Газета «День» вирощує якісну альтернативу, тому залучає до дискусії щодо головних українських проблем і процесів, що відбуваються в країні та довкола неї, зокрема молодь. Цю дискусію розпочала на сторінках газети Ярослава Франческа Барб’єрі — студентка Римського університету «Ла Сап’єнца» — донька Оксани Пахльовської та внучка Ліни Костенко. Її стаття «Канада — Україна: горизонти «чесного суспільства», нагадаємо, була опублікована наприкінці минулого року («День» № 225-226 від 9-10 грудня 2011 року). Згодом до обговорення долучилися учасники Літньої школи журналістики «Дня» — студенти українських вишів, журналісти-початківці («День» №240-241 від 30-31 грудня 2011 року).
Тепер ми вирішили ще більше розширити це дискусійне коло та поцікавилися думкою українських студентів, які навчаються за кордоном. Досвід, який ці молоді люди здобули (або здобувають нині) в університетах Європи та США, безперечно, вплинув на їхнє бачення ключових українських проблем і рецептів їх вирішення. Їхні роздуми про те, як, відновлюючи власну ідентичність усередині країни, можна успішно здійснювати роботу щодо приєднання до прогресивного світового простору, нам видаються дуже цікавими.
1. Найперше нам цікаві ваші думки та враження від згаданої вище дискусії.
2. Ви — частина українського інтелектуального середовища, водночас ви є свідками та учасниками світових інтелектуальних процесів. Як ви вважаєте, якою мірою сьогодні Україна інтегрована до європейського та світового контексту? Що стоїть на заваді, окрім чинників власне політичних?
3. Як змінився ваш погляд на ключові українські проблеми після того, як вам довелося навчатися та жити в інших країнах?
4. П’ятнадцятий саміт Україна — ЄС, що проходив 19 грудня в Києві, завершився для України черговою невдачею у євроінтеграційних справах. Утім, це не означає, що громадянське суспільство має скласти руки та пасивно спостерігати. Для наближення до Європи Україні потрібні передусім енергійні зусилля в цьому напрямку молодих, прогресивних і розумних. Який ваш рецепт долучення України до світового прогресивного контексту? Як, відновлюючи власну ідентичність всередині країни, успішно провадити роботу щодо приєднання до прогресивного світового простору?
Дар’я КАЛЕНЮК, випускниця програми ім. Фулбрайта:
— Скільки часу в величинах історії мій народ має досвід брати на себе відповідальність? Після віків розшарпання між чужими націями та країнами українці отримали незалежність всього 20 рочків тому. Якщо прирівняти цей вік держави в історичних величинах пропорційно до віку людини, то Україна — ще новонароджене немовля, котре хіба що дихати саме вже може... і може плакати, коли щось хоче або коли йому щось болить. І зараз голосистий крик немовляти — Україна чути на весь світ, включаючи ЄС та США, котрі зобов’язані «врятувати в Україні демократію».
За ці 20 рочків незалежності український народ усе ж має унікальний здобуток зі всіх можливих за останні кілька віків свого існування — виросло перше покоління українців, свідоме життя котрих відбулося вже в незалежній Україні! Цього не було ні в 20-х роках XX сторіччя, ні під час Гетьманщини та Запорізької Січі... Останній такий момент, напевно, був для українського народу ще сотень 8 років тому за часів Київської Русі. Однак це надто тривалий розрив поколінь навіть у вимірах історичного часу.
І з гордістю я усвідомлюю, що моєму поколінню випала нагода та місія починати все спочатку. Україна як держава комплексно не почала розбудовуватися в 1991 році, бо не було ще покоління, котре б від п’яток ніг і до кінчиків волосся на голові зросло в незалежній цілісній Україні. Справжній ривок та справжнє державне будівництво розпочнеться, коли моє покоління наповниться вином життєвого досвіду та візьме на себе відповідальність за Україну.
Проте перед моїм поколінням стоїть важливий виклик, оскільки ми можемо покладатися виключно на свій життєвий досвід: набиратися мудрості шляхом спроб та помилок. В успішних країнах світу молодь напризволяще не лишають. Менторство та наставництво протягом віків було запорукою успіху народів. Мудрість життя передавалася від старшого до молодшого покоління. У Великобританії, наприклад, особа, що досягла успіху, відчуває глибоку потребу знайти талановиту молоду людину та передати їй свої знання й досвід. В Америці система вищої освіти й побудована на основі якогось близького щирого спілкування між учителем, за плечима якого великий досвід, та учнем, у котрого за плечима безліч запитань та море амбіцій. Від старійшини до учня передаються справжні істини...
Однак моєму поколінню судилося народитися поколінням сиріт без старійшин. Замість старійшин у нас — неосвічені гопники та хапуги, загорнуті в дорогі модні костюми, однак за котрих просто соромно. Своїм прикладом, шановні гопники, ви нас учите, якими нам не бути через 20-30 років.
Від старшого покоління України моє покоління наслухалося тонни нарікань!
Молодь голосує ногами та тікає за кордон — яка ж бездумна та непатріотична молодь!
Але ж коли ми за кордоном, наші батьки нам кажуть, що сумують, але радять і благають залишатися там, десь далеко, бо в Україні шансів у нас немає.
Молодь думає тільки про матеріальне, а державу не відроджує — яка ж несвідома молодь, одні ковбасники!
Коли ми приїжджаємо в Америку на літо підзаробити трохи грошенят, нас поважні пани українського походження вважають голотою... водночас нарікаючи, що Україну роздирає корупція. Але ж в Америку батрачити їдуть якраз ті, хто не навчився давати й брати хабарі, кого не проштовхують у депутати впливові батьки, хто прагне вирватися з системи.
Коли ми активні, старше покоління нас уважає наївними та безголовими, радить думати головою та шукати собі тепле гніздечко...
Коли ми виходимо на протести, нам кажуть, що нас використовують.
Коли ми віддаємо останню стипендію на наплічник і каремат та рушаємо в подорож автостопом, ті, хто мав би бути старійшинами, нас називають божевільними.
Якщо ми мислимо категорією єдиної України, то на Сході нас називають бандерівцями, на Заході — москалями та запроданцями. Нас постійно хочуть підняти з колін, і тільки Ліна Костенко всім твердить, що молодь України ніколи на колінах ні перед ким і не стояла.
Ми спраглі до знань, до подорожей, до змін. Але немає старійшин, хто б підтримав, порадив, повірив...
Нам залишається черпати мудрість та знання із заплутаних глибин генетичної пам’яті. Ми тримаємо відкритими наші серця, щоб чути інтуїцію. Ми спотикаємося, падаємо, і ще раз спотикаємося й падаємо, і ще, і ще — ми вчимося на власних помилках, дістаючи болючих синців та ран.
Але ми вміємо мріяти.
Ми високо цінуємо кількох осіб із тієї справжньої української еліти, хто спотикався й падав, щоб залишитися старійшинами для нас. Ми ж набиваємо гулі, щоб відновити зв’язок поколінь та стати достойними старійшинами для тих, хто через кілька десятиріч шукатиме вчителя, який повірив би...
І саме тоді, коли ми відновимо зв’язок поколінь, Україна повноцінно та гідно долучиться до сім’ї успішних європейських держав.
Олена ГАБРІЄЛЯН, міжнародний журналіст, експерт із питань Європейського Союзу. Освіта: Школа журналістики, місто Страсбург (CUEJ) — Історія сучасного світу, Університет ім. Блеза Паскаля, місто Клермон-Ферран, — Інститут журналістики КНУ ім. Т.Г. Шевченка:
1. Мислити глобально, діяти локально... Цією фразою я б узагальнила суть розгорненої на сторінках газети «День» дискусії між перспективними молодими українцями. Слід звернути увагу на те, що у кожного з них — чітке усвідомлення того, що перед Україною та кожним українцем поставлене конкретне завдання: сформувати з народу, який має багатовікову історію та різноманітну культуру, самодостатню націю, на чолі якої стоятимуть її гідні представники. Коли руйнується одна система, то потрібен час, щоб знайти нові орієнтири, зрозуміти, якими є свої інтереси, та віднайти механізми, як їх захищати. Сьогодні Україна — молода держава, якій майже стільки років, скільки цим молодим українцям. На плечах цього покоління лежить велика відповідальність, відповідальність за визначення цих орієнтирів, за формування нового суспільства, способу життя, мислення...Саме це покоління може вільно обрати свій шлях розвитку.
2. Щоб зрозуміти, наскільки український контекст інтегрований у світовий, треба в першу чергу уточнити, що в даному випадку мається на увазі під словом «контекст». У широкому значенні — це середовище, в якому існує певний об’єкт. Тож якщо взяти за приклад інтелектуальне середовище в Україні та проаналізувати, наскільки воно пов’язане з середовищами інших країн, а також який вплив має на світові процеси, то побачимо, що, скоріше за все, поки що українське інтелектуальне середовище перебуває на периферії світових процесів. Але знову ж таки — це тимчасова тенденція, оскільки нова еліта молодої держави ще на стадії формування й усвідомлення ролі, яку вона має грати у своїй державі та в світі.
3. А що таке ключові українські проблеми? Тобто що є українськими, що є ключовими? Складно відповісти на це запитання, бо проблем в Україні безліч, а шляхи їх вирішення ще шукаємо... 20 років тому нас навіть на політичній карті світу не було. Тож коли ми кажемо про українських інтелектуалів у світі, то в першу чергу треба, так би мовити, «представитися»... Ось були радянські інтелектуали. Тепер слово «радянський» залишилося на сторінках історії. А замість цього прийшли українські, російські, казахські і т.д. А світ іще їх не знає... Отже, що таке український інтелектуал, це ще далеко не всі українці чітко знають, тож звідки світовим їх розпізнавати. Для цього потрібен час і, звичайно, активна інтелектуальна діяльність, яка вписуватиметься в рамки відносин України та світу.
4. Не можу погодитися з тим, що українські політики пасивно спостерігають, як Україна віддаляється від Європи. Україна географічно — у Європі, тож це не зовсім логічне формулювання. А от я б звернула увагу на те, що багато дітей цих же політиків живуть у Західній Європі, мають нерухомість там, тому виходить, що їм не так уже комфортно живеться в Україні. Навіщо покращувати стандарти життя тут, якщо можна виїхати й жити за високими стандартами в тій же Австрії, Німеччині або Франції? Керуючись такою логікою, звичайно, до Європи не наблизишся... В нашій країні немає патріотичної складової ні в політичних рішеннях, ані в законотворчих процесах. А щоб приєднатися до прогресивного світу, звичайно, треба в першу чергу будувати прогресивну державу. Для цього потрібно переосмислити свою роль, бути активним членом громадського суспільства, захищати свої інтереси в Україні, а також інтереси України у світі.
Анна СТЕПАНОВА, Норвезька бізнес-школа (BI Norwegian Business School), магістерська програма зі Стратегічного маркетингу та менеджменту:
1. Європейська інтеграція, європейська культура, освіта, стиль життя тощо — це теми, які так чи інакше стали невід’ємною частиною семінарів, тренінгів, шкільних уроків та університетських пар, адже процеси глобалізації та розкриття кордонів не обійшли Україну стороною. Це підкреслює актуальність дискусії й необхідність частіше проводити подібні обговорення, адже думки щодо майбутнього розвитку нашої держави, особливо різні погляди молодих українок та українців, заслуговують на те, щоб бути почутими. Зараз від молоді дійсно багато чого залежить, тому що саме їм вирішувати, в якій країні жити, якою буде доля України та до яких змін потрібно вдатися у майбутньому (чи навіть сьогодні!), щоб забезпечити довгоочікуване зростання та добробут в соціальній, економічній, політичній, культурній та інших сферах. Цікавим є те, що, як і зазначала Ярослава Франческа Барб’єрі у своїй статті, учасники та учасниці дискусії дійсно поділяються на тих, хто говорять про майбутнє України «з блиском в очах» і на тих, у кого в коментарях можна побачити відтінок скептицизму. Хоча тут вже можна ввести й іншу категорію, а точніше — групу реалістів. Це ті люди, які намагаються об’єктивно оцінювати українські реалії з усіма негативними та позитивними моментами. Не можна сліпо вірити у краще європейське майбутнє для нашої держави. Воно, звісно, має настати, але це потребує багатьох років навчання, аналітичної діяльності, активних дій та змін. З іншого боку, не можна стверджувати, що в країні не відбувається нічого позитивного і до всього ставитися зі зневірою. Будь-які події, що відбуваються всередині та довкола нашої держави потрібно розглядати саме в контексті реалій, а не ідеалістичного світу. Хоча починати потрібно дійсно з постановки мети, цілей та висловлення ідей, подібні дискусії щодо головних українських процесів та проблем потребують саме «реалістичного» та максимально наближеного до життя аналізу та оцінки. Патріотизм та віра у свою країну завжди були характеристиками української інтелігенції. Приємно бачити, що ці риси притаманні й сучасній молоді. Хоча все ж цій дискусії не завадила б частка критичного та об’єктивно-аналітичного підходу.
2. Україна завжди була й буде невід’ємною частиною Європи та світу. Те, що наша держава не є частиною Європейського Союзу чи не входить в Шенгенську зону, зовсім не означає, що світові та європейські тенденції не поширюються на нашу країну. З одного боку, часткова закритість європейських кордонів є перешкодою для інтеграційних процесів. З іншого — інтеграція не обов’язково передбачає утворення союзів та підписання формальних угод. Світова інтеграція може починатися з простої можливості навчання за кордоном та обміну знань та навиків, з можливості подорожувати та пізнавати інші культури, а також відкривати нашу державу іноземним туристам. Будь-які наукові дослідження, які спільно проводяться українськими та іноземними вченими також можуть бути прикладом, якщо не інтеграції, то міжнародної інтеракції між нашою державою та іншими країнами. І в цьому випадку зовсім не потрібно згадувати, перераховувати та «ховатися» за прізвищами відомих українських науковців (їх, звісно, пам’ятаємо і ми, і світова спільнота), бо насправді вагомими стають і досягнення та міжнародна діяльність сучасних молодих українських вчених. Впевнена, що подібних прикладів маленьких кроків, з яких складається світова інтеграція України, навести можна багато. На питання, що стоїть на заваді процесу світової інтеграції, я б відповіла: історія та зміщення акцентів у цілях. Історія — тому що Україна є ще дуже молодою державою. В контексті дискусії щодо становлення демократії варто зазначити, що світова історія не знає жодного успішного прикладу швидкого становлення як держави в цілому, так і демократичної системи зокрема, не кажучи вже про неможливість існування демократії сьогодні в її початковому теоретичному визначенні. Важкий процес здобуття незалежності, економічні кризи, через які доводилося пройти нашій державі, складні політичні та соціальні ситуації все ж впливають на можливість та швидкість світової інтеграції. У процесі становлення держави ситуація «мати все й одразу» ніколи не працює. Під зміщенням акцентів мається на увазі те, що досить часто європейську інтеграцію прирівнюють до міжнародних угод з Євросоюзом, роблячи їх найважливішою та кінцевою метою. Світова інтеграція передбачає значно більше, тому й акценти повинні мати більш широкі рамки, тобто не обмежуватися виключно однією сферою. Європейський союз — це лише один з етапів інтеграції (причому далеко не обов’язковий), саме тому в жодному разі не можна зупинятися на цьому, потрібно прагнути більшого. А починати потрібно саме з внутрішнього усвідомлення власної причетності до світових та європейських процесів.
3. Досвід проживання в європейській країні насправді є неоціненним, бо на власному досвіді переконалася, що живучи в Україні, багато чого не помічаєш. Якщо аналізувати систему освіти, то можна побачити дуже великі відмінності щодо методів викладання, так і щодо оцінювання. Наприклад, на магістерських програмах в європейських бізнес-школах акцент робиться на вирішенні практичних кейсів, які максимально готують студентів до реального бізнесу, чого так не вистачає українським випускникам економічних факультетів. Технічне оснащення аудиторій, доступ до новітніх лабораторних пристроїв, можливість використовувати різні світові бібліотеки онлайн, студентські спортивні комплекси — це все та багато іншого зазвичай вражають усіх українських студентів, які приїжджають на навчання в європейські виші. У певні моменти стає дуже сумно за українські виші, адже теоретично досягти рівня європейських шкіл та університетів реально, але це потребує державної підтримки та приватних інвестицій, чого, на жаль, на сьогоднішній день здійснено не було. Також вражає так званий «європейський рівень життя», про який багато можна чути з новин та читати, але відчути можна, лише поживши трохи в європейській країні, зокрема Норвегії. Йдеться не лише про середній рівень доходів населення, а й про ставлення до роботи та повсякденного життя. Звісно, багато українських проблем ще більше загострюються, якщо розглядати їх у порівнянні з європейськими країнами. Наприклад, за півроку проживання в Осло, я не зустріла жодної безпритульної тварини, а чистота вулиць просто вражає. Багато чого пізнається у порівнянні, від того ще більше загострюється бажання та необхідність змінювати ситуацію у власній державі. Шкода лише, що й досі в багатьох українців принцип «моя хата скраю» залишається життєвим кредо. Не бачити чи не визнавати проблему — це просто, але це не вихід. Проживання та навчання закордоном не сильно впливають на ставлення чи усвідомлення ключових проблем в Україні. Насправді, загострюється саме бажання щось змінити, бажання досягти рівня розвитку західноєвропейських держав.
4. На мою думку, формальне приєднання до Європейського Союзу не повинне бути метою. Прикладом може бути Норвегія — одна з найрозвиненіших країн світу, яка не є і не бажає бути країною ЄС. Це небажання самі норвежці пояснюють тим, що вони надто довго в своїй історії перебували під пануванням інших держав, тому в них історично склалося негативне ставлення до державних союзів будь-якого типу. Альтернативне пояснення полягає у тому, що Норвегія досягла такого економічного та правового рівня розвитку, що їй тепер просто не вигідно об’єднуватися з іншими державами та дбати про інші країни, які можуть виявитися баластом для неї. Щодо ситуації в нашій державі, то, на мою думку, перше, чого потрібно позбутися, — це комплексу меншовартості. Міжнародну політику необхідно будувати зовсім не за принципом «попадемо в ЄС, якщо вони нас візьмуть, а там якось собі буде». Потрібно кардинально змінити ситуацію, тобто досягти того рівня, щоб не Україна стукала в двері ЄС, а щоб європейські країни самі висловлювали бажання бачити нашу державу як частину Союзу. І починати потрібно з усвідомлення того, що Україна, хоча й молода держава, однак вона є сильним гравцем політичної карти світу з величезним потенціалом. Звісно, потрібно надіятися на молодих спеціалістів, які мають реальні шанси досягти змін. Серед них є випускники та випускниці європейських та світових престижних вишів, які через власний патріотизм та, частково, альтруїзм все ж повернулися до власної країни, бо відчувають відповідальність за її майбутнє. Саме вони мають шанси не лише внести корективи, а докорінно змінити чи навіть зламати ту Систему, яка виступає якорем та тримає нашу державу на місці. Якщо не змінювати цю Систему, то є шанс все ж застрягнути в «порочному колі» корупції, недолугої політичної системи тощо. Віра в свою країну та у власні сили, а також реальні «європейські» активні дії, ґрунтовані на здобутих знаннях та досвіді — це може бути основою для інтеграційної політики нашої держави сьогодні.
