Що необхідно парламенту для ефективної роботи? Змінити його якість чи кількість? Наділити його більшими чи меншими повноваженнями? Відповіді на ці запитання навряд чи дадуть можливі зміни Конституції Партією регіонів і Блоком Юлії Тимошенко, про які так багато говорять сьогодні. Учасників переговорів, швидше за все, непокоїть майбутній розподіл влади на роки вперед для себе. Навряд чи вони замислюються над тим, як зробити так, щоб колишні бізнесмени, їхні секретарки та водії, які нині є народними депутатами, повернулися на свої колишні робочі місця. Або про те, як скоротити собі строк перебування у стінах парламенту, і тим більше, кількість народних депутатів.
На тлі наростаючої економічної кризи влада довела свою нездатність розв’язати ряд проблем, які стосуються безпосередньо якості життя суспільства. Як наслідок, довіра до влади з боку громадськості почала стрімко падати. Мегафракції в парламенті це чудово відчули, тому, власне, і почали шукати вихід із ситуації. Як наслідок, у парламенті має шанс з’явитися коаліція, прозвана «ширкою». Але справа не стільки в назві, скільки в їхніх кулуарних домовленостях, де думкою народу ніхто не цікавиться. Вірогідні союзники під покриттям ночі вирішують, як приватизувати право народу, обирати собі президента, мало того, парламент взагалі стає заручником домовленостей. Адже ВР повинна буде діяти згідно раніше написаного сценарію, у свою чергу, про яку тоді якість роботи парламенту тут можна говорити. Як один із варіантів підвищення якості роботи Верховної Ради «День» пропонує погляд нашого автора Володимира Стуса.
Кожного разу з наближенням чергових або зі збільшенням імовірності позачергових парламентських виборів з’являються пропозиції зміни структури парламенту або, як мінімум, виборчого законодавства. Оскільки політичні партії та виборчі кампанії, що проводяться ними, фінансуються не знизу, за рахунок членських внесків, а великим бізнесом, то зрозуміло, чиї інтереси відображають усі парламентські реформи, що проводяться впродовж останніх десяти років, і причини їхньої неефективності.
Спроби чергової реформи зверху, що спостерігаються нині, ускладнюють дві обставини. По-перше, зростання імунітету виборців до політтехнологій на фоні різко збільшеної соціальної напруженості, пов’язаної з різким падінням рівня життя. По-друге, серйозні труднощі з фінансуванням все дорожчих виборчих кампаній великим бізнесом в умовах економічної кризи.
ЧИ ЗУПИНИТЬ БОЯЗНЬ СТИХІЙНОГО МАЙДАНУ?
Згладити гостроту становища, просто заговоривши його, не дозволяє президентська виборча кампанія, що почалася. Теоретично, з цієї ситуації є два виходи.
Перший полягає в тому, що сили, які усвідомлюють себе як нову українську аристократію підуть на загострення ситуації, перестануть прикриватися демократичними цінностями і зроблять спробу силовим шляхом наочно показати іншому народу його статус — холопів і бидла. Тоді перших осіб обиратимуть кращі люди, причому обиратимуть надовго, можливо довічно, тобто перехід до станового суспільства буде формалізований.
Інший, вірогідніший варіант можливий, якщо великий бізнес не захоче ризикувати, злякавшись утратити все, що має, в результаті масштабного та стихійного Майдану. Тоді йому знову доведеться піти на часткові поступки, в тому числі, в питаннях виборчого законодавства та структури парламенту.
У зв’язку з цим виникає питання визначення принципів оптимального виборчого законодавства та структури парламенту з погляду виборця — адже жодна політична сила цього не запропонує. Але що вважати точкою відліку — як визначити погляд виборця?
Уявляється, що це найбільш спільні й довготривалі риси українського суспільства, впродовж багатьох років підтверджені сотнями соціологічних вимірювань. Наприклад, навряд чи хтось візьметься оскаржувати існування стійкої поляризації різних регіонів країни з мовного питання, відношення до культурно-історичної спадщини, орієнтації на різні центри геополітичного впливу та стратегію розвитку країни в майбутньому.
Іншою помітною рисою, характерною для всіх регіонів країни, є недовіра до політиків, політичних партій та органів влади. У країні немає жодного політика або партії стійко популярних на всій території країни. Через півроку після обрання будь-якого президента, прем’єра або спікера його рейтинг починає стрімко падати. Ми більші патріоти країни, аніж держави.
Третьою очевидною рисою є підвищена політична активність громадян.
Якою ж повинна бути структура парламенту і виборче законодавство, щоб відповідати цим основним і довгостроковим особливостям виборців? Очевидно, що з мінімальним спотворенням і яка максимально швидко формалізує консолідовану думку виборців у закони та відсіює будь-які односторонні рішення з питань з поляризацією думок. Державна мудрість у демократичній країні — це безумовне дотримання політиками та чиновниками волі більшості громадян і дотримання прав людини. Тобто, головне — це забезпечити швидкий і порівняно недорогий механізм відсіювання тих політиків та партій, які, прийшовши до парламенту, забувають про дані виборцям обіцянки. Якщо подивитися на виборче законодавство і структуру парламенту, то напрями змін стають очевидними.
МЕНШЕ КНОПКОДАВІВ — БІЛЬШЕ ПОЛІТИКІВ
Передусім, це радикальне зменшення кількості народних депутатів. Не на відсотки, а в рази! Просте скорочення кількості депутатів дозволить досягнути значного ефекту. Менше виявлятиметься психологія натовпу, виросте конструктивність та оперативність роботи парламенту. Фізично поменшає можливість блокування роботи парламенту.
Виборцям і самим партіям стане легше контролювати свої списки — автоматично відпадає необхідність у незрозумілих виборцю відкритих списках. Представникам великого бізнесу, які купують місця в прохідній частині списку, складніше буде ховатися від уваги виборців, та й сама вартість депутатського мандата зросте. Складніше стане голосувати чужими картками. Депутат буде менше кнопкодавом і більше політиком.
ДВОПАЛАТНИЙ? ОДНОПАЛАТНИЙ? Є ВАРІАНТИ...
Не вважаю, що ідея двопалатного парламенту має реальні перспективи. По-перше, це знизить оперативність роботи парламенту. По-друге, викликає великі сумніви демократичність норми довічного сенаторства для колишніх президентів в обхід волі виборця. Втрачається суть представницького органу, адже довічний сенатор не залежить від волі виборця і представляє лише самого себе. За існуючого рівня політичної конкуренції прийняття таких змін до Конституції здається маловірогідним.
Ефективнішим способом було б повернення до змішаної системи обрання парламенту з часткою мажоритарних депутатів 1/3 від їхньої загальної кількості. Це дозволить краще представляти інтереси регіонів у парламенті зі збереженням домінування партійної, тобто структуризованої основи.
Крім того, однопалатний парламент зі змішаною формою обрання в умовах сильної політичної конкуренції практично виключить ризик штучного, всупереч волі значної частини виборців, створення двопартійної системи.
Але повернення до змішаної системи нічого не дасть виборцю без усунення його головного недоліку — купівлі голосів виборців у підгодованих територіальних округах. Збільшення розміру виборчих округів внаслідок скорочення загальної кількості депутатів і частки мажоритарників у ньому цю проблему не вирішить. Досвід масового підкупу виборців на столичних виборах це яскраво демонструє, як і нездатність правоохоронних органів йому протистояти
ЯК ПОЗБУТИСЯ ПРОБЛЕМИ ПІДКУПУ?
Вирішити проблему підкупу виборців на системному рівні можна шляхом одночасного впровадження двох новацій.
Перша полягає в забороні обиратися депутатом ради будь-якого рівня більше двох разів поспіль. Зараз ця норма діє щодо посади президента. У перспективі доцільно розповсюдити її не лише на депутатів усіх рівнів, а й на всі посади, що обираються. Для депутатів-мажоритарників заборона обиратися понад два рази поспіль різко знизить ефект підгодовування виборчих округів. Крім того, дозволить позбутися професійних депутатів, які десятиріччями перебувають у партійних списках, і фактично втратили будь-який зв’язок із виборцями. Введення заборони балотуватися більше двох разів поспіль сприятиме демократизації партійних фракцій. Усі існуючі партії — це партії вождистського типу, побудовані за зразком КПРС. Неможливість лідеру партії більше двох разів поспіль балотуватися в парламент мимоволі зробить будь-яке партійне керівництво менш авторитарним.
ФОРМАЛЬНА БІЛЬШІСТЬ НЕ ГАРАНТУЄ ЕФЕКТИВНОЇ РОБОТИ
Іншою кардинальною новацією, яка необхідна не тільки для запобігання масовій підгодівлі виборчих округів, але й для підвищення ефективності роботи парламенту загалом пропонується скорочення терміну каденції парламенту до 2—2,5 року із забороною його дострокового розпуску і зняттям обов’язкової вимоги формування коаліції. Зменшення терміну каденції підвищить залежність дій парламенту від волі виборців. Виборці будуть краще пам’ятати про минулі передвиборні програми та обіцянки. Парламентарії через вибори, що наближаються, будуть вимушені виконувати хоча би щось із обіцяного під час виборчої кампанії. Робота парламенту без загрози його розпуску стане більш плановою. Скорочення каденції разом із забороною балотуватися більше двох разів поспіль балансуватиме скорочення можливості громадян бути обраним внаслідок зменшення кількості депутатів. Вимога стійкої парламентської коаліції є недоцільною — коли у більшості питань стійкої більшості немає в суспільстві, то її не може бути і в парламенті. Навіть після запровадження норми обов’язкової більшості, що формує коаліцію, все одно більшість фактично залишається ситуативною. Так навіщо з нею боротися? Адже практика показала, що сама по собі наявність формальної більшості в парламенті не гарантує його ефективної роботи.
Системний підхід позитивний тим, що з розв’язанням основної проблеми, паралельно вирішується й ряд інших, здавалося б, не менш гострих. Скільки говорилося про скасування депутатської недоторканості. Деякі навіть зробили цю тезу основним меседжем виборчої кампанії, правда, з провальним результатом. Тим часом, скорочення в рази числа народних депутатів, скорочення терміну каденції парламенту також у рази і заборона балотуватися більше двох разів поспіль з одного боку істотно знижує привабливість купівлі мандата з метою отримання недоторканості, а з іншого — як і раніше буде гарантувати народним обранцям захист від переслідування за фактично політичними мотивами.
Аналогічним чином вирішується горезвісна проблема імперативного мандата.
Зміст такої Верховної Ради для платника податків обійдеться не дорожче за нинішній — зменшення терміну каденції і частіші вибори будуть компенсовані радикальним зниженням кількості народних депутатів.
ДОВЕДЕТЬСЯ НЕ ТІЛЬКИ ОБІЦЯТИ, А Й ВИКОНУВАТИ
Але як депутати, які зараз представляють інтереси великого олігархічного та монопольного бізнесу, тобто потенційної аристократії, що формується, погодяться на виборче законодавство і структуру парламенту, орієнтовану на інтереси виборця?
Яка взагалі може бути мотивація у аристократії, що формується, відмовитися від побудови сучасного станового суспільства?
Такі мотивації є.
Найважливішою негативною мотивацією є страх все втратити в результаті чергового Майдану або стихійного та масштабного сплеску насильства.
Ставлення народу до результатів приватизації і власників великого бізнесу добре відомо. Про масову реприватизацію, обіцяну Майдану, також пам’ятають. Обшуки з бронетранспортерами також не забули.
Як тільки запахне смаженим, наша аристократія з готовністю здасть все досягнуте багаторічним підкупом політиків і чиновників, підкилимними переговорами та дорогими PR-кампаніями. Здасть, щоб потім знову велику частину повернути, як це вже було після Майдану.
Найважливішою позитивною мотивацією є конкуренція еліт. При об’єктивно скорочуваній можливості експлуатації політичної та адміністративної ренти, рівень конкуренції буде стабільно високий. У цих умовах повторити досвід нинішніх перших осіб навряд чи хто захоче. Тобто доведеться не тільки обіцяти перед виборами, але й хоча би щось виконувати з обіцяного, хоча би трохи враховувати думку виборця при прийнятті найважливіших стратегічних рішень. І так крок за кроком, поступово по мірі ротації перших осіб, вплив виборців буде наростати.
ЩО МИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ?
Інша справа, що через неоднозначний та драматичний зовнішній чинник процес демократизації розтягнеться на багато й багато десятиріч. Опис впливу зовнішніх чинників займе не одну статтю, але головний висновок простий — якщо Україна збережеться в сучасних межах, то вона не зможе імпортувати демократію, а буде неодмінно вимушена розвивати свою. А це дуже довгий процес. Можливості впливу на нього обмежені, але вони є. Оскільки реальна демократія будується знизу, кожен з нас на своєму рівні може певною мірою прискорити цей процес, своєю активною позицією громадянина і виборця, впливаючи на політиків і великий бізнес, що стоїть за ними, у ключових напрямах їхньої мотивації, описаних вище. Головне, це збереження високого рівня політичної конкуренції та протидія будь-яким спробам обмежити права і свободи виборців.
Будь-якими не насильними методами, в тому числі і з допомогою нових Майданів як прототипу нової форми всеукраїнського віче — вищого органу прямої демократії народу.
Стосовно нинішньої ситуації — це протести в мирній формі проти створення будь-якої широкої коаліції як чинника зниження політичної конкуренції і такими, що йдуть всупереч із передвиборними обіцянками потенційних коаліціянтів.
А якщо справа дійде до спроб скасування прямих виборів президента, перенесення терміну виборів місцевих органів влади або будь-якої іншої зміни конституції, що знижує можливість виборця впливати на владу, то закликаю всіх знову вийти на Майдани і показати слугам народу, хто в країні є вищою владою і носієм суверенітету. Показати, що народ не біомаса і не дозволить принизити себе до рівня бидла.
Хочеться сподіватися, що на наступному Майдані люди не будуть викрикувати прізвище політика, обраного на роль чергового рятівника і народного президента, а стануть домагатися влади для самих себе — впровадження реальних механізмів впливу виборців на владу як на виборах, так і, найголовніше, в період між ними.
КОМЕНТАР
Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка»:
— На мою думку, сьогодні Партія регіонів та Блок Юлії Тимошенко використовують парламент як одноразовий механізм гарантування своїх повноважень для внесення зміни в Конституцію. Надалі ж парламентарії для них перестануть бути цікавими й перетворяться на простих кнопкодавів, що виконують вказівки Януковича та Тимошенко. І тільки при можливих суперечках між Віктором Федоровичем та Юлією Володимирівною підвищиться суб’єктність окремих депутатських груп.
А ефективність роботи парламенту підвищиться тільки у випадку підвищення якості етики народних депутатів. Гадаю, справа не в кількості парламентаріїв. 450 народних депутатів для 46-мільйонного населення України — це оптимальний варіант. На жаль, проблема в іншому: депутати не займаються своєю прямою діяльністю — представництвом території та соціальних шарів. Тому проблема в якості їхньої поведінки та ефективності, а не в їхній кількості. Також я вважаю негативним скорочення терміну повноважень нардепів, оскільки це веде до втрати законодавчої спадкоємності діяльності парламенту.
