Сьогодні газета «Зеркало недели» відзначає свій п'ятирічний ювілей. «Зеркало...» в нинішній Україні є одним з небагатьох видань, де коментарі не підміняють фактів і де ці самі факти аналізуються, а не виключно пропагандистськи тлумачаться.
Таких видань в Україні, у зв'язку з особливими умовами для вільної преси, створеними нинішньою владою, дуже мало. Різними є їхні позиції та оцінки — і це нормально, оскільки однієї істини на всіх не буває. «День» може з чимось не погоджується в політиці «Зеркала...», вважаючи, що іноді в історії спільнот бувають часи, коли інтелігенції треба виходити зі своїх «веж зі слонової кістки» і від такої улюбленої нею функції Сумніву перейти до того, щоб передусім говорити суспільству правду про владу. Втім, ми поважаємо й позицію наших колег, бо в нашій країні, як тонко зауважила Ольга Герасим'юк у недавньому інтерв'ю «Дню», навіть мінімальні спроби відповідати на запитання «що, де, коли і чому?» вже є кроком у «правильному» напрямку.
На запитання «Дня» відповідає головний редактор «Зеркала недели» Володимир МОСТОВИЙ.
— Газета «Зеркало недели» народилася 1994 го, відразу ж після обрання Л.Кучми. Як би ви оцінили пройдений країною п'ятирічний шлях з погляду прав людини на вільний доступ до інформації? З погляду свободи преси? В якій ролі цим шляхом іде «ЗН»?
— Зв'язок двох «явищ світу» — суто хронологічний, бо надалі обидва «новонароджених» розвивалися в автономних режимах. Щодо доступу до інформації, то тут спостерігається двояка картина. З одного боку, за п'ять років інформаційний масив невимірно зріс (за даними Держкомінформу, в країні зареєстровано понад вісім тисяч періодичних видань), а з іншого, для пересічного читача — так само різко звузився. Останнє сталося, передусім, внаслідок зубожіння населення: якщо люди передплачували відразу декілька газет і декілька журналів, то зараз сумки листонош надто дистрофічні. Але справа не тільки в цьому. Через надзвичайно вузьку партійну спрямованість більшості суспільно-політичних видань читач, який може собі дозволити передплатити тільки одну газету, змушений дивитися на події в суспільстві з вельми специфічним поглядом. І в цьому сенсі ми недалеко пішли від часів монополізації умів газетою «Правда» та її численними регіональними відбитками. Читач, який черпає, наприклад, інформацію виключно з газети «Коммунист», як і той, котрий читає суто «Нескорену націю», апріорі обділений можливістю об'єктивного світосприйняття.
Ми себе «самоідентифікуємо» як центристи. Мабуть, висвітлення дійсності з об'єктивних, а не зааганжованих позицій, і є тією роллю, що намагається відігравати «ЗН».
— Чи існує в нашій журналістиці таке поняття, як «відповідальність». Якщо так, то як це поняття видозмінилося за п'ять років — у значенні акцентів? Що в це поняття вкладає колектив «ЗН»?
— Мабуть, насамперед ми відповідальні перед нашими читачами. На відміну від багатьох колег, ми ніколи не вважали себе розумнішими за тих, хто читає нашу газету. Навкруги так багато обману, що щира довіра є великою цінністю, і ми цю довіру цiнуємо. Але більш за все ми відповідальні перед самими собою і, якщо хочете, перед своєю совістю. Журналістський досвід кожного з авторів «ЗН», незалежно від того, чи є він штатним або позаштатним, дозволив сформувати загальне уявлення про державні інтереси. Я вважаю, що ми відповідальні за відстоювання їх, хоча цю відповідальність на наше видання ніхто не покладав.
— Що заважає нашій журналістиці виконувати два основних професійних обов'язки: «бути ланцюговими псами демократії» й контролерами дій влади? Як ці «рифи» долало й долає «ЗН»? З якими нюансами — на різних етапах «бойового» шляху?
— Якщо з першим визначенням професійних обов'язків журналіста я можу погодиться, то друге — я б точно не ставив з ним в один ряд. Якщо наше завдання — охороняти демократію, то ми, з однаковою увагою, маємо відстежувати законність і моральність дій як влади, так і опозиції. Неперебування при владі не може виправдовувати засоби, що інколи використовуються опозицією для того, щоб прийти до влади. Саме так — перебування біля керма не дає індульгенції можновладцям. Щодо бар'єрів на шляху виконання цих задач... Тому є багато причин, що неодноразово перераховувалися на сторінках і ваших, і наших видань. Але, в сукупності, вони призвели до вельми плачевного результату — практично, тотальної апатії щодо необхідності доносити реальну інформацію. Апатія як з боку журналістів, так і суспільства як адресата цієї інформації. Ми не були байдужими 94-го й не стали ними 99-го.
