Польща два роки перебуває в складі Європейського Союзу, а від 1999 року — в складі НАТО. Зрозуміло, що наш західний сусід накопичив неабиякий досвід на інтеграційному терені, який може стати в пригоді й Україні. У чому цей досвід може виявитися корисним для України? Як ставляться у Варшаві до регіональних ініціатив Києва, зокрема до ГУАМ? Чи зможе Україна приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО цього року? Про це в інтерв'ю Надзвичайного й Повноважного Посла Польщі в Україні Яцека КЛЮЧКОВСЬКОГО.
— Чи зацікавлена Польща в участі в Спільноті демократичного вибору, а також організації ГУАМ, саміт якої відбувся вчора?
— Польща не належить ні до ГУАМ, ні до Спільноти демократичного вибору. Але можу сказати, що ми підтримуємо всі ініціативи нашого друга України, які сприяють регіональній співпраці. Ми практично були представлені на всіх самітах ГУАМ, які відбувалися в Києві. Ми розуміємо, що Україна є експортером стабілізації й стабільності в регіоні, й ми це підтримуємо, й будемо завжди поруч з Україною. Але слід зауважити, що ми є учасниками інших структур регіонального співробітництва — центральноєвропейських.
— Деякі противники вступу України в ЄС заявляють, що рух до цього об'єднання зводиться на практиці лише до підвищення цін до європейського рівня. Польща уже два роки перебуває в ЄС. Iз якими проблемами зіткнулася за два роки членства в Євросоюзі ваша країна?
— У нашому випадку треба говорити не стільки про дворічний період, як про процес побудови єдиного ринку. Ми розпочали роботу з 1991 року. Тут не можна зводити справу до негативів. Оскільки це був процес побудови сучасної конкурентоспроможної економіки. Ми лише втратили в успадкованих із комуністичного часу галузях, які були неконкурентоспроможними та, просто, не змогли реструктуруватися й трансформуватися. Інтеграція — це, перш за все, економічний процес і відкриття ринку ЄС, який становить майже 500 млн. споживачів, для наших виробників. Водночас ми змушені були відкрити свій ринок. Ми зрозуміли, причому не два роки тому, а ще раніше, що сучасна економічна політика — це спроможність бути присутнім і продавати свої вироби в багатих країнах світу. Дійсно, результатом цього може бути зростання цін. Наші фермери існували в ситуації, коли ціни були практично заморожені десять років. Зараз фермери отримали можливість продавати продукцію на європейському ринку й дійсно дорожче. Це за собою потягнуло зростання цін і всередині країни. Для польських фермерів це була дуже добра новина. Якщо раніше село було більше євроскептичне, то тепер воно дуже міцно підтримує європейський напрямок. Але, загалом, зараз у нас інфляція одна з найнижчих в ЄС.
— Які інші переваги членства в ЄС відчули на собі поляки?
— ЄС — це не організація, де дають якісь подарунки. Усе тут залежить від нас самих. Головне, що ми можемо дійсно бути конкурентоспроможними. Якщо ти можеш бути конкурентоспроможним як фермер, як бізнесмен як фірма чи компанія, то на тебе чекає успіх, а ЄС допоможе. Ми маємо програми допомоги для малого й середнього бізнесу, інвестиційні проекти. Крім того, є проекти сприяння експорту. Маємо також програму допомоги проблемним секторам економіки, підтримки інфраструктурних програм, зокрема будівництва шляхів, доріг, метрополітенів, аеропортів. Існує програма підтримки для аграрного сектора. Причому ця підтримка безпосередньо доходить до фермерів. Майже 50% бюджету ЄС іде на підтримку сільського господарства в країнах євроспільноти. І Польща з кожним роком є все більшим споживачем цих фондів.
— Чи може бути перенесена на український ґрунт польська формула успіху «європейська якість, польські ціни й чеський ПДВ»? Саме в такій триєдиній формулі західні експерти вбачають успішність польського бізнесу...
Я не зовсім розумію цю формулу. Польська якість є дуже високою. А що стосується чеського ПДВ, то він є вдвічі більший за український.
— Хоча там людей у три рази менше. Західноєвропейська якість буває різною. Зараз європейські країни думають про перенесення заводів до інших країн, перш за все до нових країн ЄС. А чи має ця формула зв’язок з Україною? Я думаю, що насамперед треба наблизити економіку України хоча б до рівня нових членів євроспільноти. Необхідно підвищити продуктивність праці. Це — об’єктивні показники, яких необхідно досягти. Дійсно, Європа є тим зразком, з яким треба порівнювати, чого досягли, а чого ще ні. Ми завжди користалися цим підходом.
— Польща була одним з ініціаторів створення так званого енергетичного НАТО. Чому цю ідею не підтримали провідні країни — старожили Європи — Німеччина й Франція...
— Ідея «енергетичного НАТО» є дуже цікавою. Враховуючи поведінку головних постачальників енергоносіїв споживачам необхідно координувати свою політику в галузі енергетичної безпеки. Але одночасно з нашим проектом в ЄС іде обговорення Зеленої книги про енергетичну співпрацю. Досі в ЄС немає спільної енергетичної політики. Зелена книга є лише першим кроком у цьому напрямку. Я не певен, чи вдасться взагалі досягти спільної енергетичної політики для всіх країн ЄС, поки ми не маємо спільної закордонної політики. В європейській конституції передбачалася більш сильна інтеграція в галузі міжнародної політики. Поки рівень інтеграції є досить низьким. Енергетична політика є основною частиною зовнішньої й безпекової політики. Поки що в Євросоюзі не відокремили того, що є завданням держави, а що — завданням Союзу. Більшість країн, включаючи Польщу, виступають за те, щоб влада держави була досить високою, щоб менше віддавати на союзний рівень. Енергетична політика — дуже складне завдання, й країни не готові пожертвувати своєю енергетичною політикою й безпекою. Кожна країна провадить свою політику. Тому створення єдиної організації постачання й допомоги в цій галузі — це дуже складне завдання. Але ми задоволені тим, що порушили тему й пішли набагато далі за розмови експертів. Наша пропозиція не є зараз на порядку денному. Але думаю, що після вирішення питань, пов’язаних із Зеленою книгою, існує можливість повернення до неї.
— Наскільки реальними є шанси для України восени перейти до етапу Плану дій щодо членства в НАТО і 2008 року вступити до Альянсу?
— Можу сказати, що зараз серед членів НАТО — більшість країн, які виступають за тіснішу співпрацю з Україною й за відкриття можливості набуття в майбутньому членства в цій організації. Цієї більшості не було до 2004 року. Тоді уряд Кучми-Януковича-Медведчука намагався перейти до Плану дій щодо членства в НАТО, але не отримав цього. Зараз авторитет і довіра до України є набагато більшою. Я розумію, що першочергові завдання має зробити сама Україна й вирішити, коли й як вона хоче вступати. Хочу зауважити, що без єдності головних політичних партій, без підтримки суспільної думки навряд чи членство України в Альянсі можливе.
— Ваша країна має великий досвід створення коаліційних урядів. Що є запорукою коаліційного уряду — програма, цілі чи команда?
— Там повинно бути все. Коаліція — це не абсолютна єдність, а зв’язок для досягнення окремих цілей. Важливим є й персональний аспект. Не думаю, що є якийсь рецепт, котрий можна запропонувати Україні. Адже в нас інші системи навіть після конституційної реформи в Україні. У Польщі президент грає досить активну роль у політичному процесі, в зміні кандидатів на посаді міністрів. Політичні партії дійсно мають вплив на момент створення коаліції, але потім вони зобов’язані підтримувати уряд. При цьому влада прем’єр-міністра є досить суттєвою.
— Чи бажана для Польщі «помаранчева» коаліція?
— Ви ж самі знаєте відповідь. Польща готова співпрацювати з будь-яким урядом і будь-якою коаліцією. Але, дійсно, ми були разом із більшістю українського народу, коли він відстоював своє право на вибір за європейськими стандартами 2004 року, а не євразійськими. Так, ми за те, щоб коаліція була створена з партій, які відстоювали цей вибір. На нашу думку, цей потенціал, ця енергія ще має можливості працювати на користь України. Ми бажаємо, щоб так сталось.
— Для деяких польських бізнесменів прем’єрство Юлії Тимошенко пов’язане з негативними емоціями, які були викликані закриттям вільних економічних зон. Як у Варшаві поставляться до повернення цього політика на посаду глави уряду?
— Я не вважаю, що польські бізнесмени пов’язують це з особою Юлії Володимирівни. Адже рішення про закриття вільних економічних зон не було направлене спеціально проти польського бізнесу, інвестиції якого становили 2% від загальної суми. Деякі експерти підтримують це рішення, вважаючи, що воно було правильним для України. До слова, ми також закрили вільні економічні зони при вступі до ЄС. Проте все це відбувалося в законодавчих рамках із використанням інструментів компенсації.
— Прем’єр-міністр Юрій Єхануров заявив, що український уряд дасть польським бізнесменам компенсацію за завдані збитки. Чи вдалося її отримати?
— Україна — це демократична держава, й зміни до законодавства може внести тільки Верховна Рада. Я впевнений, що Ю. Єхануров, який багато зробив, щоб поліпшити інвестиційний клімат в Україні, сприятиме ухваленню новим українським парламентом готового проекту закону про компенсації.
— Чи можна сприймати нещодавнє відкриття меморіалу загиблим українцям у Польщі за участю наших президентів як знак остаточного примирення між нашими народами?
— Ні. Цей процес триватиме. Ви знаєте, що до 1944 року на території України жило 1,5 млн. поляків. Більше половини населення Львова в 1939 році — поляки. Те ж саме відбувається з українського боку. У 1944 — 1945 роках усю українську меншину чисельністю 400 тис. чоловік із Холмщини й Прикарпаття переселили до України. Поки ці люди живі, вони пам’ятатимуть про це. Частина з них хоче примирення, але інша частина думає про свої кривди, згадує всі ці важкі справи. На мій погляд, нам слід розмовляти про історію. Там, де є могили, мають бути хрести, щоб поляки могли приїхати в Україну, а українці на могили в Польщі й помолитися. Але потрібно багато робити. Я не вважаю, що цей процес закінчений.
— Чи допоможе вирішенню цієї проблеми створення в Україні Інституту національної пам’яті, про що на днях заявила українська влада?
— Такий інститут існує в Польщі, й він займається своїми справами. Потрібно упорядковувати місця пам’яті в себе, перш за все, а потім за кордоном. Не можна обмежити вирішення цієї справи одним інститутом чи установою. Потрібно вести роботу серед молодого покоління. Над цим мають працювати університети. Ми повинні мати таку програму співпраці молоді, яку ми маємо з Німеччиною.
