуватися до думок оточуючих достатньо й для розв’язання проблем у сфері економіки. У здатності Євгена Кириловича виконати життєво важливі для держави та суспільства завдання переконує його порядність, освіченість, знання проблем та бачення шляхів їх розв’язання, наявність політичної волі та підтримки народу.
Така оцінка склалася після спілкування Є. Марчука з учасниками пленуму ЦК профспілки працівників НАН України, де він із честю витримав справжню «інтелектуальну атаку» науковців, яка тривала протягом двох годин. Згодьтеся, що це дещо інше, ніж зустрічатися із ретельно підібраною аудиторією, яка ставить заздалегідь роздані запитання.
Порівняльний аналіз двох шляхів консолідації суспільства засвідчує, що перший з них, запропонований представниками нинішньої влади, не здатний розв’язати проблеми країни і, незважаючи на декларацію, спрямований не на консолідацію, а на збереження при владі. Натомість шлях «Народної солідарності», спираючись на взаємодопомогу, колективний розум, працелюбність і волю народу, веде до об’єднання найширших прошарків суспільства, проведення реформ для людей, а не за рахунок їх подальшого зубожіння, подолання кризи і побудови демократичної, розвинутої держави.
