Питання формування коаліційного уряду не стосується компетенції діючого уряду, а є компетенцією парламентської більшості, заявив прем’єр-міністр Віктор Ющенко на прес-конференції в п’ятницю у Києві, повідомляє Інтерфакс-Україна. «Уряд політично ніхто не вповноважував формувати коаліційний уряд. І це нелогічно. Ми готові взяти участь в цьому процесі після того, як в рамках сьогоднішньої парламентської більшості буде прийняте рішення про створення коаліційного уряду», — сказав він. Прем’єр привів цитату з словника Брокгауза і Єфрона (1895 року), в якому сказано, що коаліція, що створюється в парламенті більшістю, створює коаліційний уряд.
«Ми хочемо формалізувати наші стосунки з парламентом. Але про це необхідно говорити з участю Президента України, голови Верховної Ради, більшості та уряду», — підкреслив В.Ющенко.
Ультимативна форма і пропоновані занадто короткі терміни (очевидно, прем’єр має на увазі 5 квітня — термін звіту уряду про виконання своєї програми. — Ред. ) сприймаються як «політиканство», відзначив він. В.Ющенко підкреслив, що для формування коаліційного уряду необхідна також політична стабільність в країні, в тому числі і стабільність самих партій. В.Ющенко також нагадав, що в Україні відсутні закони про партії, опозицію, більшiсть, Кабінет Міністрів, в яких була б чітко прописана процедура формування і діяльність коаліційного уряду. На його думку, ці питання не врегульовані і нинішньою Конституцією України.
У череді «коаліційних» заяв прем’єра, таким чином, вимальовується абсолютно чітка тактика: «поманити» більшість коаліцією, а потім гальмувати процес, замикаючи його всередині більшості і розраховуючи на саботаж з боку пропрем’єрських фракцій. Благо, правових зачiпок для того, щоб граючи на протиріччях в більшості ухилитися від реальних кроків до коаліційного уряду, дійсно вистачає.
Політичні проблеми в Україні, котрі різні сили оцінюють по-різному, але наявність яких визнають майже всі, стали наслідком не стільки конкретного скандалу, що розпочався чотири місяці тому зі звуків магнітоли, скільки системної політико-економічної кризи, яка у нас не починалася, оскільки була завжди. Саме з цієї точки зору слід розглядати нинішню політичну ситуацію, прогнозуючи, кому це може бути вигідно, або гадаючи, хто б це все міг організувати. Французи у таких випадках радять починати із «шерше ля фамм», тобто пошуку жінки. В наших умовах згаданий рецепт не годиться, оскільки жінка не тільки знайдена, а навіть заарештована і утримується у слідчому ізоляторі. (Її внесок у нинішню ситуацію потребує окремого дослідження). Але все ж таки спробуємо по можливості послідовно зупинитись на причинах і можливих наслідках останніх подій з точки зору всіх потенційно зацікавлених сторін.
ВЛАДА
Після того, як чинний режим встояв і навіть зміцнився після виборів 98-го та 99-го років, настав час утриману такими зусиллями владу застосовувати за призначенням. Тобто не просто користуватися нею для владнання хоч і серйозних, але не державного масштабу справ окремих бізнес-груп, а насправді будувати придатний для загального використання владний механізм. Країна очікувала від стабільної влади встановлення стабільних правил в політиці й бізнесі, за якими можна планувати життя більше, ніж на кілька місяців наперед. Замість того влада пішла на ризикований з точки зору політичних наслідків референдум, яким не досягла нічого для себе позитивного. Продемонструвавши здатність підкріпити «всенародним схваленням» будь яке своє рішення вона сама створила грунт для методів політичної боротьби, результат яких ми тепер чи не щодня спостерігаємо. Тому висновок про те, що нинішню кризу «організувала» влада, зовсім не видається абсурдним. У всякому разі «ефект бумерангу» є незаперечним. Так воно, власне, і було, оскільки кожна із провладних сил мала і має свій інтерес, і ці інтереси не завжди тотожні, а інколи навіть протилежні. В тому ж разі, коли доведеться обирати між своїм інтересом і захистом влади, вибір буде відомо яким. Це зовсім не означає, що нинішні події задумані і сплановані в надрах провладних структур, на що натякають нині окремі аналітики. Якщо і хотів хтось із близького оточення похитати трохи головне крісло країни, то аж ніяк не з такою амплітудою, яку маємо тепер. Процес вийшов з-під контролю і розвивається вже за власними законами.
Вчора прем’єр продовжив свою, на перший погляд, парадоксальну лiнiю щодо парламентської бiльшостi.
БIЗНЕС
Для революції, як відомо, потрібні три речі: гроші, гроші і гроші. Все, що нині відбувається, потребує досить серйозного фінансового забезпечення. І в далекому вже 91-му акції протесту оплачувались далеко не із шапки, пущеної по колу співчуваючих. І зараз хтось все це оплачує, що загалом не є чимось неприпустимим. Хотілося б тільки знати, кому саме вигідно підтримувати напругу й інформаційно її супроводжувати, витрачаючи на це кошти. Оскільки всієї правди ми ніколи не дізнаємось, можна сміливо робити припущення майже нічим не ризикуючи. Час заробляння швидких капіталів за рахунок близькості до влади неминуче добігає кінця. Красти в країні і навколо неї вже майже нема чого, а заробляти виробництвом чи послугами набагато важче, тим більше, що і це можливо виключно за сприяння держави. Логічним виглядало б законодавче закріплення гарантій для бізнесу шляхом зняття існуючих перепон для легалізації тіньової економіки. Чи потрібно це насправді найголовнішим нашим бізнесменам? Чи здатні вони бути такими ж успішними в нормальному бізнесі? Скоріше за все — навряд. В умовах відкритої конкуренції можна програти, а якщо й виграти, то на кілька порядків менше того, що було раніше. Велика риба у чистій воді майже не ловиться, а тому тримати воду каламутною — природна мета всіх «олігархів», в яких немає легального бізнесу. Ситуація, коли «країна у небезпеці» об’єктивно вигідна всім, хто замість легальних правил прагне перманентного перерозподілу власності.
Якщо ж в боротьбі за особливо каламутну воду навколо себе хтось один потрапляє в немилість чи навіть за грати, то це входить до заздалегідь відомих «жахів війни» і до цього має бути готовий кожен, хто в ній бере участь. З іншого боку, в умовах нинішньої кризи кількість правопорушників, що забажають оголосити себе «політичними», може зростати в геометричній прогресії. Аби цього не сталося, кількість «політичних» порушників закону, а ними потенційно є сьогодні чи не всі, хто заробляє хоч які реальні гроші, має кимось контролюватися. Для цього і потрібні політики, до яких і переходимо.
ПОЛІТИКИ
У нашій ненормативній політкультурі відкрита підтримка влади завжди була для серйозних політиків небажаною. Насправді політик повинен або мати владу, або боротись за неї. Вітчизняна владна і опозиційна конфігурація такої можливості не дає. Влада у нас безіменна і безпартійна, опозиція професійна і безвідповідальна. Прізвища перших керівників у нас відомі, але чи може хоч одна політична сила заявити, що вона має владу? Не може. І такий неприродний стан справ є далеко не останнім збудником політичної кризи. Недарма ж лави непримиренної і радикальної опозиції регулярно поповнюються вчорашніми урядовцями і спікерами, які вмить повертають свої політичні структури на 180 градусів, а якщо ті не повертаються, створюють нові із потрібним курсом. Заздалегідь низький потенціал подібних утворень має здатність швидко зростати в умовах загальної недовіри до влади, характерної для кризових часів. І чим довше традиційно сильні політичні гравці утримуватимуть «озброєний нейтралітет», тим важче їм буде, наважившись на серйозні дії, потіснити «вискочок». Але неминучою (для влади, якщо вона хоче встояти з користю для країни) є заміна на авансцені: місце організаторів потрібних відсотків «за» та майстрів кулуарних домовленостей мають посісти фахівці, чиї голоси не ризикують бути впізнаними на багатокілометрових плівках секретних прослуховувань. Безперечно, добровільно на таку заміну мало хто погодиться. Бажаючих прийти або активізуватися у великій політиці звинувачуватимуть в тому, що вони цю кризу і організували. Причому звинувачення в той чи інший спосіб можуть лунати як з боку опозиції, так і з боку дискредитованих провладних угруповань.
ОПОЗИЦІЯ
Доля людей, що носять вулицями опудала, намагаючись переконати зарубіжних журналістів у всенародній підтримці своєї акції, є суперечливою і невдячною. Їм цілком можуть повірити за далекими кордонами чи у близькій провінції. Але їм ніколи не повірять «нагорі». Символом маргінальності «акціонерів» є допуск ними до співучасті в акції організації УНА — УНСО, котра ще нікого і ніколи не привела до успіху, сіючи навколо атмосферу недовіри, ворожнечі та провокації. Розуміючи низький потенціал «вуличної політики» в сенсі активізації народних мас, натхненники «акцій протесту» все більше нагадують режисерів- постановників, які готові втілити в життя будь-який сценарій. Заявляються і конкуруючі колективи, які організовують паралельні акції, не менш вдало зрежисовані і придатні для створення телевізійних версій для випусків новин. Все це є не більше, ніж артпідготовкою для серйозних переговорів опозиції з владою. Від регулярних «залпів» з вулиці влада вже не може захиститися.
Розуміючи це, рада Форуму національного порятунку на засіданні в четвер ухвалила рішення про недоцільність поновлення наметового містечка в центрі Києва і про перехід до інших форм діяльності, повідомив в інтерв’ю агентству Інтерфакс-Україна народний депутат Володимир Філенко (фракція «Реформи-Конгрес»). «Ми, скоріше, подаватимемо касаційну скаргу на рішення Старокиївського суду про знесення наметового містечка», — сказав депутат. За його словами, найближчим часом буде обнародувано «дуже різку» заяву у зв’язку з ліквідацією наметового містечка «з акцентом на порушення конституційних прав і запровадженням надзвичайного стану в окремо взятому Хрещатику та відповідними оцінками суду і силових структур».
У той же час голова парламентського Комітету з питань свободи слова й інформації Олександр Зінченко (СДПУ(о)), коментуючи ліквідацію наметового містечка учасників акції «Україна без Кучми», зауважив, що суд «не заборонив акцію, а змінив місце її проведення». «Не можна навіть казати про те, що акцію перенесли із Хрещатику, оскільки ця вулиця починається від Європейської площі, де й розташована арка Дружби народів, куди і запропоновано перенести акцію. І робити трагедію із цього, щонайменше, аморально», — сказав він. О. Зінченко також підкреслив необхідність виконання судового рішення. «І міліція його виконала, оскільки законодавство передбачає відповідальність за невиконання рішень», — додав депутат. Окрім цього, зазначив О.Зінченко, «населення вже стомилося від того, що в центрі столиці відбувається нескінченний мітинг. Робити життя людей дуже заполітизованим неправильно», — сказав О.Зінченко.
Безумовно, прислуховуватись до вуличних гасел чи допитуватись у професійних демонстрантів про їхні кінцеві наміри — така сама марна справа, як запитувати учасників минулорічного референдуму про бікамералізм. Тим більше, що на серйозну розмову із вуличних колон запросять не більше кількох осіб, чиї сідниці ще пам’ятають тепло крісел у владних структурах. Приємно, що всі це розуміють.
ПРЕСА
Із свободи преси, власне, все ніби і почалося. Чи змінилася в результаті сама преса? На перший погляд, змінилася: занудні напівнатяки першої половини 2000 року забулись як кошмарний сон, газети, радіо, ТБ, не кажучи вже про Інтернет, знову наповнилися живою мовою дискусій суперечок і компромату. Чи означає це, що преса стала більш вільною? Чи просто журналістів допустили на одну сходинку вище, аби вони розгледіли хоча б щось в тумані вітчизняної політики? Чи маємо ми приклад газетних чи телевізійних розслідувань на основі власної інформації журналістів, а не підкинутої для них чітко дозованих відомостей? Навіть скандальні і сенсаційні «записи Мельниченка» видаються журналістам маленькими порціями по окремих днях як колись номенклатурні продпайки. Кинули інформаційну кістку — преса її обсмоктує, очікуючи нової з більшими залишками м’яса, тобто фактів. Що це має спільного із вільною пресою, якою так захоплюється вільний світ? Криза вітчизняної преси є явищем якраз економічним, а не політичним. Преса, тобто виробництво інформації, так само, як і будь-яке інше виробництво, в умовах нашої потворної економіки не здатна сама заробляти гроші на свій розвиток. І ніякі укази, ніякі закони не змінять ситуацію, доки не запрацює економіка і не нагодує рекламними коштами пресу. Бо навіть найсміливіші наші журналісти враз втрачають свою сміливість, почувши запитання про джерела фінансування своїх безстрашних видань. Бо гроші на опозиційну пресу, так само, як і на всю опозицію, теж здобуті в спосіб, який був би неможливим, аби у нас була нормальна відкрита ринкова економіка. Коли ж один із вождів опозиції зранку волає з трибуни про «кримінальну владу», а ввечері «носить передачі» до звинувачених у кримінальних злочинах, говорити про вільну пресу не доводиться.
ЗАКОРДОН
У нинішньому становищі для українських зверхників найзручнішим виходом було б махнути, як колись на закордон рукою: нехай собі «клєвєщуть». Бажання вчинити саме так відчувається в кожному русі у відповідь на чергове «занепокоєння» міжнародних організацій, політичних кіл і навіть урядів країн Заходу. Росія ззовні поводиться трохи м’якше, розуміє, що кожне нове послаблення української влади автоматично підштовхує колишню «республіку-сестру» назад до північної родички. Молдавський сценарій із приходом до влади комуністів, які заявляють про бажання приєднатись до російсько-білоруського союзу наочно продемонстрував, як це буває. Цікаво, що в російській пресі вже проглядається поблажливе, псевдозахідне ставлення до України як до корумпованої держави, в якій бізнес зрощений з владою, а політичні вбивства мало не норма. Нашим політикам варто подумати, чому в державі, в якій начебто не тривають олігархічні війни, не вбивають журналістів і депутатів Держдуми, лунають такі оцінки щодо стратегічного партнера. Прикметною є також позиція НТВ: кількість негативних матеріалів про Україну чомусь зросла після активізації уваги правоохоронців до Ю. Тимошенко — в Україні, і загострення ситуації «Газпром»— НТВ — Кремль у Росії.
Навряд чи хоч одна із протидіючих у «касетних» справах сторін прагне до втрати Україною незалежності. Хоча і ті і інші, захопившись з’ясуванням стосунків, практично синхронно штовхають державу саме на цей шлях. Так, повністю наша незалежність ані Росії, ані Заходу не потрібна. Вони візьмуть її стільки, скільки захочуть. А щодо Заходу, то наша репутація там не лікується ще з часів арешту в США колишнього нашого прем’єра Павла Лазаренка. Якщо хтось гадає, що Європа чи Сполучені Штати поступляться хоч на мить своїми стратегічними інтересами заради допомоги демократії в Україні чи захисту нашої незалежності, то це є або свідомий самообман, або страшна помилка. Якщо з нашої території в бік багатого світу загрожуватимуть полетіти ядерні ракети або вибухне ще один Чорнобиль, тоді — інша справа. В решті випадків, навіть найдраматичніших і, не дай Боже, трагічних, з-за «шенгенського» кордону висловлюватимуть тільки занепокоєння і радитимуть нам самим вирішувати свої проблеми. Приклад із експертизою у Відні «плівок Мельниченка» показав, що ніхто наші клопоти добровільно на свою голову не візьме. Як би не розповідали про шалену закоханість Америки у Віктора Ющенка, його відставка спричинить лише те саме занепокоєння, від якого навіть прикурити не вдасться. Слабка чи послаблена Україна зовсім не є небажаною для наших західних сусідів. Одним потенційним конкурентом менше — ось і все. Але влаштовувати заради нашого послаблення міжнародну секретну операцію, як це хтось у нас хоче представити, це вже занадто. Ми здатні нашкодити самі собі набагато більше, ніж будь-які закордонні спецслужби.
КРАЇНА
Таким чином виходить, що у нинішній політичній кризі тим чи іншим чином зацікавлені всі її учасники з обох сторін. Не зацікавленим у цій кризі залишаються лише ті, хто не бере в ній участі, а це — переважна більшість населення. Ледь навчившись виживати в умовах кризи економічної, люди зовсім не бажають кризи політичної. Тому що така криза може призвести до різкої зміни у владі, а ще жодна така зміна не пройшла без відчутного удару по добробуту населення. Ті, хто насправді працює і заробляє, дуже не люблять законодавчих змін. Бо кожна нова постанова — додаткове зазіхання на зароблену дещицю. Не можна сказати, що криза в політиці зовсім серед людей не відчувається. Але відчувається вона зовсім не там, де думають організатори скандалів. З кожним днем українцю все важче виїхати за кордон, нам все менше довіряють, нас намагаються менше пускати до нормальних людей. Імміграційні служби багатих країн вже бачать у кожному прибулому українцеві потенційного політемігранта. Тільки цього їм не вистачало.
ДО ПОЧАТКУ
Улюбленим аргументом влади під час кризи є те, що протестуючі заважають працювати. І заклики йдуть відповідні: давайте працювати, мовляв, а не мітингувати і сперечатися. І сьогодні такими закликами переповнений ефір державних радіо і ТБ. Теоретично твердження влади є вірним і з ним можна було б погодитись, якби сама держава вже котрий рік не заважала своїм громадянам працювати і заробляти собі на життя. Іншими словами, влада не тільки не подолала економічну кризу, а продовжує її поглиблювати. І тому у пошуках причин політичної кризи не слід нишпорити по секретних файлах закордонних чи власних спецслужб. Таким чином можна знайти лише привід, яким не обов’язково мали стати смерть журналіста і «касетний скандал». Якщо не це, то було б щось інше. Тому звинувачувати в політичній кризі влада може тільки себе й опозицію, яка цілком заслуговує такої влади. І в собі ж політики мають шукати сили цю кризу подолати, якщо вони не хочуть, щоб ці сили знайшов у собі хтось інший.
