Сьогодні директору Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиру Володимировичу Різуну виповнюється 51 рік. 29 років він присвятив викладацькій справі й за цей період встиг зробити значні зміни у системі викладання. Напередодні дня народження ми зателефонували Володимиру Володимировичу та поставили йому кілька запитань.
— Які на сьогодні проблеми сучасної журналістської освіти, а відповідно й журналістики, ви могли б окреслити?
— Скажімо, невизначеність журналістів щодо своєї місії в суспільстві створює проблему для системи освіти, оскільки незрозуміло, яка модель журналіста має бути базовою для підготовки кадрів. Або: високий рівень антисанітарії в українській журналістиці (я люблю повторювати ці слова вашого головного редактора Лариси Івшиної) створює для педагогів проблеми з визначенням баз практики, розподілу студентів на роботу. Проте журналістика й журналістська освіта — це дві професійні світи, у кожній з яких свої закони, правила гри й свої проблеми.
Основними проблемами журналістики на сьогодні є відсутність корпоративності як факту та корпоративної професійної ідеї, яка б об’єднувала всіх журналістів. Як результат — відсутність самоповаги до своєї професії й свого фаху, відсутність корпоративної, професійної етики у значенні норм поведінки в професійному середовищі й вимогливого ставлення до тих, хто порушує ті норми, аж до заборони займатися журналістикою (таку відповідальність на себе може взяти тільки саме професійне середовище і ніхто інший). І знову-таки, як наслідок — низький рівень відповідальності за свободу слова, легковажне ставлення до фактів.
Проблемою є й те, що журналісти не бажають постійно займатися самоосвітою, підвищувати свою кваліфікацію, мислити легко, невимушено, бути схильними до аналізу, а не до бездумної констатації фактів, тримати себе достойно, але не зверхньо, бути приємними у розмові, стриманими, а не нервово регочучими або підозріло насупленими. Журналіст має бути по життю успішним, а не обтяженим купою проблем, пригніченим і злим на всіх і на все. Журналіст повинен мати Бога в голові, душі та серці.
Ви запитаєте: а де ж взяти такого ідеального журналіста, на якій планеті? У тім-то й проблема. Та річ не в тім, чи багато таких журналістів, а в тім, чи хочуть вони такими бути. Відсутність інтелігентної та інтелектуальної журналістики — насправді проблема сьогоднішніх українських медіа.
А проблеми журналістської освіти мають такий вигляд. Це питання високого педагогічного професіоналізму (не кожен може навчати, навіть якщо він є класиком у певній галузі). Але найбільш вразливим є підхід до методів навчання журналістики (суперечки ведуться і понині — навчати традиційно, академічно чи через тренінгові методики, моделюючи виробничі ситуації). Немає єдиного погляду на об’єкти навчання та викладання, тобто чого навчати (а це вже, як я говорив, є наслідком невизначеності самої медійної галузі в плані того, хто ж такий журналіст). Проблемою для нас також є занижений рівень професійної самоідентифікації серед молоді, що є наслідком невимогливості медіагалузі до свого фаху та праці. Принцип відкритої професії, який сповідується журналістами, зовсім не означає, що журналістом може працювати будь-хто. І це означає, що хоч би як готували ми журналістів, хоч би які суперметодики застосовували, а береться до уваги при прийомі на роботу просто бажання працювати журналістом: хочеш бути журналістом — будь!
А як же придатність до професії, моральний бік претендента, тверезість розуму, наявність знань? Та то якісь реліктові категорії, які не цікавлять роботодавців. Все відбувається за принципом: життя всіх і все перемеле, хтось випливе, хтось потоне.
— На перший погляд, внутрішній конфлікт між чиновником — Миколою Гриценком — та Радою з питань телебачення та радіомовлення став приводом для широкої дискусії на сторінках «Дня»: як зробити національний інформаційний простір справді національним? Яка ваша думка з цього приводу?
— Щодо проблем інформаційного простору, то маємо традиційний синдром меншовартості (а щоб, не дай Боже, ніхто нічого не подумав про нас) і безвідповідальності та безгосподарності. І на яких же частотах буде суспільне мовлення, коли воно наліво й направо розпродається нині? І що то за державні мужі, які залишають державне радіо, що за своїм контентом було і є єдиним суспільним мовником, без частот?
Вирішення цього питання мало би бути вольовим: поки не будуть забезпечені суспільні канали (а ними нині є державні) частотами, до тих пір приватні не отримають жодної хвилі. Але це треба дуже любити свою країну, щоб так вчинити. Для нагляду за роботою державних мовників мали би бути створені наглядові громадські ради, але зі справжніх суспільних авторитетів.
— За допомогою яких інституцій можна зробити якісні історичні знання доступними для суспільства? І чи може проект «Великі українці» вплинути на викладання історії в Україні?
— Цей проект, звісно, може вплинути на все, якщо ми самі створимо для того ідеальні умови впливу. Звичайно, що суспільство не готове до такого проекту (якщо до нього ставитися серйозно), бо люди своїх героїв не знають. З іншого боку, подібні провокативні проекти змушують українців задуматися — а хто ж наші герої? Якісні історичні знання робляться не телевізійними каналами, а науково-освітніми закладами, для того вони й існують. Медіа ж мають знання тих закладів популяризувати, робити їх доступними людям (це їхнє завдання). Будь-який ведучий теле- чи радіоканалу не може, не повинен і не має права заміняти цілі колективи науковців-істориків. Думаю, наші громадяни свідомі цього.
Редакція «Дня» вітає Володимира Володимировича з днем народження. Бажає йому сталевого здоров’я, благополуччя та творчих успіхів!
