Від президентського кабінету до сільської хати ви знайдете на стіні зображення Тараса Шевченка. Пам'ятники Кобзареві — скрізь. Його ім'ям названо майдани, вулиці, навчальні заклади... Загалом, у наочному вияві любові і пошани зайвини немає. Причому, в щирості цих почуттів сумніву також немає. Хоча часом і закрадається думка: а чи не стали всі ці зримі знаки захоплення лише звичним тлом, за яким, власне, втрачається особистість самого Тараса Григоровича. Творчість його знаємо часто поверхово, задовольняючись тим, що прочитали в юності. З біографією — знайомі, але знову ж таки — в загальних рисах, в школярських межах. Як включити Шевченка до нашого реального життя — духовного і, якщо хочете, громадського, щоб масштаб його генія допоміг нам зрозуміти самих себе і Україну вже в глобалізованому світі? Та просто якомога більшу кількість наших співгромадян зацікавити творчістю Кобзаря, причому використовуючи адекватні їхньому вікові, освіті, підготовці способи. Можна, видаючи псевдонаукові епатажні опуси. Але це, погодьтеся, шлях сумнівний. А можна — використовуючи новітні й сучасні технології: в книговиданні, в музейній справі, в інших видах мистецтва. Ось для прихильників другого шляху якраз є дві добрі новини. Перша — вийшов сьомий том академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, повністю присвячений образотворчому мистецтву генія, яке якраз для більшості залишається в тіні поезій Кобзаря. Новина друга — Указ Президента України №529/2006 «Про створення науково-дослідного та культурно- інформаційного центру «Шевченківський дім».
Щоправда, перша новина була широкою громадськістю не помічена. Друга — викликала реакцію бурхливу, але неоднозначну, яка змусила задуматися: чим відрізняється наукова дискусія від скандалу? Напевно, готовністю вислухувати аргументи і шукати точки дотику.
Серед противників створення центру насамперед — працівники Національного музею Тараса Шевченка на бульварі Шевченка в Києві, який, згідно з Указом, буде перенесено до новоствореного центру. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі два погляди: як прихильників створення «Шевченківського дому», так і їхнiх опонентів.
Позавчора Наталя Клименко, генеральний директор Музею Т. Шевченка, Тетяна Чуйко, заступник генерального директора з наукової роботи, Василь Білінчук-Портяк, вчений секретар Юлія Шиленко, головний зберігач музейних фондів та Кирило Стеценко, член Національної ради з питань культури і духовності зібрали представників ЗМІ на прес- конференцію, щоб розповісти про стан справ у музеї.
— Розуміючи важливість створення такого центру, як «Шевченківський дім», що буде місцем зосередження й дослідження національної рукописної спадщини, ми не можемо погодитися з фактичною ліквідацією музею як самодостатньої установи, зі своєю специфікою діяльності, — сказала Наталія Клименко. — Також працівників, керівництво музею та членів Національної ради з питань культури і духовності, які в тексті указу виступають в ролі ініціаторів стурбував той факт, що навіть без поінформування музейного колективу та членів Національної ради був підготовлений і підписаний указ Президента, в якому міститься розпорядження про подальшу долю музею. Фактично указ поставив під загрозу активну науково-просвітницьку та культурно-інформаційну діяльність музею в палацовому будинку, в якому він функціонує з 1949 року.
Гендиректор музею Н. Клименко спирається також на те, що у 2001 році Музей Т. Шевченка отримав статус «національного», тому вона посилається на Указ Президента України від 16 червня 1995 року, де у пункті 2 Положення про статус національного закладу говориться про те, що органи державної влади зобов'язані не передавати закріплене за національними закладами (установами) України майно будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям. Цю ж концепцію підтримав Кирило Стеценко: «Було три засідання Національної ради, але питання стосовно реформування Музею Т. Шевченка жодного разу чомусь не розглядалося. Це свого роду продовження радянської практики, де лише для формальності обговорювались деякі питання, однак все робилося за чітко встановленим планом». Загалом колектив музею є дещо войовничо налаштований і навіть не хоче слухати ідею перенесення музею в інше приміщення. Василь Білінчук-Портяк заявляє, що вони будуть робити все для того, аби музей залишився на своєму місці. «Я не бачу сенсу виселяти музей із бульвару Шевченка, де знаходиться Шевченківський парк, пам'ятник Кобзарю, споруджений на честь поета. Ми збираємось поінформувати громадськість і також діяти у правовому полі».
Постає головна проблема, пов'язана з майбутнім приміщенням. Де конкретно воно буде знаходитись — ніхто не знає. Взагалі, працівники музею не бачать жодних підстав переносити його в інше приміщення. За їхнiми словами, музей функціонує, проводяться художні виставки, літературні та мистецькі акції тощо. «Для збереження колекції створені всі необхідні умови, температурно-вологісний та світловий режими відповідають встановленим нормам», — стверджує Юлія Шиленко. Працівники вважають, що перенесення музею намагаються здійснити з іншою метою. Існують версії, що на базі музейного будинку хочуть створити заклад для різноманітних зустрічей, фуршетів та інших заходів. Як сказав Василь Білінчук-Портяк: «Ми не допустимо, щоб «святая святих» використовувалась в інших цілях».
