У каламутній кризовій річці з вельми стрімкою течією кожний з політичних гравців намагається виловити свою золоту рибку, часто міняючи й тактику «риболовлі», й власне наживку. Наприклад, Президент Ющенко нещодавно твердо заявляв, що єдиний вихід із кризи — це позачергові парламентські вибори, але вже через декілька днів глава держави говорить, що прийме будь-який формат коаліції. Прем’єр Тимошенко теж не відстає. Якщо на початку минулого тижня глава уряду впевнено переконувала публіку, що закони, ухвалені 2 вересня спільними зусиллями фракцій БЮТ і Партії регіонів, ніхто не принесе в жертву заради нової коаліції «білосердечних» і «помаранчевих», то незабаром суспільство побачило, як ці закони дружно ліквідують соратники прем’єра й Президента. Що вже там казати про колишнього спікера Володимира Литвина, в якого, судячи з усього, таки сім п’ятниць на тижні. Сьогодні Володимир Михайлович говорить, що готовий бути учасником коаліції з БЮТ і НУ-НС, а завтра запевняє, що коаліційні переговори — це фарс, у якому він не збирається брати участі.
У партійному таборі екс-прем’єра Віктора Януковича теж, м’яко кажучи, не все гладко. З першої п’ятірки виборчого списку ПР зразка минулого року нині на боці пана Януковича, крім особисто нього, грають лише двоє: Інна Богословська та Нестор Шуфрич. Поза грою за різних обставин залишилися такі сильні постаті, як секретар РНБО Раїса Богатирьова й Тарас Чорновіл. А взагалі тактика регіоналів у нинішній кризово-коаліційній грі, як то кажуть, без купюр демонструє, що лідер найбільшої парламентської фракції в Раді нинішнього скликання, по-перше, не може дозволити собі приймати самостійні рішення, по-друге, Віктор Федорович часто, як, проте, й Тимошенко з Ющенком, керується палкими емоціями, а не холодним розрахунком. Не є таємницею, що лідер Партії регіонів був готовий взяти коаліційний шлюб з фракцією імені Юлії Тимошенко, зайнявши при цьому посаду спікера. І, здавалося б, ось незабаром тандем Янукович — Тимошенко скріпить своїми автографами угоду про створення парламентської більшості між ПР і БЮТ. Однак вирішальний пенальті у виконанні заочного лідера й ключового фінансового донора ПР Ріната Леонідовича звів нанівець ймовірність народження коаліції бютівців і регіоналів. Ахметов зіграв на користь Президента, якому коаліція БЮТ і Партії регіонів могла завдати ой як багато шкоди, починаючи з внесення змін до Основного Закону без участі в цьому процесі гаранта Конституції і закінчуючи імпічментом нинішньому господарю Банкової. Після невдалого коаліційного сватання «біло-сердечних» і «синьо-білих», власне, й почалися переговори про створення нової більшості старого формату між БЮТ і НУ-НС. І чого там гріха таїти, ці переговори швидше нагадують фарс, ніж бажання соратників глави держави й глави уряду — двох Кириленків, які, до речі, не здатні приймати самостійні рішення, скористатися останнім коаліційним шансом.
Можливо, ця політична гра з елементами низькопробного шоу, тривала б нескінченно, втім Конституція передбачає чіткі часові рамки, а конкретно 30 днів, для створення нової коаліційної збірної після розпаду колишньої. Цей термін добіг кінця минулого тижня, й Віктор Ющенко вже заявив, що якщо до вівторка, 7 жовтня, не буде створено коаліцію будь-якої конфігурації, він скористається своїм правом і завізує Указ про дострокове припинення повноважень ВР VI скликання. Яка музика залунає на політичній сцені найближчим часом — коаліційна весільна мелодія чи може похоронний парламентський марш, поцікавився «День» у провідного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександра Дергачова.
— Пане Олександре, де, вибачте, шукати лікаря? Як таке апріорі можливо, що дві вищі посадові особи великої держави не змогли в один день і в один час поділити між собою один літак, не можуть привітатися одне з одним в аеропорту? Це перший клас, дитячий садок — що це таке?
— Узагалі, якщо шукати конкретних ілюстрацій (не лише літак), ми побачимо відповідь, яка, знов-таки повертаючись до дитинства, лежить у площині: «А хто перший почав?»
Ініціатором завжди виступає Президент, оскільки в нього є більше можливостей, що дозволяють йому керувати прем’єр-міністром. З протилежного ж боку таке управління неможливе. Однак доводиться констатувати, що є й більш загальні причини, пов’язані з тим, що в нас політичні лідери — одинаки. Розумієте, навколо них немає рівних для бесіди, для дискусії, вони є одноосібними лідерами, й навіть якщо займають державні посади, все одно залишаються одноосібними лідерами зі своїми індивідуальними рисами. Це стан політичної еліти й, відповідно, грунт для набагато більшого впливу особистих якостей, ніж це, як правило, відбувається в цивілізованих країнах. Надзвичайно багато особових елементів у взаєминах, не як між двома державними діячами, які піклуються про державу, а як між двома суперниками, які мало не щодня намагаються продемонструвати свою перевагу публіці. Крім того, є емоції. Що стосується емоцій, то, якщо ми говоримо про Ющенка й Тимошенко, то вони виявляються з обох сторін. Якщо раніше Тимошенко могла вести рахунок особистих образ і особистих жертв, то сьогодні вона весь накопичений резерв випліскує й дозволяє собі діяти демонстративно, а це, звісно, ще більше кривдить Президента, й врешті ми спостерігаємо таку собі гонку образ.
— А в умовах цієї гонки образ, в умовах політичної лихоманки чи реально знайти Ющенку й Тимошенко адекватний і оперативний вихід з кризової ями, яку вони вирили спільними зусиллями, щоправда, кожний своєю лопатою?
— Гадаю, що стратегічні домовленості між ними, такі, що дійсно позитивно впливали б на ситуацію в державі, є неможливими. Хіба що вони змушені будуть піти на перемир’я, але це буде лише епізодом на дистанції до президентських виборів.
— Чи можна говорити про те, що сьогодні ми бачимо цілковите банкрутство лідерів Майдану? Іншими словами, чи можна стверджувати, що, стоячи пліч-о-пліч на головній площі країни чотири роки тому, Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна лише грали в дружбу, тримаючи в кишені відому комбінацію з пальців, чи, можливо, їхня взаємна антипатія спалахнула так різко, як коробка з сірниками?
— Це, знаєте, вельми складне питання. Можна міркувати, наскільки природною була участь у виборах, а потім і президентство, Ющенка. Узагалі, складалося таке враження, що його довелося вмовляти очолити опозицію й порвати з Кучмою. До речі, в Ющенка тоді, якщо й було в планах розгортати власну політичну кар’єру, то хіба що в ролі спадкоємця. Коли ж цього не вийшло, ситуація для нього була складною: йти в лідери, а тим паче в лідери революції. Якщо ж говорити про банкрутство, то варто запитати, а чим це банкрутство вимірювати? Рейтингами? Тоді так, у Ющенка банкрутство, а в Тимошенко, навпаки, рейтинг відтоді зріс в три-чотири рази.
— Чому, як ви вважаєте, навіть після політичних походів наліво рейтинг Юлії Володимирівни якщо не зростає, то залишається на колишній позначці? Електоральні адюльтери дозволяли собі й Ющенко, й Тимошенко, в результаті при повному програші одного, друга — на вершині народних симпатій?
— Річ у тім, що Ющенко — керівник іншого типу. Якщо порівнювати його з Кучмою, то слід сказати, що він набагато більш підходяща постать для президентської посади в період демократичних трансформацій. Але він не заповнив цю нішу, а Тимошенко доводилося весь час, причому набагато частіше, ніж це передбачено Конституцією, йти на вибори, нарощувати потенціал свого блоку. Узагалі, слід сказати про те, що Тимошенко як публічний політик сильніша за Ющенка й тим паче набагато сильніша за Януковича, якого ліплять, якому все готують, а він лише озвучує й представляє. Тимошенко має й менеджерські, й акторські риси. Крім того, вона, уникаючи крайнощів, все ж таки намагається пропонувати позитивну програму. У результаті — на тлі низької довіри громадян до влади як такої вона є найбільш привабливою й зберігає свій потенціал.
— Сьогодні думки щодо нинішньої ситуації в баченні влади розділені: хтось каже, що дострокові вибори — це хаос, безправ’я, а хтось переконаний, що позачергове парламентське перезавантаження приведе до зміни еліт. В умовах, знов-таки, політичної лихоманки, в умовах, коли гра йде на поразку, коли перші особи держави не вибирають висловлювань на адресу одне одного, в результаті б’ючи по загальнодержавних позиціях на світовій арені, можуть вирости нові, адекватні, інші лідери?
— Ситуація певною мірою є сприятливою, оскільки є суспільний запит на нових лідерів і на нові політичні сили. Цей запит не дуже артикулювався, однак якщо певний проект був би успішним, він відтіснив би тих, хто втрачає довіру й, більше того, набрид суспільству. З іншого боку, дійсно ситуація певною мірою викривляє нормальний розвиток політичної еліти. Але тут річ навіть не в безладі, а в тому, що лідери зацікавлені в тому, щоб законсервувати певні риси цього стану. Можливо, не загалом, однак у частині обмеження конкуренції, обмеження зазіхань на власні позиції. У цьому сенсі можна виявити й розчарування. Наведу приклад. Днями пані Тимошенко заявила, що вона проти відкритих списків. Отже, вона виступає проти оновленої виборчої системи, проти того, щоб до парламенту потрапляли самостійніші люди. Їй зручніше особисто складати списки й залишатися на вершині, поза конкуренцією.
Взагалі, варто сказати про те, що в нас ситуація склалася так, що треба думати загалом над тим, коли влада буде ефективною, адже дефіцит керованості дійсно серйозно загрожує країні. Якщо зараз ми можемо говорити про кризу політичної еліти, політичної верхівки, то довго це не триватиме, оскільки в нас відсутній механізм саморегулювання. Скажімо, часті зміни уряду в Італії мало впливають на повсякденне життя. А в нас все ж таки впливають, тим паче що є ще нерозв’язані проблеми місцевого самоврядування, й взагалі — місце для вільного бізнесу, який керувався б законами, а не бюрократами. Ще плюс — дуже слабке громадянське суспільство, а особливо слабкі ці структури на сході країни. Усе це разом не дозволяє нам, так би мовити, замінити цю систему й не надто звертати увагу на те, що вони там, у верхах, роблять. Виходить, що сьогодні в нас не на порядку денному стоїть крок назустріч європейській системі, де оновлення еліт, по-перше, є набагато динамічнішим, по-друге, прямо залежить від ефективності роботи еліти. Так, у нас є плюралізм, є різноманітність, але все-таки гідного вибору не вистачає. Іншими словами, набір наявних політичних сил дозволяє залишатися в тих політичних рамках, які не дають підстав чекати серйозних якісних змін. У цьому сенсі вибори без нових правил гри мало що дадуть. Тому я думаю, що парламентські вибори на тому порядку денному, на якому про них говорять, принесено в жертву виборам президентським. Якщо ці вибори відбудуться, це буде просто визначенням плацдарму для ще одних, президентських виборів.
— Що, на ваш погляд, стало вирішальним шлагбаумом на шляху «коаліційного шлюбу» між соратниками Тимошенко і Януковича, адже грунт, зокрема електоральний, був підготовлений з обох боків?
— Така коаліція була незручною як для БЮТ, так і для Партії регіонів. Для ПР менше, оскільки в них невимогливий електорат, що не дуже орієнтується в політичних цінностях і принципах. Вони орієнтуються на лідера. Разом із тим, там була й залишається невизначеною ситуація з лідером, бо Ахметов виступав проти союзу з БЮТ, а Янукович не міг не зважати на його позицію. У цьому контексті можна говорити про те, що Президент шляхом помітно розвинутих останнім часом зв’язків з Ахметовим завадив Партії регіонів виступити монолітно й реалізувати проект коаліції з БЮТ. Що стосується Тимошенко, то для неї такий союз був ризикованим, позаяк складно було б пояснити цей крок електорату. Разом із тим, думаю, що повністю не можна виключати повернення до цього проекту. Ситуація розвивається вельми стрімко. Зокрема, привертає увагу позиція Тимошенко: виконувати всі вимоги Президента й чекати чергових перешкод.
— Українські лідери, зокрема, Президент Ющенко, прем’єр Тимошенко, спікер Яценюк, кожний по-своєму пояснюють лідерам інших держав те, що відбувається нині в Україні. Хтось говорить, що нинішня криза — ще одна ознака наявності демократії в нашій країні, хтось називає політичну істерію невеличкою турбулентністю, хтось говорить про повний параліч влади як такої. Якою, на ваш погляд, є нині українська картина на світовій «виставці»?
— Усі три визначення ситуації, які ви сформулювали, містять частину істини. Так, у нас дійсно демократія. Тому є плюралізм, лунають різні думки, є орієнтація на виконання певних процедур і так далі. Але демократія недосконала, й вона не підкріплена ні гарною традицією й культурою, ні сильним менеджментом політичної еліти. Тому хаос, тому безладдя, тому має місце малокерований кризовий процес. Як виглядає країна? Очевидно, що це молода демократія, якій багато чого вибачають, однак, коли з Києва лунають наполегливі пропозиції щодо інтеграції, цій демократії нагадують, що вона має дорослішати, міцніти, бути ефективнішою. Загалом, ми маємо імідж молодої країни, з не дуже освіченою, з не дуже моральною і з не дуже зрілою елітою. Але, все ж таки, це закономірно, й не треба надто цього лякатися, оскільки це правда. Це просто правда. Проти України працюють, коли йдеться про конкуренцію, починаючи із залучення інвестицій і закінчуючи Євро-2012. Але імідж формується за рахунок виявлення реальних якостей української держави й українського суспільства. Це той рівень, від якого ми маємо відштовхуватися й, модернізуючи, постійно підвищувати його.
