У позаминулорічному масштабному московському медіа-проекті з безграмотно-чудернацькою назвою «Имя Розсип» він посів 28 місце з 50 найбільш визначних росіян. За нього проголосувало вп’ятеро менше російських громадян, ніж за вождя більшовиків Ульянова-Леніна, і у два з половиною рази менше, ніж за імператора Ніколая ІІ. І це, мабуть, не дивно, зважаючи на сучасну Росію.
А тим часом він усім своїм життям заперечував відому ленінську тезу, що інтелігенція — це, мовляв, лайно, а не мозок нації. І йому ніколи б не спала на думку констатація, подібна до тієї, що записав у щоденнику останній російський імператор: «Вечером пришлось долго читать; от всего этого окончательно ослаб головою».
Звали цього достойника Андрієм Дмитровичем Сахаровим.
З чого почати, коли ведеш мову про цю людину? З того, що пророків у своїй вітчизні не буває? Чи все ж з того, що людина за своїм єством є істотою вільною, і жодні нагороди й почесті від неправедної влади не зупинять тебе на шляху до істини, варто тільки обрати цей шлях? Не знаю. Але, за всіх обставин, не слід забувати: у тому, що серце академіка Андрія Сахарова спинилося 14 грудня 1989 року, є чимала провина і деяких наших землячків.
Ті, кому сьогодні, як то кажуть, за 40 — згадаймо шалену, просто безумну ненависть переважної більшості учасників першого з’їзду народних депутатів СРСР до вчорашнього дисидента і політичного засланця, який посмів «опорочити честь радянських воїнів-інтернаціоналістів». Згадаймо, як за винятком кількох притомних і порядних осіб, приєдналася до тієї вакханалії українська депутація. Як випромінювала та чиновна масовка ненависть навіть не до Сахарова персонально, а до нього як до живого втілення вільного інтелекту та людської совісті, яка не дозволяла мовчати навіть тоді, коли говорити правду вголос було небезпечно.
І яким героєм став на мить для преси певного ѓатунку той комсомольський діяч-депутат із Черкас (не буду нагадувати його прізвище — надто багато честі для ницого персонажа), який лив бруд не тільки на Андрія Сахарова — на всіх «екстремістів» (тобто демократів); на грузин і прибалтів, які наче «формують штурмові загони» і «паплюжать честь радянського солдата»; на «злобних хвацьких хлопців із програми «Взгляд»» і так далі. Так, режисура була вміла — півдня після цього всі виступаючі, за одним винятком, щосили ганили академіка-інакодумця. Серед тих ораторів була депутатка-вчителька, яка сказала: «Ви образили всю армію, весь народ». Зверніть увагу: армія названа перед народом. Взірцеве радянське мислення. Як і того черкаського персонажа, котрий закінчив промову словами: «Родина, Держава, Коммунизм!» Майже весь зал (серед них і малоросійські депутати) встає і довго аплодує. Аякже, ледь перелицьоване «Православие, Самодержавие, Народность!» Формула імператора Ніколая Палкіна. Та формула, проти якої (яких би різновидів вона не набувала) все життя виступав академік, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Сахаров.
Через півроку він помер, залишивши нам загадку своєї особистості.
Справді, здавалося б, усе в нього було — у 32 роки став академіком, у 41 рік уже був тричі Героєм соціалістичної праці, лауреатом Ленінської та Сталінської премій, визнаним у колах «секретних» фізиків (а таких у СРСР вистачало) науковим авторитетом. Здавалося б, насолоджуйся життям, не подобається комуністичний лад — стань у позицію інтелектуальної фронди, як академіки Капиця чи Гольданський. Вийди з когорти «засекречених», займися «публічною» фізикою чи космологією, за це здобудь Нобелівську премію, як обидва згадані щойно академіки, напиши популярну книгу про науку — хіба цього замало?
Але, очевидно, щось завадило цьому російському інтелігентові жити навіть не так, як усі — навіть, як обрані й вільнодумні інтелектуали. Тому він починає тиснути за допомогою свого наукового авторитету на радянське керівництво — і не в останню чергу завдяки йому СРСР підписує із західними державами угоду про обмеження ядерних випробувань. Далі — більше. З-під клавіатури його друкарської машинки виходять «Роздуми про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу». Стаття-есе, 1968 рік. Ходить у Самвидаві, з’являється на Заході. Це вже розрив із правилами радянської системи, на який досі не наважувався жоден академік. А далі — крок за кроком — вихід Андрія Сахарова за межі цієї системи і початок його двобою з нею. Хотів написати за шаблоном «нерівного двобою», але рука сама зупинилася: а де та система? І не мала вона у собі стільки моральної наснаги, скільки одна людина, котра не лякалася всієї велетенської державної машини, звали ту людину Сахаровим чи Стусом, Ковальовим чи Сверстюком.
Розповідають, уже в середині 1970-х років, після присвоєння Андрію Сахарову Нобелівської премії миру, політбюро ЦК КПРС вирішило, що «відщепенцю» не місце серед радянських академіків. І доручило президенту АН СРСР Александрову провести це рішення через академічне середовище. На президії академії Александров, тяжко зітхнувши (бо ж розумів ганьбу, яка мусить лягти на нього), сказав: «Товариші, ми мусимо ухвалити безпрецедентне рішення про виключення з нашої академії Андрія Сахарова». — «Чому ж безпрецедентне? — миттю відгукнувся академік Капиця. — Прецедент був. У 1930-х роках, після приходу Гітлера до влади, Прусська академія виключила зі свого складу Альберта Ейнштейна». Настала мовчанка. «Питання знімається з порядку денного», — порушив її зрештою Александров. Але все ж таки аж 40 союзних академіків підписали гнівного листа проти «антирадянських наклепів» свого колеги. Чи з переконань, чи зі страху, чи в очікуванні якихось вигод для себе — як бачимо, мозок нації справді складається не лише зі справді гідного «будівельного матеріалу»...
Візьмімо біографії буквально кожного в’язня сумління радянської доби, кожного дисидента, якого переслідувала влада, і ми побачимо, що там наявне і прізвище Сахаров. Андрій Дмитрович протестував проти незаконних розправ над борцями за громадянські та національні права (а у ті часи кожен процес над інакодумцями відбувався з грубими порушеннями законності, інакше й бути не могло), він їздив на суди, організовував пікети і сам у них стояв, давав інтерв’ю західним журналістам, збирав гроші на допомогу сім’ям політв’язнів... Зеки-українці не були винятком. Сахаров намагався захистити кожного з них. А ще предметом його посиленої уваги була доля кримських татар — народу, силоміць позбавленого рідної землі. Здавалося б, йдеться про безнадійну справу — влада Кремля на 1/6 суходолу ввижалася навіть західним вільнодумним інтелектуалам бетонно-непорушною, а гуманістичні ідеї Сахарова — вщент утопічними. Особливо, коли 1980 року за протести проти радянської інтервенції в Афганістані він був засланий до Горького й фактично ізольований від зовнішнього світу.
Хоча... Чи це не світ ізолювали від нього? Шість повних років заслання — й повернення з дозволу Горбачова у нову, перебудовну Москву. Здавалося б, слід бути вдячним тому, хто визволив тебе, хто дав можливість для плідної наукової та громадської праці, хто, зрештою, посприяв змінам у державі на краще, але для Сахарова — істина була дорожчою, ніж особисті мотиви. І Горбачов стає об’єктом його послідовної та глибокої критики — як політик, нездатний довести розпочаті ним же зміни до ствердження справжньої демократії. На тому ж з’їзді народних депутатів, про який ішлося, був ще й програмний виступ ученого. Держава переживає «конвульсії економічної катастрофи і трагічного погіршення міжетнічних відносин», — наголосив Сахаров, — при цьому «одним із аспектів цих могутніх і небезпечних процесів є загальна криза впевненості серед керівництва, накопичення напруженості, що загрожує вибухом із найжахливішими наслідками для нашого суспільства...» Ми успадкували від сталінізму будівлю, яка має тавро імперського мислення, імперської політики «поділяй та володарюй», як сказав Сахаров, а жертвами імперської системи стали не лише неросійські народи, а й власне російська нація, якій «довелося нести основний тягар імперських амбіцій та наслідків авантюризму й догматизму в зовнішній та внутрішній політиці». Чи не сьогодні це сказано? Бо ж, як бачимо, у сучасній Росії вистачає політиків та, перепрошую, інтелектуалів, які вважають: імперська політика була не просто кращою, а єдино можливою для цієї країни.
Та що там Росія! У нас удома ненависники Сахарова почуваються вельми непогано. Згаданий провінційний комсомольський бос, який устиг повоювати в Афганістані, здобув було місце у Верховній Раді, посідав високу посаду у виконавчій владі, брав участь у багатьох урочистостях поруч із Президентом Ющенком, а коли його партія побила глека з чинним главою Української держави, прямо закликав українських громадян-ветеранів Афганської війни продовжити ту колишню справу на Батьківщині. «Братан! Еще не кончен твой Афган!» — газета 2007 року з цим закликом лежить у мене вдома...
...Хоч що б казали, а цькування великої людини приносить неабиякі дивіденди, слід тільки опинитися у потрібному місці й у потрібний час, а потім не мучити себе докорами сумління...
Та все ж давайте пам’ятати не тих, хто палив храми, а тих, хто їх будував. У тому числі й храми людського сумління. Вчитаймося у цей фрагмент Нобелівської промови Андрія Сахарова 1975 року, щоб відчути: існують інша російська мова й інша російська культура, які разюче відрізняються від офіційної неорадянщини: «Тысячелетия назад человеческие племена проходили суровый отбор на выживаемость; и в этой борьбе было важно не только умение владеть дубинкой, но и способность к разуму, к сохранению традиций, способность к альтруистической взаимопомощи членов племени. Сегодня все человечество в целом держит подобный же экзамен. В бесконечном пространстве должны существовать многие цивилизации, в том числе более разумные, более «удачные», чем наша. Я защищаю также космологическую гипотезу, согласно которой космологическое развитие Вселенной повторяется в основных своих чертах бесконечное число раз. При этом другие цивилизации, в том числе более «удачные», должны существовать бесконечное число раз на «предыдущих» и «послідующих» к нашему миру листах книги Вселенной. Но все это не должно умалить нашего священного стремления именно в этом мире, где мы, как вспышка во мраке, возникли на одно мгновение из черного небытия бессознательного существования материи, осуществить требования Разума и создать жизнь, достойную нас самих и смутно угадываемой нами Цели».
