Близько 4 тисяч осіб (за оцінками правоохоронних органів) пікетували вчора Верховну Раду і Кабінет Міністрів, вимагаючи запровадити мораторій на підвищення цін на продукти, товари першої потреби, комунальні послуги та квартплату. В акції брали участь представники парламентської опозиції. Використовуючи цей привід, лідер БЮТ Юлія Тимошенко запевнила їх у тому, що парламентська опозиція не проголосує за президентський законопроект про зміни до Конституції, а у випадкові його прийняття Верховною Радою — організує восени всеукраїнські акції протесту. До страйку закликав — від імені лідера «Нашої України» Віктора Ющенка — і «нашоукраїнець» Володимир Яворівський. Зрозуміло, що при цьому лідери опозиції не говорили про цілі політичної реформи, яка ними блокується: обмеження повноважень президента, формування механізму взаємної відповідальності парламенту і уряду, врештi-решт — запобігання ситуаціям, подібним до нинішньої у Верховній Раді під завісу сесії... До речі, вчора вранці в парламенті знову жоден із чотирьох проектів постанови про інформацію уряду про ситуацію в АПК і про загрозу продовольчій безпеці держави не зміг набрати необхідної кількості голосів. Мабуть, усі пішли на мітинг
Гостра дискусія навколо можливих змін до Конституції при всій різноманітності думок, що висловлюються, практично не зачіпає чи не найголовнішої обставини — хто особисто буде здійснювати владу чи то за оновленим, чи то за залишеним у нинішньому вигляді Основним Законом. Не враховуючи цієї сторони проблеми, можна йти скільки завгодно далеко у роздумах і прогнозах. І помилитися. Бо кожен закон, не кажучи вже про зміни до Конституції, ухвалюється і буде ухвалюватися нашим парламентом лише із урахуванням місця і ролі тих, хто цей закон приймає.
Говорячи про політичну реформу, про можливий перерозподіл влади між її гілками, не можна обійти особистостей, роль яких (на відміну від ролі законів і процедур) у вітчизняній історії діалектично зростає з кожним новим роком демократії. Головна діюча особа української політики — президент країни. За майже десять років перебування на цій посаді Леоніда Кучми ми встигли добре оцінити всі плюси і мінуси саме такої форми державного устрою із саме такою людиною на чолі. І перед тим, як уявити у президентському кріслі іншу людину, слід визначити, ким він буде.
ВДАЛИЙ МОМЕНТ
Розглянемо, що несе в собі нинішня президентська форма управління державою. Почнемо із голів облдержадміністрацій, які дуже люблять, щоб їх називали «губернаторами» і самі себе так називають. Атмосфера, що панує навколо так званих «губернаторів», являє собою настільки специфічне явище, що колишні перші секретарі обкомів у порівнянні виглядають янголятками. У більшості областей без відома і згоди першої особи області або його найближчого оточення не насмілюється поворушитися жодна більш-менш серйозна комерційна структура. Ніхто на місцях уже не приховує того, що «губернатори» контролюють мало не всі структури, які освоюють бюджетні кошти в регіоні, працюють з природними ресурсами чи зв’язані з іще якимось прибутковим бізнесом. Обласні начальники відверто хизуються своєю владою і впливом — звісно, поки не бачить той, хто їх призначив. На районному рівні все це виглядає ще більш карикатурно, особливо в моменти прибуття туди обласного керівника. Ну просто по Салтикову-Щедріну.
Зрозуміло, що, одержавши посаду із рук глави держави, так званий «губернатор» може її у будь-яку мить втратити. Звідси й особливості регіональної політики та економіки. Звідси й політики із лав опозиції чи «альтернативи», які просто- таки марять кріслом голови держадміністрації, яке їм світить в разі обрання «потрібного президента». Звідси і настороженість усіх без винятку учасників політичного процесу. Зараз найважливіше — зробити так, щоб новий президент не посилив негативні тенденції, які всім добре відомі. Щоб ділові люди, а таких за десять років в Україні стало на кілька порядків більше, не відчували повної залежності свого бізнесу від того, хто сьогодні при владі. Зручнішого моменту для зміни правил політики і бізнесу, ніж вибори нового президента, просто не знайти. І прагнення змінити Конституцію, тобто правила політичної гри, саме зараз, є природним бажанням не стати заручником нового президента, хто б ним не став. Коли, як не зараз, можна законодавчо, на рівні Основного Закону застерегти країну від повторення помилок, назвемо це так, допущених за минулі десять років?
ХТО ЦЕ БУДЕ?
Ще півтора року тому здавалося, що альтернативи високорейтинговому Віктору Ющенку бути не може. Все працювало на нього, навіть недолугі спроби дискредитувати лідера «Нашої України» лягали йому, як кажуть, «в масть». Провладні політики могли і досі можуть назвати лише одну альтернативу Ющенку — Леоніда Кучму. Саме чинний глава держави, попри всі застереження, здатний і сьогодні об’єднати навколо себе так звані провладні сили, спрямувати їхню енергію у потрібному напрямку.
Але головне полягає в тому, що владними важелями для впливу на результати народного волевиявлення користуються всі, хто на даний час при владі в конкретному місті, області, районі, незалежно від того, до якого політичного табору вони себе відносять. Дозволю собі перефразувати стару приказку, яка тепер може звучати так: як людина йде до влади, так вона буде і правити. Хто сьогодні скаже що взаємна недовіра, що зростає між учасниками колишньої опозиційної «четвірки» не має підстав?
Уже сьогодні можна сказати, що єдиний кандидат у президенти від опозиції можливий, але це не Віктор Ющенко. Занадто багато хочуть наближені до лідера «Нашої України» політики, занадто довго вони чекали, зберігаючи вірність, щоб у разі чого ділитися плодами можливої перемоги з кимось іще. А коли уявити окремих осіб із оточення Ющенка на ключових посадах у державі, то мимоволі хочеться продовжити повноваження нинішнього Президента, хоча це й суперечить діючій Конституції. Єдиний кандидат від соціалістів, комуністів та Юлії Тимошенко теоретично можливий. Не для перемоги, а для максимального виторгу в процесі виборів. Але й тут не все так просто.
Ще складнішою є ситуація у складі пропрезидентської «дев’ятки», де теж не вимальовується поки що особи, здатної стати новим Президентом. Вірогідно, що така людина не з’явиться і у найближчі місяці. Жоден із учасників нинішньої парламентської більшості не дозволить, поки є для цього сили, стати одному із нинішніх колег на ту ж ступінь влади, на якій знаходиться нині Кучма. Можна безкінечно вести переговори, проте відсутність результату є дуже реальною. Єдиний вихід — обмежити повноваження новообраного президента, у порівнянні із повноваженнями нинішнього. А для цього, дивись вище, слід змінити Конституцію. Як саме змінити? Тут практично у кожного є своє бачення, обумовлене здобутими на сьогодні позиціями.
ПРОСТО ПРЕЗИДЕНТ
Однозначно ясно, що нового Кучми, яке б прізвище він не носив, не хоче ніхто, окрім найвірогіднішого на сьогодні кандидата у президенти. Як не парадоксально це звучить, але саме Віктору Ющенку найбільш вигідно збереження нинішнього статус-кво. У цьому бажанні він залишається практично один, втрачаючи навіть найближчих союзників. Бо всі інші, хоч ліві, хоч праві, хоч ще які, бажають зміни ролі майбутнього президента у державі. Навряд чи можливо серйозне об’єднання «всі проти одного», однак ситуативно цього аж ніяк не можна виключати. Бо тут збігаються інтереси всіх, кому «не світить» або самому стати президентом, або мати на цій посаді «свою» людину. Президент України із нинішніми повноваженнями ніколи і не для кого не буде повністю «своїм».
Вихід — пошук шляхів до цивілізованої моделі президентської влади, за якої глава держави не є володарем усієї повноти виконавчої влади, а призначені ним намісники в регіонах не є тимчасовими, а тому безжальними «царьками». Зізнаємося собі, що нинішня наша влада, особливо на місцях, все менше і менше нагадує демократію. І не треба посилатися на людей, яким «так зручніше», які «байдужі і не ходять на вибори». Як тільки люди побачать в обраному ними керівникові, хоч це міський голова, хоч (хотілося б) обласний, хоч президент, не всесильного володаря, а найнятого ними на певний час управляючого, демократія повернеться на наші терени.
Навряд саме цим бажанням керується більшість воюючих нині за зміни до Конституції політиків. У кожного з них свій інтерес. Шанс країни в тому, що інтересів цих багато, і вони дуже різні. Звідси і реальна нагода зробити кандидатів у президенти на майбутніх виборах не кандидатами в авторитарні лідери, а політиками нового рівня, гідного України XXI століття .
