Повернення Ліни Костенко в український суспільний простір вже далося взнаки. Переконатися в цьому можна, відслідковуючи реакцію на перевидання роману «Берестечко» преси — чи не найскладнішої дитини демократичного поступу українського зразка. Привчена реагувати передусім на різнобарвні, але токсичні брязкальця, потопаючи в хаосі безбережного плюралізму, журналістська спільнота, а з нею і суспільство, раптом поштиво, а часом навіть розгублено, застигли та мовчки розступилися, слово надавши Ліні Костенко, а дорогу — смислам. Погодьтеся, таку реакцію можна спостерігати, як писала Ліна Костенко (щоправда, йшлося про кохання), «раз у ніколи».
І жодних так званих інших точок зору. Мабуть, тому, що правдивість і чесність — перед собою та суспільством — не може мати іншої сторони медалі. Небагато є сьогодні в Україні особистостей, перед якими б так заклякали і журналісти, й політики, і вся українська спільнота. Але таких особистостей і не може бути багато. Це та, вже майже міфічна порода аристократів духу або ж моральних авторитетів, беззаперечність позиції яких не порушується часом, простором, а тим більше «актуальними вітрами» — чи то політичними чи будь-якими іншими (андерграунд чи мейнстрім, постмодернізм чи постпостмодернізм), яким зовсім не лестить увага телекамер і слова яких моментально набувають історичного значення.
— Вона ходить ногами по землі, а головою торкається неба зоряного, — каже про Ліну Костенко Лариса КАДИРОВА, народна артистка України, лауреат Театральної премії імені М.Заньковецької, яка під час презентації «Берестечка» читала зі сцени вірші поетеси.
— Як говорила Ліна Василівна, будь-яка презентація — це презентація життя. Кожна людина мусить замислюватися над цим. Презентація для мене дорівнює сповіді, покаянню... Кожен має пам’ятати, що колись буде і його «презентація» перед людьми, перед Богом, — вважає Марія МАТІОС, письменниця, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. — Я думаю, саме про це пише Ліна Василівна все життя. Але чи чують її — це велике питання.
Інший рівень показовості повернення Ліни Костенко — це реакція влади. Показова ця реакція навіть не для нового керівництва країни, а для якості, якої за 20 років досягла українська державність. Ще два десятиліття тому вона мала би злитися з ідеологією — вузько — шістдесятництва й — широко — усіх його попередників та наступників. Але сьогодні міністр культури України на презентацію перевидання «Берестечка» Ліни Костенко приходить майже як партизан...
«Не хочу грати жодну із ролей у цьому сатанинському спектаклі», — так свого часу сказала Ліна Костенко й вирушила у внутрішню еміграцію, досліджуючи уламки Чорнобильської зони разом із культурно-історичною експедицією. Загалом — понад 40 тисяч кілометрів шляху, порятунок етнографічної спадщини Полісся, й, таким чином, убезпечення всієї України від духовного Чорнобилю, а себе — від всюди сутньої пошлості.
А духовний Чорнобиль — це в тому числі духовна стерильність, коли поезії в душі вже немає за що зачепитися, коли поета втискують у рамки «громадянського глашатая», розбираючи його цілісний поетичний світ на політизовані гасла — наче храм на цеглу. Не хотілося б, аби Ліну Костенко сприймали як «політичного поета». Цей поділ на громадянську та інтимну лірику здається «шкільним», коли йдеться про явлення на папері великої і цілісної душі. Бо і Каменяр збирав зів’яле листя в жмутки, і Стус вивчав «граматику кохання». А Богдан Хмельницький у «Берестечку» перемагає свою поразку саме любов’ю. У своєму виступі на презентації перевидання Ліна Костенко скаже, як свого часу її здивувало те, що після берестечкових подій Богдан Хмельницький одружився. Але зрештою всі перемоги та поразки, і перемоги над поразками — вони у Ліни Костенко пливуть «над берегами вічної ріки».
Головний редактор «Дня» Лариса Івшина каже, що Ліна Костенко — це мудрий вчитель для суспільства і суворий вихователь для начальства. Мабуть, найперше, чого варто повчитися у Ліни Василівни — це розумінню свободи.
— Свобода здобувається у процесі творення особистості, індивідуальності. Коли цього немає, все інше — мішура, — вважає Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, прес-секретар Києво-Могилянської академії, один із тих, кому пощастило привітати Ліну Василівну з перевиданням «Берестечка» зі сцени.
А ще свобода не в тому, аби встати з колін, а в тому, аби усвідомити, що насправді ми не на колінах. Можливо, саме в усвідомленні цього криється запорука перемоги українців над поразкою?
— Якась пророча ідея була закладена в самому історичному романі «Берестечко». Цю політичну поразку, якої ми зазнали, треба пережити і боротися далі. Цю ідею, мені здається, у своєму виступі Ліна Костенко провела. Але що мене найбільше вразило і схвилювало — це атмосфера якогось особливого піднесення і надії, — каже Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, академік НАН України, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. — Ліна Василівна недаремно повернулася — вона виступила символом сподівань, що Україна не порине в прірву, не потрапить у багно знесилення і безнадій. Я її такою ще ніколи не бачив. Я не бачив її такою радісною, оптимістичною. Вона закликала не опускати руки! Треба зі сміхом, з гумором до всього ставитись! Цей вечір має колосальне символічне значення і переконує мене в тому, що духовність в Україні знаходить нові стимули. Те, що робив «День» протягом багатьох років, намагаючись акцентувати на проблемах історії, культури, моралі, — це все було не на марне! Люди нарешті відчули потребу у духовних цінностях.
— Справді, не на колінах ми стоїмо, а люди приспані, як той вулкан, — каже Марія МАТІОС. — Тому я дивлюся в майбутнє не песимістично, попри нинішню ситуацію з українською культурою, особливо з українською книжкою.
Ніхто й ніколи не завадить нам під’єднуватися до «високовольтної лінії духу», про яку говорить Ліна Василівна. І цим також вимірюється наша свобода. Тому не треба шукати цієї свободи на телеекрані. Просто читати Ліну Костенко. Вона і є — майстер-клас зі свободи. Саме такою свобода мусить бути — красивою, світлою та могутньою. Є ще безсмертя де-не-де...
...Про перемогу над поразкою
"Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв. І я подумала тоді: чого це я написала? Який ювілей? Який єлей? Ну, мабуть, думаю, заримувалось. Знаєте, звичка римувати: єлей-ювілей. І забула... Аж тепер я зрозуміла: справді, дуже марудне діло ювілей і, справді, пера вмочені в єлей.
Але, якщо з єлеєм собі можна дати раду, можна не слухати всіляких таких високих слів, можуть мене люди зрозуміти й самі їх не казати, не писати, можна уникнути ювілейного вечора, щоб там ніхто не віншував, не говорив казенних слів, можна прийняти от такий варіант, який зробило це видавництво...
Уявляєте, вони запропонували презентацію! Це ж у нас презентація? І ми не будемо плутати жанрів! Правда, трошки вона якась така сердечна, трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом, що ми потрібні одне одному.
Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час — це завжди мій час. А легкий час — то я не розумію. От коли трошки було легше, нібито, — я розуміла, до чого йдеться. Тут мої «чорнобильці», моя дорога, рідна експедиція вже казала, як я там невтомно збирала культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони.
Я вам признаюся: це для мене ще була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, — отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину, полюбили її безмірно і відчули велику Батьківщину.
Отже, із єлеєм ми собі дали раду. Но пасаран! Ніякі урочистості й ніякі фальшиві святкування у нас не проходять. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей — це потреба замислитися, як жилося, як прожилося, що зробилося, словом: ювілей — це презентація життя.
І от ми зараз тут, на презентації книжки, а в мене презентація життя. У мене відчуття тяжке — з того боку в мене одібрали життя, як, зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого... Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави... На жаль, так є, як є.
Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку... Чого ж програли ми... Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, це все — криза, крах, — з дистанції часу розуміємо, що так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!
Таким чином, якщо йдеться про ювілей як про презентацію життя, долі, а не просто як про привід привітатися, прийняти подарунки, квіти і так далі, що я вам тоді скажу? — А те, що за життя можна було б значно більше зробити. У мене був великий проект! Величезний проект!
Я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. У моїй «Скіфській одіссеї» є такі слова: «Десь тут урвалась пам’ять історична, зате вона навіки золота», — я хотіла цю нитку пам’яті історичної протягнути через віки, і я той проект робила.
Як ви знаєте, у мене ще є «Древлянський триптих», у мене є «Маруся Чурай», «Берестечко», «Дума про братів неазовських». Не підряд же ж будеш писати, а так, що відчуваєш. У мене в роботі були і Володимир Великий, і Роксолана, і була графиня Розумовська, і Андрій Потебня і так далі — теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити!
І, може, мені б хотілося щось інше. Тут мене дуже хтось хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Це не ви, Юрку? Ви? — Я Вам дуже дякую, що ви так спостерегли це, а я вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику-лірику-лірику...
Може, я хотіла б малювати срібним олівцем... Птиць малювати на льняній тканині... Може, коли мені Оля Богомолець співає «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю», може, мені це ближче... «Але хіба хтів — мусів», — писав Стефаник. Але, знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я в історію дуже вільно входжу, в будь-яке століття — це теж моє.
І я от працювала над цими речами, і хотіла встигнути зробити всю історію України, всю нитку оцю золоту протягти. От. І тут настала така щаслива подія — Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш, радянська влада уже нас не переслідує, не забороняє — сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося... Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди, мовляв, «шістдесятники? — Та що там ті шістдесятники зробили? Вони такі-сякі шістдесятники!». «Історія? — Ха-ха». «Патріотизм? — Ги-ги».
Може, хтось пам’ятає із старших, часто так на екрані з’являлася така крилата фраза: «Патриотизм — последнее убежище для негодяев!» А хто ж хоче бути «негодяем», розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?!
Що це буде?! — Ага! Хай це буде андеграунд! Їхали-їхали і нікуди не приїхали, тому що андеграунд — це діло старе, лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники?! Коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить і хай подасть свій, камертональний, голос. Бо що собою являють шістдесятники?! Та ось сьогодні: скільки там нас залишилось?! А от дивіться: от Дзюба, так? ось Юрій Щербак — ага! Гарно це звучало?! Гарні вони?!
Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, Незалежна Україна, і ти, не маючи де перевести подих, знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця — це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі — це наймодерніші теми зараз — отакий Чорнобиль!!! Це те, чого у світі немає!
Правда, мене ніхто не чіпав... Мене якось обходили так поштиво... Але ж то я розумію флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!! І я вирішила, поскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками... Так треба ж теж це з розумом робити. Росіяни, між іншим, мають цілу «теорию вопроса», вони роблять цілі наукові дослідження «Что такое русская «феня»?» або «Русский мат» Ахматової (це наукова дисертація, вона була десь у спецхранах, і правильно роблять, вони дбають про свою мову). У нас же це все перехопили: молодь непідготовлена — заматюкалась. Як я могла на це дивитися?!?! Для них — це був вияв свободи. Ви розумієте, що мали відчути ці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, і раптом — в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка матюкалась наввипередки і показувала свою незалежність!
І я подумала — я вже не торкаюсь політичних аспектів — я, власне, тоді написала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі»!
І я собі пішла в еміграцію — в Чорнобильську зону — з людьми, яких я безконечно люблю, — це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція. Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніде не бачила!
Я вийшла зі Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп’ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними поїздками в Польщу, у Францію, в Бургундію! Словом, працювала.
У цей час хтось сказав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче. Я цього не розумію, я зараз не бачу поразки. Поразка може бути або в людях, або її не може бути взагалі. Розумієте, є ж високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки. І ми повинні до неї підключитись. Це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці, бити один одному морди чи робити якісь демарші. Треба бути людьми. І у мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце власне, що ви прийшли усі на якусь одну презентацію, мені здається, що ви самі скучили за собою. Скучили за атмосферою...
Мій чоловік колись мені казав: «Лінусечко, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі!». Українці знають, що вони люблять, взагалі люди знають, що вони люблять.
Я конкретно про це Берестечко.
Оскільки нашим читачам, виявляється, література не потрібна, поезія — тим більше, у нас можна зачиняти книгарні... Ви подивіться на Хрещатик! Я питаю, куди дивиться влада? Та влада повинна ворухнути мізинцем — і все це припиниться. Воно не припиняється.
Ми були членами Нацради з питань культури і духовності при президенті, говориш-говориш, борешся-борешся — не рухається... Це при тому президенті. Думаю... і при цьому. Більше так не можна.
Знаючи, що моєму народу ніби вже не потрібна поезія, ніби вже не потрібні історичні романи, я вирішила перейти на сучасну прозу. І я якраз писала прозові свої книги. Коли ж чую... отримую листа від видавництва «Либідь», що вони пропонують мені видати «Берестечко».
Я не відповіла, я не хотіла, я як обпечена з тим «Берестечком». Соромно... в нашій державі книги так не повинні виходити, як вони мені видали «Берестечко». При чому 10 тисяч примірників. Раптом почали ходити піратські видання. Хтось заробляє на цьому, ніхто мене не питає.
Більш того, що вже зовсім важко витримати: я нещодавно дізналася (я цього не знала), що навіть солідне видавництво, здається, навіть державне, львівське, «Каменяр», видає «Берестечко» без мого відома, без договору, і я так і нічого не знаю. Я дізнаюсь від інших людей, що вони це видали.
Причому там є якась така комісія, чи комітет, для особливо важливих видань... а куди ж воно дивилося? Яке вони мали право давати гроші цьому халтурнику, який чомусь без мого відома видає «Берестечко»?
Але мені було досить цього видання, щоб я більше не хотіла «Берестечка» перевидавати. Хоча я вам скажу, що «Берестечко» — мені дуже і дуже дорога річ. Вона писалася довго, часом дописувалась. Казали, що це про поразку, а я вам скажу, «Берестечко» не про поразку, а про перемогу над поразкою. Через що я його й почала писати.
Я хотіла написати постать. Але коли береш постать, треба вибрати якийсь екстремальний момент. І написати. Отак я з Богданом Хмельницьким. Я вирішила була взяти Берестечко і написати, бо це страшна була поразка. Страшна поразка. Після цієї поразки спиваються, вішаються. Він же залишився абсолютно самотній, нікому не потрібний, його вже у Чигирин не пускали, у нього вже не було війська. Цікаво, як можна було стати на ноги після цього?
Ви звернули увагу, що зробив Богдан Хмельницький після страшної своєї поразки? Він женився. І мене це так вразило! Вони думали, що йому вже кінець, а він взяв та женився. І от оці крила особистого щастя його зігріли... Костомаров же писав, що хто його знає, що там було під Берестечком... може, його особиста трагедія велику віграла роль у цьому... десь у мене написано, «велику душу теж стрясає дріж». І він був ослаблений. Принижений
У приниженні не можна жити і перемагати. Я думаю, що український народ досі не переміг, тому що він переживає дуже велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, і він десь загубив у собі гордість. Йому кажуть, що він меншовартісний, він звик... Тільки створили державу, нову українську державу, омріяну... я пам’ятаю, почали всі й навіть, на жаль, наші письменники і всілякі інтелектуали закликати встати з колін. От встань на коліна для того, щоб встати. Я була обурена.
За радянської влади у них була «партія — очі мої» і «партія — серце моє», а потім — вставай, вставай.... Якщо ви повзали, то повзайте далі. А чого ж ви закликаєте людей. А народ спить...
Через що я дуже люблю чорнобильських людей. Там їх жменька залишилась. Зараз от будуть поминальні дні.
Приїжджають люди на гробки, на живі цвинтарі коло мертвих сіл... Там ніхто не стоїть на колінах. Люди там сміються; і стільки сміху і жартів, і дотепів, як у нашій експедиції, серед тих людей, — я ніде не чула. А тут якась така кисла атмосфера, ніби ми залежимо від того, що на сайті закрили тему Голодомору, бо головне зараз — нагодувати людей. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. Люди їх годують!
Хтось обіцяє, не бійтеся, украйонці-хахли, ви зможете, ми вам дозволяємо розмовляти вашою мовою. Так не можна. Потім навіть один сказав, що виніс Україну на своїх руках... досить уже того пафосу, треба поважати народ. Коли кажуть: схід і захід...
Знаєте, хто мене першими привітав? У мене сидять гості, аж тут телефонний дзвінок. Телефонують із Макіївки. Там хор такий хороший є. Кажуть: «Ліно Василівно, а що у вас там, гості? То передайте їм вітання «от данєцкіх бандітов!»
А я кажу, гості, вам прівєт от данєцкіх бандітов. У мене якась моя Україна, яку я впізнаю і люблю. В інтерпретації наших політиків я не знаю такої України. Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити і працювати.
Так от я про «Берестечко». Чому я його написала. Це не про поразку. Це про перемогу над поразкою. Я мусила написати всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький три дні і три ночі пив після тої поразки. Пив, а що таке? Коли падає сильний мужчина, гуркоту більше, ніж коли падає комар. Значить, і переживань більше, і емоцій. Але, розумієте, для мене було головне — написати перемогу над поразкою. І я її написала. «Немає часу на поразку».
Мала вийти перша книжка прози, щодо якої Дмитро Дроздовський докоряє мені, що досі вона не вийшла. Знаєте, писати прозу важче, ніж вірші. Страшно відповідально, особливо у цей наш час. Скоро вийде та повість. Вона називається «Записки українського самашедшого». В Гоголя «Записки сумасшедшего», а я зробила уточнення, бо українське божевілля — воно специфічне. Бо, скажімо, якщо в Росії манія величі — це хвороба, то в Україні — манія меншовартості.
Коли гоголівський сумасшедший, російський сумасшедший чиновник став королем Фердинандном Восьмим — а як у нас українець уже сумасшедший, то він може побігти по стіні, як герой Кафки...
На це все треба звернути увагу. Приниження — це все те, чого не можна більше допускати. І коли все-таки видавництво не зважило на моє мовчання... тут хтось сказав, подякував Оксані моїй за човникову операцію, вона справді попрацювала, вона сказала, ти знаєш, там же буде Сергій Якутович... я тоді подумала, Боже ти мій... я ще його батька знала...
Потім Оксана мені сказала: а ти знаєш, як читає Петро Бойко Шевченка? Я кажу: вони всі декламують, мені набридло слухати.
Але ти послухай, каже Оксана. Я послухала Шевченка... ой. Далі — читає «Берестечко». При чому священик, та ще й шевченківської церкви, читає без декламації. І я раптом дуже полюбила цього невідомого мені священика Петра Бойка. Але мені з голосу здалося, що він замолодий для того, щоб читати... І я сказала — добре, хай приходять.
Ви не повірите, я боялась подивитись на книжку. Я сьогодні її вперше побачила. Мені її передали додому. Я сказала Оксані: не подивлюся, я боюся. Боюся страхом гарним. Страхом подиву — невже це може бути? Тому що так паскудно мене видавали, так паскудно. Як у радянські часи вони свої халтурників видавали: воно все блищало, на гарному папері. А мені — як на газеті, я звикла до цього. І тут раптом — таке видання... після тих піратських видань і після того львівського пана. Я ще розберуся з цим....
Мені ще передали, що він поклав гонорар на депозит. Пробачте... за таке піратське видання. Хай його оштрафують і хай це піде на дитячу лікарню у тому ж Львові. Розумієте, треба вчити цих нахабних людей, не можна так далі.
Коли почали видавати книгу пісень Олі Богомолець на мої слова... Одразу там з’явився Іван Марчук, якого я страшно люблю як художника. Я дивуюся — ну, геній і все. І коли вони всі там зібралися. Хтось пожартував, що ніколи не бачив стільки геніїв на один квадратний метр. Я їм така вдячна! Моя душа відпочиває за всі роки. А їх багато, ви знаєте скільки.
Я дуже вдячна вам всім за цю книжку — Олені Бойко, Петрові Бойку, Сергію Якутовичу... І я дякую своїй Оксані, що вона мене вмовила. Я більше не буду казати нічого. Прочитаю кілька віршів вибраної поезії...
Доборолися, добалакалися,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
Незалежною, хоч на мить
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б’ють?
Від чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?
* * *
Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
Але у бік безодні... "
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України (з виступу на презентації «Берестечка»):
— Це книга про наш національний біль, про нашу історичну поразку, про ті демони минулого, які й досі сидять на плечах українського народу, визначають його задавнені комплекси.
Але поразка, яка пройшла через серце поета, а відтак — і через наші серця, — приносить катарсис, дає розраду і надію.
У довгій війні українського народу за незалежність програно багато битв, але не сама війна.
Поезія Ліни Костенко навіть у високих її ліричних зразках залишається поезією політичною, як політичною була поезія Адама Міцкевича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка, Василя Стуса.
Звернення Ліни Василівни до найболючіших, найбільш резонансних тем української історії, таких як Берестечко чи Чорнобиль, намагання їх осмислити і переосмислити є свідченням того, що ніколи поетеса не мовчала — навіть тоді, коли в силу різних причин не друкувала віршів і не виступала прилюдно.
Мовчання Ліни Костенко було її криком, її голосом протесту.
На жаль, частіше мовчало суспільство...
Мусимо визнати, що ми погано вивчили уроки Ліни Костенко, як і уроки її великих попередників...
Хіба здатні сьогоднішні дрібні політикани, які довели Україну до нової руїни, судити себе пекельним судом Богдана Хмельницького з «Берестечка»:
Чи замолю свій гріх
перед народом,
Що знову пекло в нашому раю?
Чому українці, маючи могутню м’яку силу мистецтва (soft power), не спромоглися стати невід’ємною духовною частиною Європейського континенту?
Через невігластво? Через лінь? Через нерозуміння, що головним експортним продуктом України має бути не тільки сталь і чавун, виробництво яких залишає по собі зону екологічного лиха, а українське безсмертне мистецтво? Це наш бренд, наш символ віри, наша надія на духовну експансію в світ.
Сподіваємося, що таку експансію реалізує нове покоління євроукраїнців, яке зростає в нашій державі.
Чому українці, в діаспорі сущі, які вміють і люблять організовувати пишні конгреси, бенкети та урочистості й вшанування пропам’ятних дат, не спромоглися організувати і фінансувати якісний переклад творів Ліни Костенко на англійську та інші мови, не здатні були створити українське лобі при Нобелівському комітеті (а такі лобі там працюють й домагаються свого)?! Я поважаю українську діаспору, яка так багато зробила для добра України. Але не всі проекти підтримують вони, маючи свої пріоритети. Як посол України в США і Канаді я неодноразово ставив ці запитання перед тими, хто немало робить для України, але відповіді не дістав...
Ліна Костенко окреслила територію духовного суверенітету нації, провела жорстку межу перед компромісами, за якими починається тотальна капітуляція і самознищення.
Адже поезія українська завжди існувала як ОПІР — і в часи валуєвських указів, і в часи заборон Скаби і Маланчука. Символами цього опору стали в наш час Стус і Костенко.
У зв’язку з цим хочеться запитати молоде покоління українських письменників, які зростали на поезіях Ліни Костенко: чи ви, зверхньо зневажаючи так званих шістдесятників буцімто за угодовство, самі стали духовними вождями нації? Чи здатні ви чинити ОПІР окупантам-українофобам і україножерам?..
Але прийде час нової Повені, нового Очищення, коли ми знову відчуємо себе народом великих поетів і великих державців. Адже в нас «немає часу на поразку».
Вірю, що доки ви, Ліно Василівно, будуєте український храм Духу і Свободи, ми будемо нездоланні.
Вірю, що доки мій дворічний внук Олесь вчить напам’ять ваші дитячі вірші, ми існуватимемо як народ у ХХІ столітті.
Лариса ІIВШИНА, головний редактор газети «День» (з виступу на презентації «Берестечка»):
— На поезії Ліни Василівни росло ціле покоління, в якому вона виховувала культуру української мови і смак, і стиль. Мені дуже хочеться, щоб молоде покоління сьогодні — і те, що в школі, і те, що в університетах, — так само отримало набір книг Ліни Костенко. Друге дихання «Берестечка», очевидно, перший крок до цього.
Думаю, газети в Україні повинні більшою мірою продукувати високі смисли. Бо в нас лишилась велика спадщина низького, дрібного. Якісного ж у повсякденному культурному обігу не так рясно.
Останні роки були роками великого духовного голоду на справжню культуру. Ми ще не розуміємо масштабів цього запиту. Потрібно дивитися на Україну іншими очима. Я завжди кажу, що політика щодо телевізійних каналів та їхніх власників має бути такою, щоб вони пам’ятали про соціальну відповідальність. Такі вечори, як презентація «Берестечка», мають з’явитися на телеекранах. Мусить іти постійна розмова з людьми, які не просто піднімають планку, а піднімають і «дах».
До того, що робить газета «День», я ставлюся як до обов’язку. Газета справді має бути місцем, де нація спілкується сама з собою. Можливо, Ліна Василівна не завжди схвалювала це, але на своїх шпальтах ми завжди намагаємося привернути увагу читачів до тих високих смислів, які несе поезія Ліни Костенко.
Своїм Мовчанням Ліна Костенко промовисто вказала нам на масштаби неблагополуччя в ці роки. Той, хто здатен був це Мовчання почути, розуміє, що потрібно й надалі наповнювати українській світ. Наповнювати якістю. Це потрібно молоді. Це потрібно старшим поколінням. Це потрібно українцям.
Я в захваті від проекту, створеного видавництвом «Либідь» через його синергетичний ефект. Стільки геніальних людей разом — це взірець для об’єднання. Ми постійно спостерігаємо, як об’єднуються погані, — вони вміють це робити. Треба, щоб навчилися об’єднуватися хороші.
Останні роки відносної свободи слова ми перетворили на самоізоляцію, на сегментацію інформаційного простору. Ми витрачали цей час на казна-що. Ліна Василівна своє Мовчання перетворила на такий колосальний капітал свободи, що ми всі сьогодні примчалися подивитися, як ця свобода виглядає. І той, хто це побачив, просто зобов’язаний надалі втілювати це в життя. У нас є багато теоретиків — я люблю українців-практиків.
Ми маємо свій сучасний варіант «Берестечка», коли (я часто це повторюю) 1999 року був президент — не було народу, а 2004-го був народ — не було президента. Поразки — дуже гіркі, але хороші вчителі.
«...І це було так просто і природно — що у Довженка світиться вікно». А мені так добре і легко від того, що на вулиці Гончара світиться вікно і там працює Ліна Василівна. А ми повинні долучатися. Дякую, Ліно Василівно!
Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Ліна Костенко — знакова постать. Вона важлива і у своєму начебто мовчанні, і тим більше вона важлива, коли говорить з суспільством. Про новий історичний час, який згадувала Оксана Пахльовська, на презентації багато йшлося. Всі розуміють, що Україна сьогодні опинилася на рубежі. Правда, не вперше і не востаннє. Як бачите, Ліна Василівна цей крок історії коментує досить оптимістично. Разом з тим, тривога залишається. Питання «Камо грядеши, Україно?» залишається. Я вже зараз помічаю, що люди часто почали озиратися: зробити чи не зробити, сказати чи не сказати. Здавалося б, ще й нічого не сталося, а вже острах є. Cьогодні як ніколи потрібно говорити. Нам необхідні чесні голоси!
Оксана РЕМЕНЯКА, мистецтвознавець:
— Я страшенно вдячна Анатолію Квасюку, завдяки якому потрапила на презентацію, який, у свою чергу, завдячує запрошенню, що надійшло від Лариси Івшиної. А думки у мене сьогодні такі. Ми втратили відчуття ваги Слова. У Богдана Лепкого є відомий роман, за який колись давали десять років, — трилогія «Мазепа». Вона починається цікавою сценою. Приїхали солдати Меншикова в Батурин. І вони лаялися задля розваги, а у козаків від цього зводило вилиці, але вони нічого не могли сказати. Зараз мало в кого від лайки зводить вилиці. Ми вже часом і не розрізняємо, де лаються, а де намагаються сказати щось високе. Напевно, повернення Ліни Василівни має надати нової ваги Слову. Після довгого мовчання навіть тихенький шепіт здається дуже голосним. Це сталося. Вона заговорила. І народ прийшов її почути. Почули? Побачили? Тепер самі маємо бути відповідальні — кожен за власне сказане слово. Бо є приклад того, яку енергію може нести Слово. Це цілий світ. І Ліна Василівна сьогодні це довела. Я дуже хочу, щоб Ліна Костенко повернула нам цю структурність і щоб більше ніхто з нас, українців, не кидав слів на вітер. Бо це колосальна енергія, яка іде в нікуди.
Сергій ГЛУЩЕНКО, Запоріжжя:
— Спочатку невелика прелюдія — вдячність. Запрошення на цю презентацію-зустріч (нового перевидання книги Ліни Костенко «Берестечко») надіслала головний редактор нашої диво-газети «День» Лариса Івшина. Такі подарунки-сюрпризи дуже рідкісні в нашому житті, але ж тим більше ми маємо бути за них вдячні! Почну опис своїх вражень з підходу до Українського дому ввечері 22 березня 2010 року: велика кількість людей поспішала туди ж, куди і я. Добре, що мене попередили, що прийти сюди потрібно (за можливістю) раніше. Тепер відразу це зрозумів і подякував у думках тому, хто мені це сказав... Усередині Українського дому (ще майже за годину до початку дійства) людей виявилося ще більше, ніж зовні. Всі прагнули потрапити до головної зали, але не всім це вдавалося: по-перше, вхід був за запрошеннями. Тому першу добру справу зробив, запропонувавши якійсь старенькій пройти разом зі мною всередину (адже воно було в мене «на дві особи»). Але далі з добрими справами в мене туго стало: спочатку хотів сісти десь у кінці зали, а потім, вилаявши себе за проклятущий наш український «комплекс меншовартості», всівся раптом попереду — в третьому ряді (благо, вільне місце тут ще було) й готовий був заявити будь-кому: «Хоч силоміць стягайте — НЕ ПІДУ!»... Багато пережив цього вечора. Але запам’яталися виступи трьох наших Жінок: самої Ліни Костенко, її дочки Оксани Пахльовської та головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Проте тон задала тут ще й Жінка четверта — Ольга Богомолець. Вона, раптом, не просто заговорила, А ПОЧАЛА СПІВАТИ ПІСНІ НА СЛОВА ПОЕЗІЙ ЛІНИ КОСТЕНКО ПРО КОХАННЯ! І першими на все це відгукнулися люди на задніх рядах і ті, що стояли в проходах. Серцями своїми відгукнулися... Наші націонал-демократи (які займають лише перші ряди) спочатку нічого не зрозуміли: ЯК ТАК? ГОЛОС «НАШОЇ ЛІНИ» (тобто голос «СКОРБОТИ ТА ПОРАЗКИ») ХІБА ТАКИЙ? АДЖЕ МИ ПРИЙШЛИ СЮДИ ХІБА НЕ ЗА ТИМ, АБИ «БОРОТИСЬ» І «ВСТАВАТИ З КОЛІН»? Далі — більше... Лариса Івшина зауважила, що перш ніж щось робити, то хіба не ОСМИСЛИТИ його потрібно? І тричі повторила це слово в своєму виступі... «Що там осмислювати? — заворушилися ряди наші перші. — Боротись потрібно — геть злочинну владу!» Далі — ще більше. Слово дали дочці Оксані. Її слова взагалі наші перші ряди позбавили спокою. Вона раптом дуже тепло й співчутливо заговорила не про «супротиви» всілякі, а про... Любов до своєї дорогої мами. Зала в цілому вже щосили розігрілася і загриміла оплесками. Аплодували тепер уже всі (навіть перші ряди) — а куди діватися? Роз’яснення внесла в своєму виступі сама Ліна Костенко. Пам’ятаєте, як Лев Толстой казав про декабристів, які повернулися (через покоління) після сибірського заслання до свого суспільства? Він сказав, що вони виявилися дієздатнішими, ніж ті, які залишалися на своїх місцях і прагнули лише до чинів всіляких. «Ось ці останні перетворилися просто в розвалини»... Так і наша Ліна. Вона «пішла на дно» в той час, зайнялася своїми (нескінченно улюбленими) чорнобильськими подорожуваннями, АЛЕ ВИЙШЛА ЗАРАЗ НА ЛЮДИ ДІЄЗДАТНІШОЮ, НІЖ БУДЬ-ХТО! Тоді як ці наші владолюбці-тріщалки «самостійницькі» виявилися нині АБСОЛЮТНО ПОЗА СПРАВАМИ Й ПОВНИМИ БАНКРОТАМИ... Чому так сталося? Це вона сама в своєму виступі роз’яснила: «ТОЙ, ХТО ПОВЗАВ КОЛИСЬ НА КОЛІНАХ, НІКОЛИ З НИХ І НЕ ВСТАНЕ! НЕ МОЖНА ДОБИВАТИСЯ ВЛАДИ, АБИ ЛИШЕ ПОТІМ ЛЮДЬМИ СТАТИ, ПОТРІБНО ЗАВЖДИ БУТИ Й ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДЬМИ! Я НАПИСАЛА СВІЙ РОМАН НЕ ПРО ПОРАЗКУ, А ПРО ТЕ, ЯК МОЖНА ЇЇ ЗДОЛАТИ. ЯК? А ОСЬ ЯК: ПРИГАДАЄТЕ, ЩО ЗРОБИВ БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, — ВІН ЗНОВУ ОДРУЖИВСЯ!!! ЧИ ВИ МІЙ РОМАН ТАК І НЕ ПРОЧИТАЛИ НІКОЛИ ДО КІНЦЯ???» Адже ТАКИХ СЛІВ стіни Українського дому давно не чули. Вірніше — ВОНИ ЇХ НІКОЛИ НЕ ЧУЛИ! Вже виходячи з фойє зали, почув краєм вуха, як якась дуже інтелігентна українська старенька сказала кореспондентці, яка брала в неї інтерв’ю: «ТАКИХ СЛІВ Я СТО РОКІВ НЕ ЧУЛА!»...
Анатолій КВАСЮК, реставратор, м. Луцьк:
— Коли ще я вчився, ми перечитували «Марусю Чурай», у свій час я знав половину роману напам’ять. Тому, отримавши запрошення на вечір від головного редактора газети «День», я надзвичайно зрадів. Я просто не міг не приїхати. Для нашого покоління Ліна Костенко... як прапор, як символ свободи та інтелектуальної волі. Не всі люди колосального таланту здатні на таку колосальну силу волі. Шкода, далеко не всі з нашого покоління вчилися на поезії Ліни Костенко. Нам лишається на цьому духовному потенціалі, закладеному Ліною Василівною, вчити сучасні й наступні покоління. Щоб уроки поразки в Берестечку вже нарешті були вивчені.
Вікторія СКУБА, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Більшість пересічних читачів, що читають великі за силою духу твори, не можуть осягнути глибину їхніх авторів. Зустріч з Ліною Костенко дала мені шанс хоча б спробувати, за який я дуже вдячна газеті «День», яка мене, власне, на цю зустріч і запросила, і самій Ліні Василівні. Адже для митця важливо не те, щоб його обожнювали, а щоб його розуміли.
До глибини душі мене вразила сила тієї енергії, яку випромінює Ліна Костенко. Це не та енергія, яка просто робить людину активною, це енергія величі, енергія духу, яка вражає і змушує слухати. Читаючи вірші Ліни Костенко (її збірка у мене вдома — за настільну книгу), я часто ставила собі запитання: «Як їй вдається так вдало, влучно підбирати слова, що вони зачіпають за живе?». І тільки під час презентації зрозуміла, що це не просто бездоганне чуття мови, це прояв тієї сили, глибини та безкомпромісності у сприйнятті зла і кривди, які є частиною феномену з ім’ям Ліна Костенко. Це приклад того, як гірку правду говорять відверто в очі, не прикрашаючи її, якщо люблять — то усією душею, і ненавидять теж усією душею. Такі почуття переживати в собі треба вміти, бо більшість їх просто боїться. За енергетичною потужністю важко знайти інший відповідник в українській літературі.
Українцям дуже пощастило, що Ліна Костенко нині серед нас і повертається в літературу, бо в переломні в історії нації періоди дуже важливо мати поруч людей, які силою свого духу можуть достукатися до інших, які бачать глибше, ніж інші, а тому руйнують пасивність і відчуженість навколо, знищують стереотипні кліше, за якими зручно ховатися як бездіяльній частині національної інтелігенції, так і руйнівникам нації.
уже хотілося б бачити або принаймні чути відтепер Ліну Василівну частіше, адже вона особливо потрібна молоді, яка шукає для себе орієнтири і своє місце у цій країні. Тому що це та особистість, яка здатна запалювати інших своєю енергетикою. Хотілося б запросити Ліну Василівну відвідати Острозьку академію. Острозькі студенти завжди раді вчитися, а особливо приємно вчитися на великих прикладах, у процесі спілкування з видатними людьми. Можливо, саме молодь, яка виховалася на правильних ідеях та перейняла дух своїх наставників, є формулою для духовного оновлення української нації.
Остап КРИВДИК, студент-активіст:
— Я стояв у коридорі. Там було тісно і... тепло. Там було гірше чути, ніж у великому залі, тому всі вслухалися іще сильніше. Думаю, саме тому ми трошки більше почули, ніж ті, хто сидів у залі. Це була дискусія перемог і поразок. Один промовець говорив про поразки — наступний пробував нагадувати про перемоги. Один знову посипав голову попелом — інший знову радів перемогам. Це дискусія з хорошим набором аргументів. Пошук перемог в поразках — ось правильна тема.
