Позавчора ввечері в київському Театрі імені Івана Франка можна було побачити багато кого з тих, кого країна мала би бачити та чути майже щодня: письменники, музиканти, режисери, мистецтвознавці, інтелектуали; ті, хто знає та відчуває українську літературу, історію, українську сучасність.
«Творчий вечір Ліни Костенко у рамках презентації роману «Записки українського самашедшого», повідомляли запрошення. Та насправді ні «творчий вечір», ні «презентація» цій події, по суті, не пасували.
Усі, кому вдалося потрапити того вечора до театру, знали це напевно. Атмосфера тут була як ніколи густа та насичена. Власне, кожна зустріч Ліни Костенко з публікою — то подія не суто літературна, а і суспільна, і культурна.
Подібний ефект «ключового моменту» виникав і в березні минулого року, коли Український дім ущерть заповнився людьми, що прийшли привітати Ліну Василівну із 80-річчям та перевиданням роману «Берестечко» (видавництво «Либідь»).
Очевидно, виникло це відчуття і в тих, хто минулого тижня прийшов до рівненського музично-драматичного театру, де Ліна Костенко розпочала всеукраїнський тур — свій та свого першого прозового роману «Записки українського самашедшого» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).
Гострота моменту була особливо відчутною для тих, кому не пощастило потрапити досередини театру і хто спостерігав за дійством через екрани моніторів на десятиградусному морозі.
Зрештою, киянам довелося повторити цей «рівненський подвиг», адже театр імені Івана Франка також не вмістив усіх спраглих побачити та почути Ліну Костенко. Та чи варто тут сипати звинуваченнями в бік організаторів з вимогою орендувати стадіони?
Представлення першого прозового роману Ліни Костенко справді заслуговує на те, аби за ним могли спостерігати тисячі, десятки, сотні тисяч українців. І саме для цього існують засоби масової інформації, прямі ефіри, канали, що фінансуються з державного бюджету. А поки в ефірі загальнодержавних каналів транслюють непотріб, спраглим Високого та Культурного українцям доводиться мерзнути.
За 20 років «пробілу» в національному культурному, інформаційному і загалом гуманітарному просторі українці встигли, як каже Ліна Костенко, самі за собою скучити. Саме тому — натовпи перед театрами, довжелезні черги за автографами, а тираж «Записок...» сягнув уже 45 тисяч примірників.
