...Минулого року мені довелося бути в Женеві у музеї Червоного Хреста. У просторих залах, які вражають своїм фундаментальним підходом, на стінах — списки, сформовані за простим принципом: якщо у будь-якій країні у результаті стихійного лиха чи військового конфлікту загинула мінімум тисяча людей, — дата, країна, місце заносяться у цей список пам’яті.
Я була шокована (і сказала про це супроводжуючим), коли побачила, що у мартиролозі цієї надзвичайно впливової міжнародної організації немає рядка, де було б написано: «Україна. Голодомор. Близько 10 мільйонів».
Цей штрих, на мій погляд, дуже точно показує рівень інформованості світової спільноти, в якому жила Україна у ХХ столітті, і вже тринадцять років живе у незалежній державі. Це — ілюстрація до того, якою фантастично важкою справою займався видатний вчений Джеймс Мейс. Наш Джим. Уже немало сказано про те, що Джеймс став українцем, наблизившись до болю, який передали йому ті, хто вцілів після страшного голоду. Українцем його зробило загострене почуття справедливості. Пробити змову мовчання було дуже складно. Не секрет, багато його американських колег ще й досі залишаються «совєтологами» і не дуже то й розрізняють на карті світу Україну з її катастрофами і національними інтересами.
Не менш драматичним було те, що побачив Джеймс Мейс в перші роки, коли прибув в Україну. І що багато років по тому мучило його, хвилювало, терзало, наповнювало пристрастю і болем рядки в колонках The Day і статтях у «Дні». Це правда про те, що ми були і ще залишаємося ПОСТгеноцидним суспільством. Вона пояснює маже все — і якість нашої еліти, і стан нашого народу, і рівень совісті, і духовний стандарт — все-все-все. Джеймс багато створив в Україні — та чи багато знали про нього? В інтелектуальних колах його рейтинг був доволі високий — та чи був він по-справжньому запитаний? Хоча весь час він був більш ніж на виду. В особі Джеймса журналісти «Дня» отримали друга i надзвичайно потужного союзника. Для мене особисто це було ніби відкриттям «другого фронту». Окремо хотілося б сказати про ту кампанію, яку провела у минулому році наша газета разом із Джеймсом — ми зверталися до всіх журналістів України, щоб вони підтримали нас, поширили інформацію з метою позбавлення Пулітцерівської премії Дюранті — премії, яка була видана за брехню про голод. Джеймс дуже переживав, що реакція була мінімальна. Хоча сам знав i писав, у чому причина: «незалежність отримала УРСР». Але Джеймс Мейс вiрив у зусилля i бачив вихід абсолютно чітко. Всі його думки були про те, що без чіткої орієнтації на Європу, без пошуку союзників у світі, які б розуміли, з якими проблемами відновлюється Україна, — буде дуже складно. Він говорив, що українцям потрібно швидко вчитися і модернізовуватись, щоб вписатися в новий світовий ритм, не згубивши, звичайно, своєї ідентичності. Він застерігав, як людина, в жилах якої текла і частина індіанської крові, від небезпеки маргінесу — резервацiї для українського світу. Я думаю, що ті, хто його любив, ті, хто в нього вчився, зроблять ще немало для того, щоб поширити його думки і відстоювати його ідеї.
Ми, в «Дні», маємо намір створити міжнародний фонд підтримки проектів газети «День», і в його рамках спробувати видати роботи Джеймса Мейса. З колегами, однодумцями я вже обговорювала ідею заснування щорічної премії за публіцистику, за щирість, за відверте слово, за правду, яка б носила ім’я Джеймса Мейса. Ти з нами назавжди, Джиме!
