Вчора закінчився триденний візит прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко до Японії. І хоча основна мета її візиту — приплив в Україну інвестицій «азіатських тигрів», ознайомлення з культурними традиціями Японії теж включили в програму візиту прем’єра. Адже давня традиційна культура Країни Сонця, Що Сходить, є надзвичайно цікавою, як і сам народ — частина цієї культури, який нині за науково-технічним прогресом та тривалістю життя обігнав весь світ.
В цей же день у Києві відбулася Міжнародна наукова конференція «Етнос у просторі міжкультурної взаємодії. Українсько-японські паралелі», учасниками якої стали японські та українські науковці, яку досліджують культуру Японії, також — працівники посольства Японії в Україні, зацікавлені люди.
— Незважаючи на те, що наші країни — дуже далеко одна від одної, думаю, в кожної людини є певний образ Японії та японців. В мене — такий.
— Колись я з групою японських туристів піднімалася на гору Сінай: внизу було + 25, а там, де ми йшли, — - 5. Сходи були обледенілими, дув вітер, було важко, я кілька разів думала повернутися. Але побачила, як дві маленькі японські жінки, плачучи, з усіх сил чіпляються за перила і продовжують іти. Тому я й не здалася. От такий для мене є японський народ — люди, які, незаважаючи ні на що, долають вершини, — сказала науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.. М.Т.Рильського Галина Бондаренко на Міжнародній науковій конференції «Етнос у просторі міжкультурної взаємодії. Українсько-японські паралелі», яка вчора відбулася у Києві.
Її учасниками стали японські та українські науковці, які досліджують культуру Японії, також — працівники посольства Японії в Україні, зацікавлені люди. Як зазначила директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології, голова Міжнародної асоціації україністів Ганна Скрипник, саме культурний обмін між країнами має стати тим містом, який перемагатиме поширений у багатьох країнах культ споживацького ставлення до життя.
— Коли нівелюється значення національної культури народу й натомість поширюється маскульт, ми можемо багато чого недорахуватися. Адже етнокультура — це адаптаційний механізм народу, це безцінне багатство, втратити яке — гріх, — зауважила Ганна Скрипник. — Нам видається взірцевою модель культури, яка нині вибудована в Японії: там дуже добре поєднуються здобутки традиційної культури, яка сповідується багатьма людьми в сучасній Японії, із відкритістю цього суспільства до світової співпраці, до здобутків цивілізаційної епохи.
Дещо критичнішими до ситуації, в якій перебуває сучасна культура Японії, є японські науковці. Нині там особливо занепокоєні станом духовності своїх громадян. Так, на думку дослідника сучасної японської культури Іваї Хатіро, «сучасна японська молодь надзвичайно не любить такі поняття, як «благодіяння», «обов’язок» і «людські почуття». Він вважає, що в його країні втрачається зв’язок між поколіннями, а японська спільнота стає «розмитою». Як зазначають японські науковці, через культивування в Японії в останні десятиліття такої цінності, як успішна кар’єра, а також через низьку народжуваність та високу тривалість життя, значних змін зазнала традиційна японська родина — змінилося бачення ролі жінки та чоловіка, адже багато жінок стали соціально активними. Правда, найновіші дослідження показали зміну: японці знову почали тяжіти до традиційної родини, де головою є чоловік, а дружина часто не працює.
— Невизначеність стосунків між людьми зростає, спільнота — розмита. В таких умовах — зіткнення японських традицій та вимог сучасного суспільства — в сучасній Японії виробляється нова культурна модель, — зауважив професор Іваї Хатіро.
При цьому, як і раніше, в Японії серед людей добре відчувається почуття гордості за країну, а це, до речі, спеціально культивувалося у школах після Другої світової війни. Як розповів професор Нода Масаакі, в одному з підручників дітям пропонувалася така можлива схема розвитку Японії (в малюнках): лупа на карті Японії, яка показувала, що природні ресурси країни — обмежені, далі — рука із написом, що потрібно сумлінно працювати (покращувати технології), за нею — ємність з грошима. Тобто гордість людини за країну була прямо пропорційною до роботи, яку вона зробила для своєї батьківщини.
Цікавими доповідями відзначилися виступи Іваї Хатіро «Про зміни у повсякденному житті сучасних японців. Про японську сім’ю», Ноди Масаакі «Елементи тривоги та страху в сучасному японському суспільстві». Презентовані дослідження стосувалися й українського та японського фольклору та мистецтва. Наприклад, дослідження Катаоки Хіросі мало назву «Порівняльний аспект українського та японського фольклору: сюжет Котигорошка», доповідь Юлії Тормишевої (Харків) — «Сучасні нецке в Японії та Україні. Традиції та новації», а науковець Ася Биконя підготувала дослідження «Мотив метаморфози божества Суса-но-о-но Мікото в японському легендарному епосі». Міжнародну наукову конференцію «Етнос у просторі міжкультурної взаємодії. Українсько-японські паралелі» організатори назвали «першим кроком до культурної співпраці» в надії, що культурна співпраця поведе за собою співпрацю економічну. Як зазначив другий секретар посольства Японії в Україні Мурай Сінті, який перебуває у нас близько року, в Києві відкриваються ресторани японської кухні, але інформації про Японію в Україні — обмаль. Тож нововиданий спеціальний випуск журналу «Народна творчість та етнографія. Японська етнологія» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології має дещо заповнити цю прогалину.
