У День Соборності в Національному університеті «Острозька академія» в рамках зустрічі учасників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування відбувся круглий стіл, присвячений другій річниці президентства Віктора Ющенка. На ньому студенти з Острога, Одеси, Харкова, Донецька, Києва й Луцька аналізували практичний досвід. Якщо говорити стисло, то баланс помилок переважив. Але найголовнішою проблемою, й тут молодь з різних регіонів була одностайною, є кадрова політика. Причому ці помилки, вважають учасники дискусії, однаковою мірою властиві як главі держави, так і нинішньому уряду. Однак це не означає, що в країні немає мислячих людей. Чому ж вони виявляються незапитаними? І як змінити ситуацію? У тому числі й про це розмірковують і учасники заочного круглого столу «Дня», яких ми попросили відповісти на три запитання:
1. Що ви думаєте про характер політичних змін в Україні? Що це означатиме для українців на практиці? Які ознаки цих змін в інформаційному просторі?
2. Що ви думаєте про гуманітарну складову політики уряду?
3. Від чого ви б хотіли застерегти країну? І що порадити?
«Політична гламурність» і політична реальність давно не перетинаються
Олена СТЯЖКІНА , доктор історичних наук, професор кафедри історії слов’ян Донецького національного університету:
1-3. Я не хочу більше думати про характер політичних змін в Україні. І не тому, що мене не цікавить доля Батьківщини, а тому, що політика в нашій країні нашими загальними зусиллями — підвищеним інтересом, нескінченними тлумаченнями, гаданнями й прогнозами — перетворилася в гламурний і вельми віртуальний серіал.
Тим часом політики — всі до одного — це найняті нами люди, яким ми платимо зарплату. Зрозуміло, їхні завдання не порівнянні з завданнями електриків і сантехників, але вони — не небожителі.
Що ми обговорюємо? Проблеми вето й консигнації, проблеми кадрового чищення Секретаріату Президента й Міністерства внутрішніх справ... Що ще — намисто Тимошенко, спільне голосування КРС і БЮТ?
Що ми не обговорюємо? Ми не обговорюємо, як контролювати наших електриків у владі, як відкликати, карати, виганяти з крісел тих, хто не справляється зі своїми обов’язками. Ми також не обговорюємо стратегічних проблем, пов’язаних із реформами місцевого самоврядування, зовнішньополітичними орієнтаціями країни. Ми тлумачимо, розгадуємо, шукаємо резони. Ми не пропонуємо, не вимагаємо, не бойкотуємо все це, зрештою... Суспільство, як таке, солодко спить і важко трудиться під музику бійок біля парламентської трибуни.
Герої дня, віп-персони, спікери тижня... Чому саме політики та їхні дружини й діти? Чому не Мирослав Попович, Оксана Забужко, Станіслав Кульчицький? Чому не професор історії з Миколаєва Петро Тригуб і не професор історії зі Львова Ярослав Грицак? Чому не вчені-фізики, біологи, математики? Вчителі? Інженери?
Невже сьогодні для країни так необхідний гламурно-політичний прорив і абсолютно не потрібен технологічний, науковий, художній?
Адже в реальності, у тій, де живуть люди, значуще й практичне здійснюється в школі, в армії, у міліції, у наукових установах, далі — скрізь... Політична гламурність і практична реальність давно не перетинаються.
Феномен, який відмічають усі експерти: політична нестабільність не заважає розвиватися економіці України, навіть навпаки — є зростання. І тут немає дилеми «завдяки» або «всупереч». Зростання відбувається там, де живемо ми. Воно залежить від нас. А в політиці продовжується цирк. І зниження стандартів, яке ми дозволяємо, роблячи їх, політиків, головними персонами для нашого загального обговорення.
Можна як завгодно довго приводити аргументи про величезну значущість їхніх рішень для нашого майбутнього. Але треба також зізнатися: дивитися цирк на всіх рівнях значно легше, ніж докладати зусилля, щоб читати незалежний культурологічний журнал «Ї» і нову книгу пані Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».
Шлях найменшого опору експертного співтовариства — це головна зміна інформаційного простору, яка вже сталася. Це не вірно, коли Мороз, Янукович або Тимошенко формують інтелектуальний порядок денний. Це і є зниження стандартів. Вони можуть бути як завгодно високими й важливими персонами, але їм життя не вистачить, щоб так творчо й по-людськи думати, писати, як думає й пише Вадим Скуратівський.
Інформаційний простір заповнений людьми, які не виробляють нічого — ні змісту, ні справ, ні добра... Тільки хвилі.
Чи може бути в таких умовах наступ на свободу слова? На мій погляд, так. Але не в форматі узурпації. (Узурпація вже сталася). А в форматі продовження повзучої гламуризації.
Про гуманітарну складову уряду я нічого не знаю. Хоча, ні. Знаю. Українська книжка живе сьогодні в країні тільки ентузіазмом невеликого числа видавців, серед яких дорогоцінна людина — Леонід Фінкельштейн. Я знаю, що книзі треба допомагати. Але це розуміння не приходить (і не прийде, якщо буси, годинники, автомобілі політиків — це і є «наше все»). Росія здійснила в справі книговидавництва прорив, надавши «книжникам» податкові пільги. Здавалося б — уже перевірений спосіб. Чому ні? Я не знаю.
Але про гуманітарну політику уряду (і цього, і всього попереднього), напевно, добре знають працівники бібліотек, клубів, Будинків культури, творчих колективів. Не думаю, що вони можуть сказати багато хорошого...
З іншого боку, відомі часи й країни, в яких суспільство поняття не мало, який міністр пішов з МВС або МІС, а який прийшов. Зате в ці часи добре знали Толстого, Франка, Чехова. І результатом такого знання ставали й Третьяковська галерея, і Наукове товариство «Просвіта». Це знову щодо питання про те, хто формулює інтелектуальний порядок денний.
При нинішньому стані речей в інформаційному просторі політична та управлінська еліта може всерйоз вважати, що доля Тарасюка або закону про Кабмін значно важливіші для України, ніж доля районної бібліотеки.
Від чого б я хотіла застерегти країну? Ні від чого... Я хотіла б застерегти себе: від необов’язковості, безвідповідальності, від категоричності, від помилок, від спокуси вважати, що від мене нічого не залежить і всі головні рішення «приймаються там». Від ліні, в тому числі й душевної. Від небажання відрізняти реальне життя від гламурної картинки. І від смутку я б хотіла себе застерегти. Оскільки «якось воно буде, бо ще ніколи не було, щоб ніяк не було».
Наші політики мислять категоріями дев’ятого року
Ігор БАЛИНСЬКИЙ , політолог, викладач Львівського університету ім. І. Франка:
— Якщо проаналізувати зміни, що відбулися в українському політикумі з часу формування в парламенті антикри зової більшості і повернення в крісло прем’єр-міністра Віктора Януковича, то ці зміни, на мій погляд, носять все ж таки негативний характер. Насамперед, введення в Україні політреформи призвело і започаткувало такі очевидні речі. По-перше, українська політична еліта або різні політичні табори досі не готові вибудовувати свої політичні відносини за принципом парламентсько-президентської республіки. Сьогоднішня політична еліта України і на ділі мислить категоріями амбіцій, категоріями перетягування на себе чужих повноважень, тобто мислить категоріями абсолютної влади. Це стосується і Президента України Віктора Ющенка, який психологічно не змирився з ситуацією, що склалася в Україні, це стосується і Віктора Януковича, який не позбувся своєрідних комплексів, і свідченням цього є спроба протягнути через парламент вигідний йому Законопроект про Кабінет Міністрів, який фактично розширює його повноваження майже до рівня часів Леоніда Кучми; це і прагнення Юлії Тимошенко будь-що посісти найвищу на даний момент посаду в державі; це і амбіції Олександра Мороза… Тобто ми маємо ситуацію, коли амбіції політиків, які очолюють ключові політичні сили, на сьогодні не є співмірними з посадами, які визначає для них парламентсько-президентська республіка.
Другий момент, який би я хотів наголосити: попри намагання, в даному випадку президентської сторони, через Універсал національної єдності спробувати зупинити розкол, який має місце в українському суспільстві, повернення на посаду прем’єр-міністра Віктора Януковича і формування ним уряду взірця 2004-го року, на мою думку, не лише не зупинило поділу України за регіональними і партійно-політичними ознаками, але й дедалі більше розводить українське суспільство по різні табори. Ще один із моментів, який варто зазначити, це те, що для українських політиків сьогоднішнього варіанту не існує такого поняття, як вміння знаходити компроміси навіть у таборі однодумців. Фактично президентська команда старого зразка, я веду мову про оточення Віктора Ющенка до приходу на посаду голови Секретаріату Віктора Балоги, президентське оточення зробило все, щоб зруйнувати навіть ту позірну, скажімо так, компромісність співіснування, яка свого часу була поміж Ющенком, Тимошенко і Морозом. Тому на сьогоднішній день ми маємо характер політичних дій такого штибу, що будь-коли будь-хто з парламентських гравців готовий «сколотити» несподівану коаліцію і несподіваний альянс. Відповідно ми не будемо мати до президентських виборів 2009-го єдиної опозиції, та в адміністративний чи інший спосіб досягнуту, зможемо спостерігати відносну стабільність в таборі антикризової коаліції, яку репрезентує в уряді особа Віктора Януковича.
Мені видається, що впродовж наступних років, тобто до періоду початку президентської компанії 2009 року, ми не можемо розраховувати на певну політичну стабільність в Україні, тому що тенденції, які мають місце сьогодні, свідчать, що ключові парламентські гравці, я маю на увазі Блок Юлії Тимошенко, Партію регіонів та «Нашу Україну», знову почали мислити категоріями дев’ятого року, тобто категоріями останньої битви, в якій може перемогти лише один. Власне оця налаштованість на черговий останній рішучий бій призводить до того, що ми будемо мати систему перманентних криз, при яких відповідно очікувати якусь стабільність, що буде проектуватися в політичну, економічну та соціальну площину, не доведеться.
Що стосується гуманітарної політики діючого уряду, яка втілена насамперед в особі Дмитра Табачника, то, напевно, буду говорити речі, які можна розцінювати як погляд зі Львова, з Західної України. На сьогодні ця політика є надто одновекторною, а якщо говорити чіткіше, вона звернена в бік тих преференцій, які може отримати уряд Януковича від тісної співпраці з Росією. Тому, швидше за все, ця політика з часом буде набирати все більше проросійських обертів. А окремі публічні висловлювання Табачника в засобах масової інформації свідчать, що колишня витримка і своєрідна холоднокровність, якою він славився, йому почали зраджувати. Урядовець такого штибу не має права говорити бодай найменш сумнівні речі, які стосуються таких вибухово небезпечних моментів, до яких ми заносимо сферу культури, сферу мови і сферу релігії. Тому мені здається, що гуманітарна політика сьогоднішнього уряду буде використовуватися його опонентами як приклад, власне, приходу чергової команди нехай відносно професійних менеджерів в порівнянні, скажімо, з міністром культури Оксаною Білозір, яку дуже важко було назвати професійним менеджером від культури. Але попри все це, ця гуманітарна спрямованість є ближче до російського розрішення культури, духовності, гуманітарної сфери, аніж до певних взірців європейського штибу. Тому, якщо говорити про певні поради, які можна було запропонувати уряду Віктора Януковича, я насамперед виокремив би те, що Віктору Ющенку не вдалося через Універсал національної єдності, скажімо так, в бюрократично-протокольний спосіб спробувати «склеїти» Україну, яка була реально поділена, принаймні, на два ментальні табори. Деякі кроки Віктора Януковича, деякі його висловлювання сьогодні свідчать про те, що існує спокуса зафіксувати власний політичний рейтинг, зафіксувати вплив і авторитет, де Янукович і його політична сила має незаперечну більшість. Я вважаю, що це є хибний шлях і я не виключаю, що дзеркальним хибним шляхом підуть теперішні «помаранчеві» партії. Якщо це буде мати місце, то в 2009-му році ми отримаємо ситуацію, яка не матиме логічного вирішення, ситуацію поділу України за різними ознаками, в тому числі за політичною. Тому, якщо Янукович хоче стати загальнонаціональним лідером, об’єктивно загальнонаціональним, тому що на сьогоднішній день ні Ющенко, ні Янукович не є в повному розумінні тими лідерами, адже сприйняття того і того в різних регіонах є вкрай негативним і відповідно вкрай позитивним. Віктор Янукович повинен мислити стратегічніше й намагатися зрозуміти не лише ті регіони, які є йому зрозумілими, а й ті регіони, які є йому ментально чужими. В іншому випадку цей уряд знову буде спричинювати і поглиблювати ситуацію, що вкупі з неадекватними кроками президентської адміністрації, нарощуватиме відцентрові тенденції. Тобто, фіксуючи поділ поміж «біло-блакитними» та «помаранчевими» регіонами, ми реально можемо поставити суспільство на межу політичного, а відтак громадянського конфлікту. Це фактично є і порада і застереження для сьогоднішнього уряду.
І останнє, що хотілося б підкреслити, після приходу до влади Віктора Ющенка ми можемо говорити, що коефіцієнт вільного висловлювання в засобах масової інформації став на декілька порядків вище, ніж це було за Леоніда Кучми. Чи є це в повному розумінні свобода слова, я не зовсім впевнений, тому що свобода слова передбачає впевнені взаємні процеси, тобто висвітлювання процесів, що відбуваються в суспільстві, повинно бути системним, плановим і відповідно фахово організованим. Тобто мас-медіа, за великим рахунком, повинні бути таким собі публічним ретранслятором владних дій. А збільшення можливостей вільніше висловлювати свою думку не є ще повноцінною свободою слова, тому що фахового аналізу дій влади на різних рівнях сьогодні в мас-медіа ще дуже мало, і це не стільки проблема журналістів, скільки власників видань, які чи повністю залежні, чи безпосередньо є представниками влади. Я не згоден з тою думкою, що з приходом Віктора Януковича починається процес, пов’язаний із цензурою слова. Я не виключаю, що уряд Януковича буде використовувати певні адміністративні важелі на ті медіа, які будуть йому підконтрольні. Я говорю, перш за все, про державні мас- медіа та ті, що традиційно зараховують до впливу донецької політичної групи. Але на загал поки що в суспільстві існує той високий індекс можливостей вільного висловлювання, який, я сподіваюся, буде зберігатися ще довго. І дуже важливо зрозуміти, що багато залежатиме від того, чи зможуть мас-медіа перейти від можливості вільного висловлюватися до системного об’єктивного висвітлення того, що відбувається на теренах суспільного життя України. Тоді тільки ми зможемо говорити, чи сформувався у нас незалежний інформаційний простір, в якому дійсно існує така категорія як свобода слова з тим наповненням, яке асоціюється в країнах так званої розвиненої демократії.
Свобода ніколи не дається раз і назавжди
Олег МЕДВЕДЄВ, шеф-редактор інтернет-сайтів «Обозреватель»:
1. Характер політичних змін в Україні є поки що невизначеним. За деякими ознаками його можна сприймати як перехід від пострадянської авторитарної моделі абсолютної президентської влади до парламентсько-президентської, а то й парламентської системи. Однак, як кажуть росіяни, «гладко было на бумаге, да забыли про овраги».
За перші п’ять з половиною місяців перебування при владі Віктор Янукович довів, як на мене, правоту тих, хто політреформу з самого початку розглядав як інструмент для збереження при владі команди Кучми. Сам Кучма — на пенсії, на повному державному пансіоні, з мільярдними активами родини Пінчуків, а от найвідданіші його люди після нетривалої перерви повернулися-таки до державного керма. Ким другий уряд Януковича відрізняється від останнього уряду Кучми? Азаровим? Табачником? Клюєвим? Богуцьким? Особливо знаковими стали повернення до МВС генералів Плеханова та Попкова, на черзі — реанімація Ківалова.
Мороз підтвердив свою репутацію автора непрацюючих, заплутаних, нелогічних конституційних текстів. Від початку 90-х років жодні зміни в Основному Законі не обходилися без Мороза, і кожне його доторкання до Конституції закінчувалося суттєвими конструктивними недоліками… От і цього разу він на паях з Кучмою і Медведчуком склав такий текст, що коли його троє читають — мають десять різних тлумачень прочитаного. Держава стала некерованою, і щоб виправити цей недолік коаліція за підтримки БЮТ мусила вдатися до ухвалення антиконституційного закону «Про Кабінет Міністрів», що ще більше ускладнює ситуацію.
Парадокс, але ніхто крім Мороза, який позірно є найщирішим прихильником політичної реформи, не зробив більше для її дискредитації. По-перше, Мороз був учасником непростого, по суті, силового її ухвалення протягом 2003—2004 років. По-друге, для поступового запровадження політреформи кориснішою була б однородніша коаліція політичних сил, пов’язаних узами Майдану та спільної боротьби 2004 року. Мороз, переметнувшись на бік Януковича, поставив Україну перед конфліктом різнопартійних президента і прем’єра. Але ж ми не Франція з її 200-літнім досвідом демократії, яка достатньо швидко знайшла шляхи ефективного співіснування президента та прем’єр-міністра полярного походження. І по-третє, Мороз партійний конфлікт у владі свідомо посилив ще й персональним конфліктом Ющенка та Януковича, замість того, щоб переконати Партію регіонів висунути позбавлену такої конфліктності кандидатуру на посаду прем’єр-міністра. Замість того щоб поступово адаптувати Україну до реформи, Мороз вирішив запроваджувати її шляхом шокової терапії — і дискредитації.
З урахуванням прийняття Закону «Про Кабінет Міністрів» є всі підстави прогнозувати загрозу узурпації влади Януковичем, руйнацію навіть хиткої системи взаємного стримування та противаг Президента та прем’єра, закладених оновленою Конституцією. Замість президентської диктатури Кучми ми досить швидко можемо отримати прем’єрську диктатуру Віктора Януковича, тим більше, що вже зараз, найважливіші для держави рішення Янукович приймає одноосібно, а Кабмін, Мороз, парламент грають роль статистів. До речі, у регламенті так званої «помаранчевої» коаліції чітко був прописаний механізм ухвалення рішень.
І, насамкінець, звернув би увагу ще на один аспект, який я кілька років тому у якості прогнозу висвітлював у «Дні». Запровадження конституційної реформи в Україні, демократизація створили широкі можливості для Російської Федерації втручатися у політичні процеси в Україні, грати на наших внутрішніх протиріччях. Вічно авторитарна Росія завжди користувалася, користується і користуватиметься тими перевагами, які їй надавали, надають та надаватимуть демократичні моделі, що існують в сусідніх з Росією державах. На жаль, всі ці демократичні системи в фіналі гинули під напором російського авторитаризму і ставали легкою здобиччю Росії — Литва, Великий Новгород, Гетьманська Україна, Річ Посполита, довоєнна Прибалтика, післявоєнна Центральна Європа.
2. Уряд, на мою думку, поки що не проводить ніякої гуманітарної політики, хоча мовчазна згода на те, що ситуація в гуманітарній сфері, як і раніше, визначається інерцією русифікації — це також політика, хоча і явно не українська.
Янукович та Партія регіонів все ще перебувають у полоні передвиборчих стереотипів щодо російської мови. З одного боку, їм не вистачає сил рухатися в напрямку реалізації передвиборних обіцянок: питання про зміну конституційного статусу російської мови є явно непрохідним. З іншого, Януковичу бракує політичної волі визнати хибність тез, нав’язаних йому в 2004 році кремлівськими радниками з метою послаблення України та її внутрішньополітичної дестабілізації. Безумовно, що Москва стоїть на перешкоді проукраїнській гуманітарній політиці в Україні і в таких питаннях, як церква, і в таких питаннях, як мова, і в таких питаннях, як ЗМІ.
Януковичу бракує елементарної освіти, базових, не спотворених радянською та російською пропагандою знань з історії України, її літератури, мови, ментальності. Домінуючим і системоутворюючим в Україні є центральноукраїнський менталітет, чужий Януковичу. Тому він і дозволив собі в День пам’яті жертв Голодомору, замість того, щоб брати участь в жалобних заходах, полювати на кабанів.
Очевидним є брак в оточенні Януковича українофільського гуманітарного прошарку — тобто тих самих людей, кого віце-прем’єр Табачник призирливо називає «узким слоем украиноязычной гуманитарной интеллигенции». Слава Богу, цей прошарок є набагато ширшим, ніж світогляд пана Табачника.
Янукович як політик та особистість сформувався в системі радянських цінностей та пострадянського донецького ізоляціонізму від України з гіпертрофованою роллю так званої регіональної тутешності. Тому не дивно, що те, що Партія регіонів наразі намагається подати як позицію сходу України, є радше позицією Донбасу та Криму.
Я щойно ознайомився з результатами базового всеукраїнського соціологічного дослідження, де вибірка склала 5 тисяч респондентів. «Обозреватель» був одним із замовників цього дослідження. Доктор соціології Олександр Вишняк зробив дуже корисну справу, дещо змінивши систему соціологічного районування України. Традиційно соціологи ділять Україну на захід, центр, схід (в який включають і Донбас) та південь (в який включають Крим). В такому випадку Донбас дуже сильно впливає на загальні показники по сходу, а Крим — на загальні показники по півдню. Доктор Вишняк східні області — Харківщину, Дніпропетровщину та Запоріжжя — об’єднав із Миколаївщиною, Херсонщиною та Одещиною у єдиний південно-східний масив, а Донбас та Крим виокремив у окремий соціологічний регіон. Так от, коли подивитись на Україну в такому розрізі, то виходить, що південно-східна Україна за переважною більшістю критеріїв є все- таки ментально значно ближчою до центральної України, ніж до Донбасу чи до Криму. І тому немає у країни ніякої загрози розколу, бо якщо «відставити» в бік полюси — Галичину і Крим — Україна, центральна та південно-східна, є достатньо однорідною для того, щоб уникнути розколу.
Наведу такий приклад. Питання щодо вирішення статусу російської мови на загальноукраїнській шкалі нагальних проблем посіло 24-те місце. В Донбасі і Криму 25% записали цю проблему до переліку найважливіших, в центральній Україні — 4% людей, і в макрорегіоні Південь-Південний Схід — також 4%! І така сама диспозиція спостерігається по багатьох інших питаннях, тому якби Янукович усвідомив, що притаманні, можливо, йому погляди в гуманітарній сфері є лише поглядами однієї з крайнощів, існуючих в Україні, — це крайність є донецька та кримська — він міг би відчути значно ширше поле для маневру в сфері гуманітарної політики.
Я б порадив «узкому слою украиноязычной гуманитарной интеллигенции» шукати діалогу з Януковичем, доводити до нього свої підходи до гуманітарної політики, тому що нікому не буде краще від того, коли визначальним чинником гуманітарної політики глави уряду будуть віце-прем’єри-українофоби.
3. Тези до відповіді про питання щодо того, від чого застерегти країну — пам’ятати, що свобода ніколи не дається раз і назавжди, що за неї треба працювати, боротися щодня, треба боротися за те, щоб політична система України дійсно рухалася до парламентської системи із свободою вибору, плюралізмом і вільною пресою, щоб не відбулася узурпація влади, і з іншого боку, не настільки критично сприймати те, що відбувається в Україні. Це європейська норма.
Такі самі політичні конфлікти, така сама політична боротьба, викриття, корупційні скандали відбуваються і в Європі. І лише в Росії — тиша і спокій. І не тому, що там немає корупції, і не тому, що вони рухаються в правильному напрямку, а тому, що там немає демократії, немає інструментів громадського обговорення проблем. Тому багатьом українцям, які дивляться російські телеканали, здається, що те, що відбувається в політичній системі Росії, це нормально, а в Україні — патологія, а насправді — навпаки. Україна рухається до нормальної європейської країни, а та політична система, яка притаманна Росії — це і є патологія з точки зору європейської політичної культури.
Узурпація влади з будь-якої сторони породжує вседозволеність
Микола ВАСЬКІВ , доцент кафедри журналістики й української літератури Кам’янець-Подільського держуніверситету:
1. Виникає відчуття, що в Україні працює політичний маятник, який постійно порушує хитку рівновагу політичних гілок влади. Важко назвати той період, коли законодавча, виконавча й судова гілки влади взаємодоповнювалися і гармонійно співіснували в незалежній українській державі. Чомусь наполегливо маятник рухається до крайніх точок і не хоче зупинятися у спокійній середині. Так відбувається і цього разу.
Весною і влітку складалося враження, наскільки демократичнішими стали «біло-сині» політики. Навіть Н. Шуфрич почав говорити з екрану розумні речі. Зв’язно і виважено, зрештою, заговорив і сам Віктор Федорович. Але реальні дії нової коаліції, починаючи від демаршу О. Калашникова (тоді це видавалося випадковістю, тим більше з різким засудженням виступили усі без винятку регіонали), переконують, що вона й надалі залишилася такою ж нахрапистою, відверто брехливою у прагненні підім’яти під себе всю країну. Жадоба влади і капіталу, прикрита підготовленими політтехнологами причесаними промовами, призводить до того, що в своїх діях коаліціянти, усі без винятку, не ставлять перед собою жодних законодавчих і моральних бар’єрів. Конституційно, мовляв, чи неконституційно — розберемося потім, а зараз хапнем через край, потім навіть як щось і обмежать, то все одно візьмемо максимум.
У цьому зв’язку показовою видається трагічна загибель Євгена Кушнарьова. Можна тільки поспівчувати його рідним і близьким. Але чомусь ніде не прозвучало жодного разу, що його смерть — це дійсно результат уседозволеності, коли полювання (чи будь-що інше) для всіх заборонене, але не для обраних. Більше того, нас переконують високі міліцейські чини, що ніякого браконьєрства не було, а що стріляли по вовку п’ятеро чоловік — так це наслідок мисливського азарту. Гірко від іншого: від цієї вседозволеності страждають, прямо чи опосередковано, переважно сторонні люди (згадаймо справу з «помаранчевим» губернатором Атрощенком і збитою ним на трасі людиною чи мільйони обібраних через гіперінфляцію, комунальні тарифи тощо). Узурпація влади з будь-якого боку — регіоналів, «помаранчевих», БЮТу — буде тільки посилювати цю вседозволеність. І де гарантія для будь-якого пересічного українця що завтра він не потрапить під обстріл високопоставлених мисливців чи не потрапить під колеса спікерського, нардепівського, правексівського автомобіля чи доньки віце-спікера?
Прикро, що нема реальної сильної противаги узурпаторам влади. Опозиція виявилася готовою піти на будь-які компроміси, тільки б виторгувати комфортне становище особисто для себе. Прикро, що Президент нарешті прокинувся до активних дій, коли його хата догорає. Можливо, хоч під розстрільною стіною усі політики демократичного спрямування об’єднаються та проявлять рішучість, силу й волю в захисті своїх і наших інтересів?
2. Здається, що тільки лінивий український інтелігент ще не робив закиди політиці чинного уряду стосовно його дій у гуманітарній галузі. Наш чиновник тільки і чекає сигналу зверху і чітко вловлює його. Пригадується, приїжджала в Запоріжжя дружина ще того президента. Їй підсунули якусь місцеву кралю (активістку, комсомолку, спортсменку), щоб допомогти прилаштувати на центральний телеканал. От біда тільки: така розумна дівчинка не володіє українською. На що місцева «еліта» отримала запевнення, що все буде добре, прилаштуємо дівчинку на «Інтер», та й взагалі: «А што нам етот Жулінскій с єго украінскім?» І місцеве чиновництво зрозуміло, що українська сьогодні не котується, варто тільки для «відмазки» використовувати її в офіціозі. Показово, що колишній держ- і партфункціонер, виходець із Рівненщини, вітав викладачів із ювілеєм у стінах університету українською, а в місцевому театрі, де зібрався місцевий політичний бомонд, — уже російською. Лови вітер кон’юнктури!
Сьогодні вітер кон’юнктури формується, очевидно, табачниківськими постулатами про тонкий прошарок національно стурбованої інтелігенції і потребу захищати здобутки великої російської культури. Коли ж нарешті в Україні почнуть захищати здобутки великої вітчизняної культури, яка, до речі, включає в себе і скарби, витворені російськомовними, польськомовними тощо українцями? Спостерігається тиха, повзуча політика повернення до домінування російської мови, надання їй пріоритетів під акомпанемент істеричних гасел про насильне нав’язування української мови і культури. А може, все-таки політичній еліті півдня і сходу України дати відмашку своїм чиновникам на місцях, що українська мова і культура — це патріотично, це по-державницьки, це органічно і невід’ємно, зрештою, для будь-якого представника української влади? І тонкий прошарок дуже швидко стане товстим.
Нарешті, може, варто нашим політикам, публічним і офіційним людям, ходити в оперний і драматичний театри, на солідні мистецькі виставки, прививаючи собі й іншим смак до високої культури (згадайте, як Леонід Ілліч дрімав, але стійко сидів від початку до кінця вистави в Большом театрі), а не на концерти просто Таї, Кобзона, Поплавського чи на посиденьки до Табачника, котрий Ян? Від цього, очевидно, розширяться культурні горизонти і зросте розуміння істинних потреб вітчизняної культури і перспектив її розвитку.
3. Порада може бути одна: будьте пильними! Щоб раптом для себе не з’ясували, що живемо на нашій — не своїй землі і що ніхто на нас не збирається вже зважати. Навіть як на електорат у передвиборний період.
Що саме робить уряд для того, щоб діти змалечку вчилися любові до рідної Батьківщини?
Олексій ПОГОРЄЛОВ , генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси, Київ:
1. Українці вже сьогодні можуть бачити, що означають зміни, які сталися в політикумі. Фактично, кращим життя не стало, адже реальна купівельна спроможність громадян, якнайменше, не підвищилась. І це природно, адже сьогодні неможливо впливати на це адміністративно-командними методами: такими, як регулювання цін, наприклад, на енергоносії та бензин. Ринок є ринок, і він рано чи пізно візьме гору. Тому політики мають думати над тим, як підвищити конкурентоспроможність економіки в цілому, як привабити великий капітал в українську економіку, як прискорити створення нових робочих місць та зростання заробітних плат. А не над тим, як забрати у багатих та віддати бідним, і точно не над тим, як витягти побільше грошей у підприємств під тією чи іншою підставою.
В інформаційному просторі ми всі бачимо, здебільшого, як набувають розмаху різні схеми загарбництва: рейдерські війни, неповернення ПДВ, зростання інфляції і таке інше. Та й видавничі компанії отримують здебільшого негативні новації від влади. З початку року місцева влада суттєво погіршила умови ведення бізнесу для компаній, які здійснюють роздрібну торгівлю друкованими ЗМІ. Внаслідок підвищення ставок оренди землі та комунального майна вони були змушені підвищити тарифи, послуги для видавничих компаній. А в результаті постраждав читач, адже популярні газети та журнали дорожчають. Скоро парламент буде голосувати за заборону реклами алкоголю та тютюну. Якщо ця заборона буде запроваджена, видавці втратять одне з джерел доходів, і ведення бізнесу для них точно не спроститься. Хіба все це не результати дій влади? Хіба це позитивні зміни?
2. З моєї точки зору, в Україні просто немає ані гуманітарної, ані комунікаційної політики та стратегії. Хіба в Україні підтримують читання, або книговидавництво, або рівень обізнаності населення з найскладніших питань, або доступ до інформації? Навпаки! Найяскравіший приклад — спекуляції навколо НАТО. Замість того, щоб надати населенню доступ до будь-якої та найповнішої інформації про дії цього блоку, деякі сили експлуатують недостатню обізнаність громадян з цього питання та спекулюють на почутті страху. Задля того, щоб отримати політичні дивіденди. Хіба це не ілюструє те, якою в Україні є гуманітарна політика?
А розвиток дітей у дитячих садочках? Скажіть, що саме робить держава і уряд для того, щоб діти змалечку вчилися любові до рідної Батьківщини?
3. Я хочу порадити українцям бути прагматиками: не ідеалізувати нічого, що вони бачать та чують. І оцінювати політиків не за обіцянками, а за справами та результатами. І коли настане час голосувати за щось чи за когось, робити вибір виключно за результатами роботи людини протягом двох попередніх років.
А в приватному житті орієнтуватися на самих себе, і не очікувати ніякої допомоги ні від кого. Точно, як у Булгакова: «Ні в кого нічого не просіть! Самі прийдуть і самі все дадуть». Далі буде
