«Земля і воля» — саме так назвав Віталій Княжанський своє інтерв’ю («День», 11.12.2008 р.) з головою комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради України Миколою Присяжнюком. Справді, без землі селянину не буде й волі, хоча цього, на жаль, не усвідомлює голова профільного парламентського комітету. Він, з одного боку, начебто відстоює інтереси села, а з іншого — штовхає селян до прірви, захищаючи ідею приватизації землі. Як тут не згадати застереження Сократа: «Горе тому народу, який дозволить якомусь пройдисвіту, що загородив ділянку землі, заявити: «Це — моє!» Справа в тім, що приватна земля служить джерелом наживи через привласнення суспільного продукту — земельної ренти. Це проявляється, зокрема, там, де земля знаходиться в руках абсолютної меншості, яка експлуатує безземельну більшість, користуючись результатами її праці як платою за землю грошима, натурою (частиною врожаю) чи відробітком (відробіткова рента).
Власність на землю і торгівля нею — явище ненормальне і навіть аморальне. Його можна порівняти з правом власності на людину-раба.
ВІЛЬНІ ЗЕМЛЕРОБИ — ЯК РАБИ
Ось що з цього приводу написав 200 років тому відомий історик і письменник Микола Карамзін: «Рабами були виключно кріпосні холопи... Набагато нещаснішим був стан землеробів вільних, які, наймаючи землю в маєтках чи у вотчинах у дворян, зобов’язувалися трудитися для них вище сил людських, не могли й двох днів на тиждень працювати на себе... Тут виникає цікаве запитання: невже ніколи не бувало в Росії селян-власників? Принаймні, не знаємо, коли вони були. Бачимо, що князі, бояри, воїни й купці — тобто міські жителі — споконвіку володіючи землями, віддавали їх (заради ренти. — Авт.) у найм селянам вільним. Усяка область належала місту; всі її землі вважалися немовби законною власністю його жителів, стародавніх панів Росії».
Не забезпечили селян землею ні відміна кріпосного права в Росії (1861 р.), ні столипінська земельна реформа (1906—1916 рр.), оскільки поміщицьке землеволодіння залишалося недоторканним. Правильний шлях до розв’язання цієї проблеми був знайдений в результаті дискусії між політичними партіями, кожна з яких висувала свою програму земельних перетворень. Найбільш вдалим виявився Селянський наказ есерів у Державній думі (1907 р.), за яким право приватної власності на землю скасовується назавжди, і вся земля (державна, удільна, церковна, приватна тощо) відчужується безоплатно, переводиться у народне надбання й передається господарям, які обробляють її власною працею, з вилученням доходу, викликаного природною властивістю землі (земельної ренти), в розпорядження місцевих органів влади на суспільні потреби.
ОЛГОСПИ — НАЙКРАЩА СИСТЕМА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ У СВІТІ?
Селянський наказ послужив основою знаменитого «Декрету про землю» (1917 р.) і «Основного закону про соціалізацію землі» (1918 р.). І хоча земельна рента в СРСР надходила спочатку в Державний бюджет, вона, однак, поверталася до місцевих громад для фінансування соціальної інфраструктури — утримання шкіл, лікарень, дитячих і культурних закладів, благоустрою територій тощо.
Попри всі недоліки колгоспного ладу, система землекористування в СРСР до його розпаду, як і в Україні до 1992 року, була кращою з усіх, що мало людство за свою історію. Про це нам нагадали (листопад 1991 року) у відкритому листі до Михайла Горбачова 25 видатних вчених (серед них три лауреати Нобелівської премії в галузі економіки) і п’ять провідних спеціалістів департаменту сільського господарства США. «Є побоювання, — писали вони — що ви можете піти нашим шляхом (узаконити приватну власність на землю. — Авт.), дозволивши приватному сектору привласнювати більшу частину земельної ренти... Важливо зберегти суспільну власність на землю, щоб земельна рента була джерелом державних доходів... Заради ефективності, справедливості всі землекористувачі повинні щорічно платити земельну ренту місцевим властям у розмірі, що відповідає поточній рентній вартості землі, якою вони користуються». В листі наведено п’ять доказів неприпустимості продажу землі державою, включаючи продаж з аукціону, оскільки левова частка доходу врешті-решт обов’язково дістанеться приватному сектору, хоча за правом справедливості земельна рента більше належить майбутнім поколінням, ніж сучасному.
Про це ж і виступ екс-міністра юстиції США Ремсея Кларка на конференції у Москві 21 травня 1996 року: « Капіталістична політична й правова системи завжди будуть давати можливість багатим відбирати землю у бідних. В результаті величезна концентрація землі та супутніх природних ресурсів в руках багатих сімей і корпорацій перетворює демократію на пустий звук. Кермо влади бере плутократія. Приватизація державних земель майже завжди приносила вигоду багатим і позбавляла решту суспільства прибутків. Це звичайна велика крадіжка: відбирають у народу й віддають багатим».
РІДНИЙ ШЛЯХ ПРИВАТИЗАЦІЇ
Однак керівництво незалежної України не тільки не прислухалося до цих щирих порад американців, а, навпаки, вирішило здивувати світ і затягнути власний народ в авантюру з приватизацією землі. Відвертою аферою є навмисне невключення до законодавства положення про земельну ренту. Йдеться, перш за все, про статтю 13 Конституції України, яка за змістом нагадує положення «Оновного закону про соціалізацію землі» (1918 року), з тією лише різницею, що в ній відсутня наступна теза про земельну ренту: «Залишки доходу від кращих ділянок направляються в розпорядження місцевих органів влади».
Ігнорування земельної ренти законодавцями зробило статтю 13 юридичною фікцією (жодне з її положень не діє), і тим самим відкрило шлях до появи антинародних, злочинних земельних законів. Вона також зробила чинними статтю 14 Конституції України, а також Земельний кодекс, укази Президента, постанови уряду тощо. Сам закон стає провідником зла, бо відбирає у народу й держави земельну ренту, чим завдає величезної шкоди економічній безпеці країни. Досить сказати, що через приватизацію землі, яка є власністю Українського народу, державний та місцеві бюджети щорічно недобирають десятки мільярдів гривень земельної ренти, які осідають в кишенях приватних осіб та корпоративних структур.
Юридичним нонсенсом є й те, що стаття 13 заперечує право приватної власності на землю, а стаття 14, навпаки, «узаконює» його. Міністерство юстиції України, куди я звернувся за роз’ясненням, відповіло: «Міністерство проводить правову експертизу проектів Законів України..., а правовий механізм регулювання земельних відносин належить до повноважень Держкомзему». Туди й направили моє звернення.
Оскільки введення в статтю 13 Конституції України тези про земельну ренту саме по собі скасовує право приватної власності на землю й заперечує статтю 14 як непотрібну й шкідливу, то Держкомзем у відповіді «роз’яснив»: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини (стаття 157 Конституції України); держава забезпечує рівний захист прав суб’єктів права власності (стаття 386 Цивільного кодексу України), а тому внесення запропонованих змін порушуватиме конституційні права громадян».
Введення в закон положення про земельну ренту, яке заперечує право приватної власності на землю, не тільки не обмежує права і свободи людини, а, навпаки, затверджує правову істину в земельних відносинах. Справа в тому, що приватна власність на землю має місце лише там, де вона є для одних і де її немає для інших. Споконвіку це ганебне явище нав’язується через насильство, обман, прийняття несправедливих, грабіжницьких законів. Як, наприклад, сьогодні в Україні: одні громадяни (меншість) «привласнили» майже половину території країни, тоді як інші (абсолютна більшість) залишилися ні з чим. Якби ж площа землі була безмежною, то кожна держава, нація і навіть кожна людина мали б стільки землі, скільки їм потрібно. А оскільки площа землі обмежена, а всі люди рівні в правах перед Природою і Законом, то ніхто з власної волі не може привласнити навіть шматка землі. Неможливо, наприклад, територію України розділити між усіма громадянами, оголосивши кожного власником ділянки, що в середньому припадає на одного її жителя (1,2 га загальної площі чи 0,7 га ріллі). Тому й твердження Держкомзему, що в Україні держава начебто забезпечує рівний захист прав суб’єктів права власності на землю, є цинізмом, свідченням неосвіченості та нерозуміння нашими чиновниками сутності землі як власності, або й їхньої заангажованості та корумпованості.
ПОТРІБНА НАРОДНА МОНОПОЛІЯ НА ЗЕМЛЮ
Конституційна рівність права власності громадян на землю досягається не тим, щоб кожен житель країни одержав у власність однакову за розмірами та якістю ділянку землі, що саме по собі є неможливим, а тому й недоречним, а тим, щоб кожен мав у суспільному фонді свою частку від земельної ренти і користувався нею нарівні з усіма громадянами. Саме монополія народу на землю забезпечує рівні можливості для всіх. А через те, що в Україні сьогодні «узаконено» приватну власність на землю, то в суспільний фонд у кращому випадку потрапляє лише податок на ренту, тоді як левова частка її дістається приватному сектору, чим місцеві громади приречуть на постійне фінансове зубожіння.
По суті, відбувається узаконена експлуатація суспільства приватними власниками землі. І чим далі в ліс, то, як кажуть, більше дров, бо розмір земельної ренти весь час зростатиме через розвиток місцевої інфраструктури та інші фактори. Заради ренти все більше народної землі ставатиме приватною власністю багатих, а безземельні житимуть на чужій землі, що гірше неволі. Саме про це так переконливо писав Карамзін.
Тому справді дивно чути від «уболівальника» за долю селян і голови галузевого Комітету ВР М. Присяжнюка, що «ринок землі» треба створювати, бо назад шляху немає. Дивує й те, що його турбують такі питання, як іпотечний банк; доля земельних паїв, у яких немає спадкоємців; розмір земельної ділянки, що може бути в одних руках... І ні слова про земельну ренту й про долю селян (як громади), які залишаються без землі...
Від того, чи буде вільний продаж земель сільськогосподарського призначення, чи, навпаки, мораторій продовжать до безконечності, ситуація не зміниться, оскільки держава, український народ, місцеві громади юридично вже втратили цю землю як власність. Тому, на мою думку, дії народних депутатів, які вкотре розглядають у Верховній Раді питання мораторію, є некоректними, бо справа не тільки у цих землях і не в мораторії взагалі, а в скасуванні права приватної власності на землю.
Нам треба виходити з того, що стаття 13 Конституції заперечує право приватної власності на землю та інші природні ресурси в Україні, утверджуючи об’єктом права власності український народ в особі місцевих громад. І це є абсолютно правильним, оскільки, з одного боку, члени громад у сукупності складають народ країни і, з іншого — земельні масиви, закріплені за конкретними громадами, в цілому складають територію держави, чим і забезпечується право власності народу на землю. Тому й земельна рента як атрибут земельної власності є народним надбанням і повинна використовуватися винятково на суспільні та державні потреби.
З огляду на це, передача права власності на землю іншим суб’єктам (колективним, приватним, комунальним, державним тощо) є протинародною, антиконституційною. Якщо, наприклад, на землях територіальної громади розміщені фермерське господарство, радгосп, комунальне господарство, військова частина з полігоном, земельні ділянки, які забезпечують діяльність Верховної Ради України, залізнична станція тощо, то ці суб’єкти є лише користувачами землі, а не абсолютними її власниками, тому всі вони повинні сплачувати земельну ренту місцевим органам самоврядування. В цьому суть соціалізації землі, яку відстоювали відомі політики й науковці М.Грушевський, В.Винниченко, М.Туган-Барановський. Про це ж і «Основний закон про соціалізацію землі» (1918 р.), і рішення Четвертого Універсалу УНР (1918 р.), і згаданий лист американських учених до М.Горбачова.
ЩОБ ВІДНОВИТИ В ЛЮДЯХ ЛЮБОВ І ПОВАГУ ДО ЗЕМЛІ
Український народ повинен усвідомити, що він ніколи не буде вільним і щасливим, якщо не позбудеться права приватної власності на землю. Спокуса наживатися на земельних спекуляціях, вічно обкрадати народ і державу через привласнення земельної ренти спустошує людські душі, робить з людей пройдисвітів і злочинців, яким байдужі честь, совість, доля народу, його майбутнє.
Тому, щоб відновити в людях любов і повагу до землі як до матері-годувальниці, а не як до товару, Україні потрібно запровадити раціональну й соціально справедливу систему землекористування. «Для народу, — писав О.Чаянов, — важлива не власність на землю, а важливо те, щоб він одержав доступ до землі, і щоб йому не заважали працювати на ній постійно та продуктивно. Йому важливо також, щоб земля не накопичувалася в руках нових багатіїв. Тим часом в умовах приватної власності на землю вона досить легко випливає з рук найбідніших землеробів і накопичується в руках багатих».
Для втілення в Україні ідеї раціонального землекористування необхідно зробити досить багато. І перш за все — ввести в статтю 13 Конституції тезу: «Як надлишковий доход, викликаний природною властивістю землі, рівнем розвитку місцевої інфраструктури та іншими факторами, і як власність українського народу, земельна рента спрямовується в місцеві бюджети від усіх землекористувачів і використовується на потреби громад з відрахуванням частини диференційованого рентного доходу до Державного бюджету на суспільні потреби». Тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю, бо за вилученої до бюджету ренти земля не може виконати функцію ані товару, ані капіталу, тобто ні інвестори, ні товаровиробники не можуть збагачуватися за рахунок ренти, крім тієї її частини, що створюється в процесі особистої їхньої діяльності. І це воістину справедливо, бо, як писав знаменитий українець М.Туган-Барановський, «земля належить суспільству, а нетрудове володіння землею не має ніякого виправдання».
Усі земельні ресурси потрібно закріпити за місцевими органами самоврядування, що не є експропріацією землі від приватних, комунальних, державних чи інших суб’єктів господарювання. Навпаки, тут відновлюється правова істина, оскільки єдиним власником землі в Україні є український народ в особі місцевих громад. Усі землекористувачі-товаровиробники залишаються повноправними господарями своїх земельних ділянок, але без права на земельну ренту.
Зрозуміло, що для цього потрібно провести інвентаризацію всіх земель, закріплених за громадою; виявити землекористувачів конкретних ділянок і ділянки, які не використовуються.
Власники земельних ділянок, які викупили їх у місцевої влади чи у спекулянтів, не є абсолютними власниками землі, бо насправді продавалася не земля, а право на володіння земельною рентою. Тому їм доведеться оформити їх у безстрокову оренду, що не обмежує їхніх прав, але унеможливлює спекуляцію землею, сприяє розробці раціонального механізму бюджетного перерозподілу земельної ренти.
Відтак державні акти і сертифікати на право власності на землю втратять юридичну силу, незалежно від того, чи надавалася земля у власність безплатно (земельний пай, присадибна, дачна ділянка тощо), чи за плату. В обох випадках, якщо господар ділянки обробляє її самостійно, має укладатися договір на постійне користування без права на привласнення земельної ренти.
Щоб забезпечити реальне вилучення рентного доходу в бюджет, на державному рівні під патронатом уряду необхідно здійснити кадастрову оцінку земель із визначенням типових масивів залежно від їхньої якості, місцезнаходження й використання для встановлення доходності та ставок земельної ренти з одиниці площі.
А от залучення інвесторів з використанням землі має здійснюватися або на правах безстрокової оренди з автоматичною пролонгацією і періодичним уточненням величини ренти як плати за землю, або ж на правах участі в капіталі, де земля як надбання громади виступає складовою спільного з інвестором ресурсу підприємства. В обох випадках земля залишиться власністю народу, а рента — власністю громади й держави.
Національний банк України повинен регулювати фінансову систему, яка обслуговує сільгоспвиробників, бо неприпустимо, щоб комерційні банки, які практично не створюють матеріальних цінностей, процвітали, тоді як найважливіша й найризикованіша галузь — сільське господарство — хиріє. Для цього можна було б створити Державний аграрний кредитний банк і фонд його підтримки під патронатом НБУ (з процентною ставкою за кредит не більше 5—7% річних). Місцеві ради як органи територіального самоврядування й справжні господарі землі від імені народу повинні ставитися до неї не як до товару, який можна вигідно продати й миттєво «збагатитися», а як до основного й вічного багатства, яке за умови ефективного використання забезпечує добробут громади. Це сприятиме зростанню земельної ренти й використанню її винятково на громадські та інші суспільні (державні) потреби. Тоді добро візьме гору над злом, і майбутні покоління будуть дякувати нам за це.
