«Мені тоді було років чотири. Пам'ятаю, як ми вийшли з автобуса і довго йшли полем. Потім прийшли в село, і я побачила, як у казці, маленький і акуратний будиночок, на порозі якого нас зустрічали бабуся і дідусь. Я подумала тоді, що це і є мій справжній дім. Ще пам'ятаю, тато купив мені дві коробки шоколадних цукерок, я брала їх жменями і в результаті замазала і обличчя, і плаття. Цей день був найщасливішим у моєму житті...»
Одинадцятирічну киянку Оленку Соколову удочерили вісім років тому. Місяць тому прийомна мама привела її в притулок для бездомних дітей з офіційною відмовою від батьківських прав. Причому мотивувала свою відмову тим, що дівчинка ніби психічно нездорова.
«Спочатку я вчилася у звичайній школі, де, як говорили батьки, дуже погано поводилася. Наприклад, могла побитися з кимось, хто мене образив. Отримувала трійки. У таких випадках мама примушувала мене сидіти всю ніч безперервно над уроками, поки я все не вивчу. А якщо я засинала за письмовим столом, карала. Іноді ставила в куток, а іноді била. Якось вона хотіла вдарити мене по спині, але промахнулася і вдарила по голові. Потекла кров, і мама викликала «швидку» допомогу. Пам'ятаю, що було дуже боляче. А в четвертому класі мене перевели в інтернат, звідки я могла приходити додому у вихідні дні», — розказує Оленка.
Фахівці київського притулку для бездомних дітей на Троєщині, де зараз знаходитися Оленка, вважають, що дівчинка абсолютно здорова.
«У перші дні перебування в притулку Оленка ні з ким не розмовляла, — розказала кореспонденту «Дня» методист притулку Людмила Миколаївна. — Звуки, які вона видавала, були схожі на звуки маленького звірятка. Дівчинка всього боялася. Але провівши в нас кілька тижнів, трохи відігрілася душею, стала веселою і товариською. Оленка дуже тямуща дівчинка, але її вихованням, схоже, мало хто займався. Її не вчили любити читання, вона ніколи не була в театрі, в кіно чи на концерті. Прийомні батьки стверджують, що Оленка психічно нездорова, посилаючись на те, що вона постійно билася. Але поговоривши з нею, ми з'ясували, що вона починала битися тільки тоді, коли її чи її друзів кривдили або намагалися побити. До речі, в притулку дівчинка із задоволенням бавиться з малюками і намагається всім хоча б трохи допомогти, причому навіть тоді, коли її ніхто про це не просить.
Позбавлена в сім'ї прийомних батьків елементарного людського спілкування і тепла, дівчинка гостро потребує того, щоб її просто любили».
Цій дівчинці ще «пощастило» — вона не мерзне і не голодує, живучи на вулиці. Але справжнього дому у Оленки, очевидно, ще дуже довго не буде. Більше того, сьогодні у неї навіть немає можливості потрапити в будинок-інтернат, оскільки вона ніде не прописана (прийомні батьки, за словами методиста, виписали дівчинку зі своєї квартири), а перебувати в притулку, згідно із законодавством, вона може тільки протягом 90 днів. Що буде з Оленкою далі — невідомо. Можливо, як і чимало інших дітей, які опинилися в подібній ситуації, вона якийсь час (всупереч закону) ще житиме в притулку, де всі її вже полюбили. А що потім?
«Наше законодавство не передбачає методики облаштування таких дітей, як Оленка Соколова, і тому вони, по суті, позбавлені будь-яких прав і соціального захисту, — стверджує директор притулку Віталій Сучков. — Притулок розрахований і відповідно отримує фінансування на утримання тільки 100 дітей, а реально сьогодні в ньому проживає набагато більше...» Ще більше залишається на вулиці. Тільки за вельми неточними офіційними даними, сьогодні в Україні налічується близько 20 тисяч бездомних дітей. Багатьох із них пізнього вечора можна побачити на столичних залізничних станціях. Там, під перонами, у картонних коробках або просто на рейках вони ночують. Ледь чи не у кожного другого волосся сіро-фіолетового кольору. Вірна ознака того, що безпритульна дитина нюхає клей. З різнокольоровими «мультиками» живеться набагато веселіше, та й їсти практично не хочеться.
Ці діти ніколи не вчилися в школі і часто говорять незрозумілою, плутаною мовою. Вони більше схожі на маленьких звірят, аніж на людей, і бояться будь-якого стороннього втручання в їхнє бродяче життя. Якщо ви спробуєте з ними поговорити, вони швидше за все втечуть, але якщо підсолодите розмову монеткою, можливо, розкажуть про те, як важко їм доводиться заробляти свій хліб. Щоранку вони вибираються зі своїх нір і вирушають просити у добрих дядь і тьоть копієчку. Ті, хто старший, йдуть красти на ринки. А десь ополудні, коли у жебрака набирається гривень десять, з'являється «бомжовий» рекет — молоді хлопці (далеко не всі з них, до речі, бомжі) років двадцяти. Саме вони, у разі чого, захищають маленьких бродяжок від міліції, набігів жебраків із сусідніх районів і багатьох інших неприємностей. Грошей, що залишилися після збору податей, як правило, вистачає бомжику на вельми убогий обід, після якого вони знову вирушають на «роботу»... Вони так живуть. І, по суті, хоч як це абсурдно, окрім «збирачів податків», їх ніхто не захищає: ні батьки (часто байдужі до життя алкоголіки), ні держава, руки і гроші якої так і не доходять до викинутих на вулицю маленьких українців. Немає в Україні повноцінної системи опіки над дітьми-сиротами і не вистачає коштів на утримання будинків-інтернатів.
Що робити? Схоже, сьогодні надія лише на заможних людей, які можуть дозволити собі добродійність і розуміють відповідальність свого багатства. Адже замкнений рай не побудуєш — якщо за порогом дому живе біда, вона рано чи пізно проникне і в дім. І дитина, вийшовши з «фортеці благополуччя», зіткнеться з ними — котрі виросли без дому, але з клеєм, рекетом і впевненістю в правильності нелюдських законів виживання.
