Через кілька днів російський президент Володимир Путін відзначатиме круглу дату. Для сусідньої країни, та й для її сусідів, подія не лише особиста й внутрішня. Зазвичай у таких випадках заведено підбивати певні підсумки державної діяльності й будувати плани на майбутнє. Відступимо від належних прославлянь з приводу на адресу національного лідера, посилань на його роль у піднятті країни з колін та інших буцімто досягнень. Усього цього буде надміру. Подивімося, як це бачиться з українського боку.
Весь пострадянський простір після 1991 року розділився на дві нерівні частини. Країни балтії після відносно короткого періоду трансформації міцно стали на шлях демократичних перетворень зі вступом до НАТО та Європейського союзу. Не можна сказати, що це було легко, але все-таки відбулося. Решта колишнього СРСР, на жаль, пішла іншим шляхом.
Лідером виявилася Росія. Там першим почав формуватися олігархічний режим. За нею пішли інші. Причому тією чи іншою мірою в першій половині 1990-х рр. зберігалася інерція демократичних перетворень, часто формальних, проте вони існували. На тлі відвертий авторитарних режимів у Центральній Азії, Білорусі Росія виглядала непогано.
Усе закінчилося з початком першого терміну Путіна. Його прапором стала відмова від «відважних 90-х», підняття з колін і повернення минулої й утраченої з вини демократів імперської величі. Реалізація почалася за найпростішим і відпрацьованим за радянських часів методом — концентрації влади в центрі, тобто в руках Путіна. Для цього була проведена кадрова ротація. Людей Єльцина за рідкісним винятком досить швидко позбавилися. Їх замінили перевірені кадри зі спецслужб і з Петербурга, що працювали там з Путіним або добре йому знайомі.
Кадри — вирішують усе. Ця аксіома товариша Сталіна була використана Путіним повною мірою. З концентрацією влади довкола нього сформувалося олігархічно-чекістське ближнє коло, дещо розбавлене технократами, без них неможливо обійтися, покликаними з другої столиці Росії.
Олігархія має багато облич. Вона присутня в кожній країні СНД, але саме в Росії вона набула класичного вигляду. Монополізація видобутку корисних копалин, передусім енергоресурсів, дозволила виконати кілька завдань. По-перше, сконцентрувати в небагатьох руках величезні грошові потоки, й по-друге, годувати з панського плеча народні маси крихтами від надприбутків. По-третє, була на кореню куплена регіональна бюрократія. Їй дозволено було відверто займатися казнокрадством і привласненням усього, що погано або добре лежало. У результаті склалася на певний час тісна структура врахування взаємних інтересів. Центр віддавав регіони під владу губернаторів. Останні служили вірою й правдою. Поки надприбутки від енергоресурсів та інших корисних копалин, незважаючи на варварську систему їх видобування й зневагу до елементарних екологічних норм, текли потоком, система функціонувала без збоїв. І так, здавалося, буде дуже довго.
Перший розбрат у системі, з такими трудами створеній Путіним і його оточенням, стався через першу хвилю кризи. Але це причина зовнішня, набагато важливіша інша — внутрішня. Регіональна бюрократія, зміцнівши, почала тяготитися надто сильною централізацією. Удільні князі в областях, краях і національних республіках почали вимагати більшої частки пирога, що відправляється в центр. Процес посилився під час кампанії замирення Чечні й інших бунтівних республік Північного Кавказу у вигляді потоку неконтрольованих трансфертів із центру. Дійсно, чому Кадиров може вимагати й витрачати величезні кошти, а іншим такого не дозволяють. Проблема посилилася зниженням доходів від експорту нафти та газу, й перспектива не обнадіює. Вилилося це в поки не дуже сильні, але сепаратистські рухи в Сибіру та на Далекому Сході. Регіони потенційно дуже багаті, й надмірна московська опіка там викликає дедалі більше роздратування.
Другий чинник — зміцнілий так званий креативний клас. Поки лише в двох столицях і великих індустріальних центрах. Йому взагалі вся вертикаль влади остогидла, й він дедалі більше готовий до рішучих дій. Що й виявилося взимку-навесні цього року. Поки це лише перші відгомони наростаючого невдоволення, але вельми грізні.
Дещо розгублена влада на чолі з Путіним потім зуміла збити наростаючу хвилю, внести розкол у лави опозиції, але від цього проблема не зникла. Хвороба заганяється всередину, але не лікується.
Психологічно Путін не сприймає ніяких реформ і змін, окрім косметичних. Тому обіцянка представити суспільству після виборів нового президента реалізується у вигляді ще більшого посилення тиску на всіх невдоволених. Заразом чітко дають зрозуміти фрондируючій бюрократії в центрі й на місцях, що і їй не варто сподіватися на ослаблення централізму. Влада Москви лише посилюватиметься, й не на які поступки регіонам вона йти не збирається. Таким чином, вогник сепаратизму прихований під товстим шаром московського пласта, але нікуди не зникає й готовий розгорітися будь-якої миті.
Другою складовою процесу зміцнення центральної бюрократії з Путіним на чолі стала агресивна зовнішня політика. Це відчули всі, особливо близькі сусіди. Головною є параноїдальна ідея реінтеграції колишніх союзних республік у деяку подібність СРСР. Спочатку економічно у вигляді Митного союзу та єдиних просторів, а потім і політично. Перший крок зроблено — Митний союз трьох створено. Далі виникли проблеми. Не фокус включити до нього Таджикистан, Киргизію та Вірменію, важливо залучити Україну. Інакше вся ідея не варта ламаного гроша. На це й спрямовані всі зусилля кремлівського керівництва.
Загальний тренд московської політики щодо Києва полягає в посиленні тиску під виглядом пряників фінансових і економічних преференцій. Але тут інтереси Путіна зіткнулися з турботами українських олігархів про власне виживання. З ряду причин олігархічна структура української держави дещо відрізняється від російської. Хоча наша влада всіма силами намагається копіювати, і, як завжди, не дуже вдало, найодіозніші російські закони. Ми нещодавно були свідками цього із законом про наклеп. Хотіли навіть перевершити сусідній аналог, забуваючи, що Україна — не Росія.
Для Путіна залучення України до Митного союзу й подальша реінтеграція — питання не лише зовнішньополітичне. Уся внутрішня політика, яку він вибудовує в період свого першого й другого президентства базується на імперській ідеї. І без України вона просто не працює. Не забуваймо про суто економічні чинники. Велика країна є привабливим ринком для російських компаній, передусім державних монополістів. Перспектива для «Газпрому» втратити Україну на тлі неминучих втрат у Європі та відсутності надбань на сході не дуже радісна. Два тижні, які дали Януковичу для роздумів, минули, з Києва жодного відгуку. У Білокам’яній чекають результату парламентських виборів. А потім торговельні війни розгорнуться на повну силу.
І ще одне. Хоча вибори в Грузії закінчилися невтішним результатом для Саакашвілі і його партії, проте крутого повороту на Південному Кавказі чекати не варто. Незважаючи на авторитарні замашки грузинського президента йому вдалося зробити важливий крок — привнести в країну елементи економічної свободи. Це ще не європейський стиль, але вже не те, що ми бачимо на теренах СНД. Ось це лякає Путіна в його ювілей. А раптом таким же шляхом підуть й інші.
Ще більше це лякає можновладців у Києві. Тут вертикаль влади, що базується на монополізмі й олігархізмі, набагато слабкіша. Грузинський приклад за всіх його недоліків виявляється дуже привабливим. Не лише для опозиції, а й для найбільш далекоглядних представників нинішньої влади. Усе це разом стоїть великою завадою на шляху залучення України до настільки омріяних Путіним союзів і просторів. При тому, що московський приклад залишається для Партії регіонів дороговказним маяком. Одна проблема — хоч бачить око та зуб не йме...
На вигляд російська влада, створена ювіляром, стоїть непохитно. Відповідно, влада нинішнього лідера держави російської здається вічною й непорушною. Насправді це не зовсім так. Останньою ілюстрацією є арабська весна. Поки сам Путін дедалі більше бронзовіє, всередині створеної ним системи наростають сильні протиріччя. Отже, грім може вдарити будь-якої миті під впливом можливо й випадкових зовнішніх чинників.
Якщо під усім цим розуміти нового Путіна, то ми його побачили, от тільки чи стала Росія від цього щасливішою...
