Кожен третій українець хотів би емігрувати в іншу країну. Про це свідчать дані соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології, повідомляє Інтерфакс-Україна. Найчастіше обирають Росію, Німеччину, Канаду, США, Францію, Велику Британію. Охочих виїхати найбільше серед молоді й людей середнього віку з вищою освітою. Причин, як правило, дві. По-перше, неможливість отримати на батьківщині гідну освіту. І друге — реалізувати свої здібності та знання, отримуючи за це адекватну винагороду, здається більш здійсненним за кордоном. Проте чи завжди ті, хто їде, реалістично уявляють собі, що на них чекає? Наскільки вони затребувані? Чи готові не лише до іншого мовного середовища, а й до іншого способу життя, традицій, менталітету?
Про навчання, можливості працевлаштування та побут поза Україною говорять респонденти «Дня».
Галина СОЛОВІЙ, кандидат філологічних наук, докторантка європейського колегіуму польських та українських університетів, Люблін, Польща:
— Навчатися у Польщі — престижно і вигідно. Тут іноземний аспірант отримує 300$ стипендії, що дозволяє йому винаймати гуртожиток, не підпрацьовувати, а сконцентруватися на написанні наукової роботи.
У багатьох українських науковців є бажання залишитися працювати у Польщі, оскільки зарплатня викладача з науковим ступенем у два- три рази перевищує нашу і становить 500— 1000$. Однак у країні 20% безробітних, тому українцеві навіть iз польським дипломом непросто влаштуватися на викладацьку роботу. Потрібні знайомства (в жодному разі — не хабарі) і рекомендації. Переконана, що кожен третій наш студент після закінчення навчання залишиться у Польщі — якщо працювати не за фахом, то бодай на будь-якій роботі. Щодо мене, то я б із задоволенням викладала у котромусь з київських університетів навіть при невеликій зарплатні. Та, на жаль, кандидати філологічних наук не дуже потрібні на Батьківщині, тому доводиться шукати застосування своїх знань за кордоном.
Юрій МАЛИК, гостьовий лікар у клініці стоматології при Мюнхенському університеті, Німеччина:
— Здебільшого українці у Німеччині працюють нелегально — не мають соціального захисту і медичного страхування. Як правило, це триває недовго. У разі затримання поліція депортовує нелегалів. І якщо в Італії чи Португалії з часом можна отримати легалізацію на працю і деякі пільги — законний в’їзд і виїзд iз країни, тощо, то Німеччини це не стосується.
Навіть якщо молодий українець здобув там вищу освіту і одержав право на працю, це аж ніяк не означає, що він знайде добре місце роботи. Служба зайнятості Німеччини контролює, щоб найкращі вакансії отримували їхні громадяни. Після захисту докторської дисертації я повернуся у Київ. В Україні мені дуже знадобляться набуті знання і практичні навички із сучасних методів стоматології.
Думаю, якби кожен українець, який виїхав в іншу країну, стільки працював вдома, як це робить за кордоном, то він мав би добробут і почувався б самодостатнім у своїй державі.
Маркіян СВЯТО, соліст Оперної студії Національної музичної академії України:
— В оперному мистецтві ситуація така, як і загалом в культурі. І, зрозуміло, що молоді амбітні люди не можуть нині реалізуватися в нашій державі. Для співаків та музикантів є можливість працювати за контрактом в інших країнах, а основне місце роботи мати в Україні. Ця ідея мене приваблює.
Днями їду на прослуховування у два молодих театри — при Баварській державній опері та при опері в Страсбурзі. Така співпраця дає можливість молодим співакам удосконалювати сценічне мистецтво, вокальні дані і, зрештою, побачити, як світ репрезентує сучасну оперу. Адже і класика зазнає змін. Але я не хочу залишатися деінде назавжди.
Бо якщо всі молоді, талановиті, перспективні люди виїдуть, що буде у цій державі? Україна почне тихо старіти?
Юлія МІЩЕНКО, солістка гурту «Таліта Кум»:
— З 1996 по 1997 роки я жила у Фрайбурзі, Німеччина. Їздила туди за програмою обміну студентами між Львівським та Фрайбурзьким університетами. Метою було досконало оволодіти німецькою мовою та, поселившись у звичайній німецькій родині, пізнати країну зсередини. Тоді усі мої друзі говорили про еміграцію. І я хотіла спробувати — як то жити у чужій країні? До комфорту звикла відразу, але скоро зрозуміла, що почуваюся чужинкою і ще довго не стану своєю — інші світогляд, світовідчуття... Крім того, у Німеччині є велика пошана насамперед до своїх громадян, а потім — до емігрантів.
Усі мої друзі, які виїхали за кордон, уже там облаштувалися і мають добрі статки, але їм бракує отого щирого безпосереднього спілкування між людьми, що є в українців. Зізнаються, що хочуть приїхати у Львів, піти на каву, як то бувало колись.
Мотря ОНИЩУК, старший керівник програм корпоративного управління Міжнародної фінансової корпорації:
— З 1990 року я постійно навідувалася в Україну, але тоді й не думала залишитися тут — в крамницях були лишень мінеральна вода та морська капуста. Тепер економічна ситуація значно поліпшилася.
Пропрацювавши шість років юристом в Торонто, я відчула, що хочу здобути міжнародний досвід. У 80-х роках працювала в Бразилії, і відтоді мене почали цікавити країни, що розвиваються. Спершу в Україну я приїхала спробувати себе на півроку. Мене так захопили молоді українці — оригінальні, цікаві, талановиті, ерудовані, освічені — з ними працювала пліч-о-пліч, що я вирішила контракт продовжити. Ось уже три роки в Києві і почуваюся тут своєю: знаю мову, культуру, маю чоловіка-українця (відомий композитор, музикант, перекладач Віктор Морозов — Н.Т.)
Молодим українцям не треба мати ілюзії, що їх чекають, приміром, у Канаді чи США — там достатньо своїх проблем з молодими людьми: навчання, працевлаштування, соціальний захист, конкуренція... А тим, хто все-таки наважився їхати, раджу вивчити мову, мати вищу освіту і конкурентноспроможну професію.
P.S. Молодих людей, які хочуть висловити свою думку щодо вищезгаданих питань, просимо надсилати інформацію на електронну адресу tnadiyka@ukr.net або телефонувати за телефоном (044) 414-90-00.
