Мені важко описати почуття безсилого обурення, з яким я виходив з київської студії після телемосту каналу НТВ 24 жовтня, присвяченого конфліктові в Керченській протоці. Адже щойно «московська» половина нашого телемосту впродовж години вправлялася в найдошкульніших образах на адресу України. Чого був вартий лишень хамський пасаж депутата Держдуми Митрофанова («ваші повії лежать у наших ліжках, а не навпаки») — і цей пасаж викликав у Москві не обурення, а бурхливі оплески! А відмінність у статусі між нами й москвичами під час того телемосту полягала в тому, що вони могли втрутитися в дискусію будь-якої миті, а ми — тільки коли нам увімкнуть мікрофони...
Того вечора, а також кілька наступних днів мене діймали телефонними дзвінками. Діапазон оцінок був найширший. Одні кричали: як ви могли допустити, щоб Україні плювали в обличчя. Інші казали, це мусять повторити у «прайм-таймі» всі провідні українські телеканали, щоб українці, нарешті, зрозуміли, як насправді ставляться до них брати-росіяни.
Сьогодні проминув тиждень, емоції трохи вляглися. Розшифровку запису телеефіру НТВ передрукувала газета «День» від 31 жовтня — і всі охочі можуть на власні очі простежити за нашою дискусією. Надійшов час для узагальнень і висновків.
Тому висновок перший: дискусії як такої не було. З українського боку намагалися оперувати аргументами, апелювати до логіки й здорового глузду. З російського — панувало пересмикування фактів і брутальне хамство. Коли журналіст Портников допитувався в Дмітрія Рогозіна, у яких виборах брали участь до 1991 року мешканці Тузли — Верховної Ради УРСР чи Верховної Ради РРФСР, той негайно парирував: до Верховної Ради СРСР. Коли Ткачова й того ж таки Рогозіна питали: а як бути з українсько-російськими договорами й нормами міжнародного права, — ті агресивно відповідали, що немає ніякого кордону між Тузлою і Таманню. Немає, і все. Є «споконвічно російська» земля, яку треба повернути.
Далі прозвучало ще «крутіше»: Україна взагалі «не є незалежною державою» (Митрофанов) — то про які норми міжнародного права може щодо неї йтися? Або от Азовське море й Керченська протока, — були вони внутрішніми водами СРСР? Були. А хто правонаступник СРСР? Росія. То при чому тут якась Україна (так заявляв депутат Держдуми від Тамані Шишкарьов).
Висновок другий: у Росії є «яструби» й «голуби». Перші (голова комітету Держдуми в міжнародних справах Рогозін, краснодарський губернатор Ткачов і багато-багато їм подібних) вимагають від України «всього негайно». Вони безумовно за те, щоб добудувати дамбу, скинути в море українських прикордонників і взагалі привести «бунтівних хохлів» до належної покори.
Інші (їх представляли віце-спікер Держдуми Лукін і колишній міністр закордонних справ Козирєв, які пройшли величезний дипломатичний вишкіл) чудесно розуміють ту небезпеку для самої Росії, яку несуть її протиправні дії в Керченській протоці. Але їхня аргументація проста: не слід битися за якість 35 гектарів Тузли, бо Росії потрібна вся Україна (!).
Найрельєфніше цю думку висловив Альфред Кох (переконаний супротивник будівництва дамби!). Його репліку варто навести повністю: «Глибоко переконаний, що інтереси Росії не обмежуються островом Тузла. Я вважаю, що Росії по праву, по факту — дипломатично, де ю ре, може, якось інакше, —але по факту мають належати і Крим, і Херсон, і Миколаїв, і Одеса. І це наша стратегічна мета. Майорітиме там український прапор чи російський триколор, мене, щиро кажучи, не дуже цікавить. Важливо, щоб по факту це були російські землі, які враховували б наші інтереси, і щоб там був присутній російський капітал, російські люди, російські інтереси. Для цього, мені здається, дипломатичні канали вже вичерпано. Мені здається, поїзд пішов — і отримати ці території де-юре неможливо. Залишається один-єдиний шлях — це економічна експансія, це фактична скупівля цих земель, скупівля цієї нерухомості, скупівля інфраструктури і таке інше, і таке інше».
Свідомо акцентую на цих словах — бо то не просто «окровення» російського «ліберала». То — програма, що вже повним ходом здійснюється щодо України. Й ті, хто її реалізує, з роздратуванням ставляться до рогозіних-ткачових-митрофанових, що своїми ескападами лише заважають успішно колонізувати Україну вже економічними методами: бо змушують нарешті реагувати звичайно абсолютно інертну й бездіяльну українську владу. А рогозіни- ткачови-митрофанови, в свою чергу, лютяться на «зрадників- лібералів», бо їм мало купленої землі й заводів, їм потрібен саме російський «триколор» (бажано — привезений на башті російського танка)...
Висновок третій: російське суспільство глибоко хворе на недугу шовінізму й ксенофобії. Бабусі-«божі кульбабки» з Тамані говорили в телекамеру так, наче готові були самі взяти до рук коли не гвинтівки, то принаймні лопати, й негайно рушити визволяти «російську Тузлу». А в московській аудиторії найкраще сприймалися саме найрізкіші, найдошкульніші випади на адресу України. Та й цифри — 76% «за» те, щоб іти на конфлікт з Україною заради Тузли, — говорять самі за себе.
Для кожного тверезомислячого політика очевидно: українсько-російські договори від 1990, 1991 і 1997 років, договір про утворення СНД 1991 року визнають, що всі адміністративні кордони колишніх республік СРСР є сьогоднішніми державними кордонами. Нинішній кордон між островом Тузла і російським Таманським півостровом (позначений на мільйонах і мільйонах примірниках усіх радянських карт — від шкільних атласів і до видань Генерального штабу; і ці карти є, безумовно, і в пана Рогозіна, і в пана Ткачова) був нанесений на карту ще 1973 року. Це сталося відразу ж по тому, як розмитий штормами 1970 року острів було наново намито зусиллями й коштами Керченського порту (ось чому, до речі, 1970 року припинив роботу згаданий Ткачовим таманський рибрадгосп на Тузлі — але про причини кубанський губернатор, звісно ж, промовчав).
Але сьогодні і російський прем’єр Касьянов, і міністр закордонних справ Іванов публічно поставили під сумнів цю «святую святих» — державний кордон між Україною і Росією (знов-таки, говорилося про це суто «по-російськи»: кордон, мовляв, непорушний, але в Керченській протоці його... немає). А Кремль поставив цей кордон під сумнів ще й де-факто. Бо, попри всі запевнення Ткачова щодо «місцевої ініціативи», ніхто не повірить, що рішення про дамбу ухвалили в Краснодарі. Тим більше, що після зустрічі з Кучмою на Бірючому 17 вересня Путін негайно провів «військово-дипломатичну» нараду в Єйську саме з проблем Азовського моря й Керченської протоки (і газета «День» писала про неї з нотками тривоги вже 18 вересня).
І така експансіоністська позиція російських владних еліт негайно передається всьому суспільству. Як наслідок, у проведеному радіостанцією «Эхо Москвы» опитуванні 82% росіян заявили, що «повернення» Тузли для них важливіше від добросусідських стосунків із Україною, — що, загалом, збігається з настроями в московській студії НТВ.
Тому виникає небезпечне протиріччя: ми, українці, досі сприймаємо Росію майже як рідну, а росіяни сприймають нас (якщо тільки ми виявляємо рішучість бути українцями, а не малоросами) — як чужих. Особливо рельєфно це виявлялося при порівнянні відповідей під час нашого телемосту жителів Керчі (миролюбних і проросійських) i Тамані (войовничо-антиукраїнських). Більше того, у майбутніх російських виборах «український фактор» посідатиме значне місце: і політики змагатимуться один із одним у реваншистській риториці. Це повною мірою відчувалося під час нашого телемосту й навіть викликало ущипливі репліки декого з російських «лібералів».
То чого ж мусить навчити нас телеміст НТВ? Під час доповідей на слуханнях у Верховній Раді з питань українсько- російських відносин 22 жовтня з трибуни раз у раз звучало: «Альтернативи розвитку взаємовигідного всебічного співробітництва з Росією для України немає!». Мушу заперечити: а хіба нинішня дійсність (з усією відвертістю відбита телемостом, у якому мені випало брати участь) — не альтернатива такому чудовому гаслу?
Дозволю собі тільки перерахувати: нова військова стратегія Росії з правом превентивного удару (ядерного в тому числі), гасло побудови «ліберальної» імперії, політика насаджування в сусідів російської мови як офіційної, політика конфесійна, політика щодо інформаційного простору, ЄЕП, Одеса— Броди, газотранспортний консорціум, дискримінаційна практика в торгівлі і, нарешті, те, про що сьогодні говорить кожний, — конфлікт в Керченській протоці, навколо острова Тузла.
Щоб перевести українсько- російські відносини на принципово інший рівень, ми, очевидно, повинні домовитися про певні принципи. І я хотів би їх задекларувати бодай на сторінках «Дня» — оскільки в телепрограмі пана Шустера «Свобода слова» часу на все те не вистачило.
Принцип перший: українці повинні покинути шукати відповідь про причини всіх своїх негараздів найперше в Росії, а росіяни — найперше в Україні. Шукати цю відповідь росіяни і російські політики насамперед мають у Росії, а українці і українські політики — в Україні.
Ми повинні усвідомити, що Росія має свої національні інтереси. І саме цими інтересами Росія буде керуватися в своїх діях щодо сусідів. Але я хотів би (і саме про це говорив під час телемосту), щоб і Росія зрозуміла: Україна, як самостійна держава, також має свої національні інтереси. І захист своїх національних інтересів — то не «антиросійська», а проукраїнська політика.
Хотів би, щоб ми домовилися про такi принципи: Україна і Росія повинні відмовитися від комплексу сприйняття Росії як «старшого брата». Бо історично «мати міст руських» — таки Київ, а не Москва. Натомість маємо погодитися на цілковиту рівність і партнерство.
Зроблю короткий відступ: мені, колишньому першому (й першому демократично обраному) секретареві українського комсомолу було глибоко образливо, коли навіть 85-річний ювілей цієї організації перетворили на чергову нагоду провести інтеграційне зібрання в Кремлі (де охоче дефілювали не лише керівники, а й ті, хто за мого часу заслужено вважалися «шістками»). Тому я (попри всі сентименти юності — не буду їх приховувати) не голосував за державне відзначення комсомольського ювілею не лише тому, що досі не відзначаються безліч значно вагоміших українських ювілеїв (й досі на державному рівні не визнано УПА), а й тому, щоб не дати нам ще однієї нагоди виявити свою національну меншовартість.
Тож найголовніше. Ми, українці, повинні зрозуміти: лише виявляючи власну гідність, можемо розраховувати на рівноцінне ставлення. Якби уряд, не гаючись, продемонстрував рішучість, то з островом Тузла ситуація не сягнула б межі силового протистояння.
Сьогодні з Україною поводяться так, як вона дозволяє із собою поводитися. Бездіяльність вищої влади України провокує зазіхання сусідів. Але щодо цього апелювати до ООН — безглуздо. З цим ми повинні розібратися самі, в себе вдома.
За указом Л.Кучми, ми всі відзначатимемо невдовзі 150 річний ювілей війни, яку вЄвропі називають «східною», а в Росії — «кримською». Ту війну російська офіціозна пропаганда сприймає досі крізь призму «героїчної оборони Севастополя». Але ж та війна одночасно знаменувала крах жандармської миколаївської Росії. Підкреслю: цей крах пішов Росії на користь, бо ж було скасовано кріпацтво, запроваджено ліберальні реформи війська, суду, місцевого самоврядування.
Тому я від щирого серця бажаю путінській Росії поразки в її тузлинській авантюрі. Бо вигравши, вона неминуче перетвориться остаточно на цілковито поліцейську (а зовсім не «ліберальну», як говорить дехто з тамтешніх «правих») імперію. А програвши, Росія зберігає шанс залишатися нормальним членом світового співтовариства і надалі підтримувати дружні, взаємовигідні стосунки зі своїми сусідами, зокрема з Україною.
То що ж поки продемонструвала Тузла? 23 жовтня Верховна Рада України ухвалила постанову «Про усунення загрози територіальній цілісності України, що виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці». За постанову в цілому висловилися 369 депутатів. Не підтримали її лишень комуністи. Парламентська зала вже давно не знала такого рівня консенсусу при ухваленні принципового політичного питання (а що питання було суперпринциповим, свідчить бодай перший пункт постанови: «Визнати дії Росії з будівництва дамби в Керченській протоці як недружній акт, що змушує Україну до перегляду дотеперішньої практики відносин із Російською Федерацією»).
Попереднього дня Президент України підписав «указ не для друку», де передбачив припинити заходи на створення Єдиного економічного простору, якщо дамба таки перетне український кордон. І, нарешті, чверть усіх українців стали ставитися внаслідок цього конфлікту до Росії гірше... Мене зовсім не радує напруженість у стосунках із північно-східною сусідкою. Але мене тішить, що за такої ситуації ми все ж можемо бути «з хребтом».
Але водночас комуністи далі завчено говорять про «зближення із Росією» (байдуже, що поліцейською й агресивною). А відносна єдність політичних еліт України (зумовлена необхідністю захистити територіальну цілісність держави) протривала рівно тиждень: бо масштабна провокація проти з’їзду «Нашої України» в Донецьку з благословення влади відбувалася 31 жовтня не лише під червоними прапорами, а й під російськими «триколорами». Місто було оперативно заклеєне гаслами, які можна розцінити не лише як протизаконне розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а і як свідому образу національної гідності українців у їхній власній державі. Під час цього інспірованого згори шабашу ворогів української державності, які зривали з’їзд, губернатор Близнюк замість того, щоб захистити гідність країни, яку він представляє, заявив, що не контролює ситуації в місті...
Отже, українці (й дуже високопоставлені!) вміють бути не лише патріотами. На це, власне, й розраховують російські «яструби» і російські «голуби», які, попри всі розбіжності, єдині у своєму прагненні зробити Росію — великою. І зробити це насамперед коштом України.
