«День» продовжує цикл інтерв’ю з видатними українськими спортсменами-олімпійцями різних років. Нагадаємо, що завдяки спонсорові — компанії «Кока-Кола», кияни отримають унікальну можливість уперше в історії незалежної України не лише наочно побачити естафету олімпійського вогню, але й узяти в ній участь. І таким чином прилучитися до спортивного свята світового масштабу. Серед тих, кого компанія «Кока-Кола» запросила до участі в естафеті, — заслужений майстер спорту СРСР, 14-кратний чемпіон СРСР, 12-кратний чемпіон України, чемпіон Європи і світу, чемпіон Олімпійських Ігор 1964 року в Токіо Микола Федорович Чужиков. На його честь десятки разів грали гімн СРСР. За 9 років виступу в збірній СРСР, iз веслування на байдарках Микола Чужиков завоював 104 медалі, і серед них — кілька десятків золотих, але найкраще пам’ятає про одну, так і не отриману його четвіркою байдарочників.
1953 року родина Чужикових переїхала з села в Бєлгородській області до донбаського Лисичанська. Коля до того часу закінчив 7 класів. Шахтарське місто здалося недосвідченому сільському хлопчині столицею. «У нашому бідному селі не чули не те що про телебачення, навіть радіоточки на стовпі не було, лише раз на місяць привозили кінопересувку. Коли я в Лисичанську, в шкільному дворі, вперше побачив, як хлопчаки чогось кидали м’яча у кільце, я був страшенно здивований — ні про який спорт ми в своїй глушині і поняття не мали. Ну, хіба що, бігали на саморобних ковзанах і лижах», — згадує Микола Федорович.
На Сіверському Донці, який протікав на околиці міста, працювала водна станція. Вона мала декілька розбитих човнів, але на Миколу й вони справили велике враження: «Байдарки були майже непридатні, протікали так, що ми встигали лише перепливти річку від берега до берега, а замість весел були дві обідрані дошки. Але веслування так мене захопило, що я готовий був і на цій розвалині плавати день і ніч». До олімпійської медалі залишалося 10 років…
Восьмий клас Микола закінчив, а потім довелося піти працювати, оскільки родина жила дуже бідно. «Я перейшов до вечірньої школи, і ось одного разу взимку до класу прийшов Леонід Андрійович Савін, голова місцевого відділення товариства «Авангард», і запропонував займатися веслуванням на байдарках. Записався майже весь клас, але досить швидко багато хто відсіявся. Ті, хто залишився, почали інтенсивно готуватися до Спартакіади України в Києві. Ми з напарником на «двійці» повинні були виступати на дистанції 10 км. Ентузіазму було багато, але човни нам видали непридатні, старі — своїх же не було — і ми ледь-ледь до фінішу дійшли. При цьому ще й не останнє місце посіли!»
Потім була важка робота на шахті, технічне училище, участь у першості «Авангарду», інших змаганнях... І щоденні багатогодинні тренування. «Я втягнувся в цю справу так, що побачення з нареченою міг пропустити, а тренування — ніколи! Мене спокушали й іншими видами спорту, але я прикипів до байдарок раз і назавше», — ностальгічно згадує Микола Федорович. Участь у змаганнях однак повного задоволення не приносила — хлопець ніяк не міг піднятися на вищий ступінь п’єдесталу, попри те, що багато тренувався, був фізично сильним і витривалим. А честолюбство було таке, що лише «золото» могло його задовольнити: «Одного разу я випадково підслухав розмову тренерів — мовляв, ну що це за спортсмени, працюють м’язами, а голову не включають, про техніку не думають. І так це мені в душу запало, що почав я свій стиль виробляти. Адже в технікумі ми вчили закони механіки, ось я й спробував до процесу веслування підійти науково. І вийшло. Зачепився я за воду, результати відразу поліпшилися».
Тренуватися за своєю методикою однак Миколі доводилося таємно від тренера. Той був самолюбним, упевненим у своїй правоті і педагогічному таланті, ніяких ініціатив від учнів не терпів. Довідавшись, що вихованець припускаться «партизанщини», сильно розгнівався і навіть заборонив йому, в ту пору вже кращому весляреві, байдарки видавати. «Я вночі через паркан перелізав, брав байдарку і тренувався. А вже наступного року переміг свого вічного суперника. Потім на першості СРСР виграв три дистанції. Дуже всі дивувалися, і навіть дехто злився».
1960 року збірна СРСР з веслування на байдарках повернулася з римської Олімпіади з вельми скромними результатами. Було вирішено її оновити. 1961 року Миколу Чужикова, чиє ім’я до того часу фахівці вже знали добре, включили до олімпійської збірної. Тренери ЦСК ВМФ запропонували сісти в «двійку» з напарником. Відтоді Чужиков став загрібним і залишався на цій позиції лідера всю свою спортивну кар’єру.
1964 року екіпаж Чужикова за підсумками відбірних змагань виграв право брати участь в Олімпіаді в Токіо. А за рік до цього, коли вже стало ясно, що саме ця команда і представлятиме СРСР на іграх, японці запросили команду на передолімпійський тиждень. До того часу Микола вже побував у Європі, побачив її благополучні столиці. Але Японія його по-справжньому приголомшила: «Це був просто шок. Ще й двадцяти років після поразки країни у війні не минуло, а виглядала Японія вже дуже заможно. Добрі крамниці, респектабельні готелі, яскраво освітлена столиця, красива кольорова реклама, про яку ми й поняття не мали. У нас же в СРСР все було вбоге, сіре, попри те, що ми війну виграли, а вони програли. Не даремно нас так довго й наполегливо перед від’їздом інструктували, щоб ми не звертали уваги на їхнє «дуте благополуччя». Японці поставилися до нас дуже доброзичливо, шанобливо. Хоч як це дивно, досить багато хто говорив по-російськи. Виявилося, що це колишні військовополонені. Вони згадували росіян по-доброму. Особливо наших жінок — говорили, що ті їх жаліли, підгодовували. Радянських спортсменів оселили в центрі міста, возили на кадилаку й дуже поважали».
До речі, Микола досить довго був упевнений, що за кордон його ніколи не випустять — батько був репресований за політичною статтею, і, незважаючи на подальшу реабілітацію, так і залишився в біографії сина певною плямою: «У морехідне училище я тричі вступав, але мені завше відмовляли з цієї причини. Хоч уже й ХХ з’їзд пройшов, і Сталіна викрили…» Але спортивні успіхи були такі великі, що спортивному начальству довелося ризикнути й почати випускати «неблагонадійного» за кордон.
Олімпіада в Токіо запам’яталася надзвичайно важкими перегонами, що принесли команді золоту медаль, тріумфом, щастям, банкетом на 10 000 персон, повним фізичним виснаженням. А ще — тридцятьма чотирма доларами, виданими спорткомітетом на всі 20 днів Олімпіади: «Ми шукали найдешевші речі, щоб привезти дружинам і дітям у подарунок. Адже більшість із нас жили дуже бідно».
За олімпійське золото Батьківщина видавала переможцям по півтори тисячі карбованців. Цього вистачило на мотоцикл із коляскою. Незважаючи на десятки перемог і медалей, кам’яних палат ні Чужиков, ні інші олімпійці не нажили. Тоді в основному натискали на моральні стимули.
1968 року команда, яку зібрав Микола Чужиков, поїхала на Олімпіаду в Мехіко. Тоді й сталася та спортивна драма, забути яку Микола Федорович не може й досі. Ось як він сам розповідає про ці події: «Золота медаль була нам, четвірці байдарочників, гарантована. Ми показували дуже високі результати й були у чудовій формі. Незважаючи навіть на те, що незадовго до Олімпіади одного з членів команди замінили іншим — комсоргом-стукачем (тоді таких було в збірній багато, адже нас усіх намагалися вербувати), команда була дуже злагодженою. Але запасними в Мехіко взяли двох із іншої четвірки, яка на Олімпіаду не потрапила, оскільки на відбірних змаганнях програла нам. Один із цих запасних перед початком змагань і надкусив на нашій байдарці трос. Почався заїзд. Ми метрів 150 пройшли лідерами, і тут трос лопнув. Судді сказали — вкажіть, хто це зробив, ми призначимо перезаїзд. Але ми ж свого видати не могли. Хлопці молоді, плакали, а я кріпився. Та ця підлота, ця віднята у нас перемога мене підкосила». Хто конкретно перекусив трос, стало відомо лише через 30 років — «герой», напившись, сам зізнався. Чужиков же після Мехіко два роки важко хворів, як говорили лікарі, на нервовому грунті, а потім одразу порвав сухожилля обох ліктьових суглобів і 1970 року зі спорту пішов. Деякий час працював тренером, директором ДЮСШ. Потім будував на БАМі Північно-Муйський тунель. А 1984 року повернувся до Луганська, став головою спортивного клубу «Зірка», який належав заводу імені Леніна. Потім завод практично розвалився, а з ним закрився і клуб. Тепер Микола Чужиков на громадських засадах очолює заводський колектив фізкультури.
У Миколи Федоровича двоє дітей, троє внуків. Лише молодша внучка серйозно займається спортом. Діда це дуже радує.
