Вчора парламент вкотре не зміг проголосувати Закон про військову реформу в другому читанні. Чи розуміють депутати свою відповідальність?
Рішення про запрошення Президента України Леоніда Кучми до Стамбула на саміт НАТО нарешті не лише прийнято, а й оприлюднено. Сам саміт відбудеться 28—29 червня. У його рамках буде також проведено засідання Комісії Україна—НАТО на найвищому рівні. Таким чином, інтриги, подібні тій, яка передувала участі української делегації в саміті НАТО в Празі у листопаді 2002 року, вже не буде. Не буде, очевидно, й прямої відповіді на питання, яке ставиться, вже не перший рік: за яких умов і коли Україна зможе розраховувати на те, що їй запропонують приєднатися до Плану дій з набуття членства в Альянсі (Membership Action Plan).
Саміт НАТО в Празі запам’ятався кількома речами, не лише розсадженням «по-французьки» (голів держав і урядів тоді вперше за історію Альянсу розсадили за столом відповідно до назв країн французькою мовою). Тоді було ухвалено План дій Україна—НАТО, і перший цільовий план заходів на 2003 рік. Зараз представник Альянсу на запитання, де сидітиме Президент України, відповів, що він сподівається, що як і має бути — між президентом США і прем’єр-міністром Великої Британії, поруч з Генеральним секретарем НАТО.
Минулого року представники українського керівництва часто висловлювали сподівання, що саме під час Стамбульського саміту може статися наступний крок у відносинах України з НАТО — тобто приєднання України до Плану дій з набуття членства. Ближче до кінця минулого року, після Донецька і проблем із західними радіостанціями, ці заяви стали менш оптимістичними. А міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, зокрема, став говорити, що головне — не участь у саміті (тоді ще не було визначено, на якому рівні буде представлена українська делегація), а те, чого можна досягти у відносинах і до, і після нього, і обіцяв «професійно у цій сфері працювати».
Представники керівних структур самого Альянсу утримувалися від прямих відповідей щодо того, які перспективи існують для України. І в Брюсселі, і в Києві можна було почути багато разів повторені слова про те, що План дій Україна—НАТО багато в чому повторює План дій з набуття членства. Представники Альянсу також вказували на те, що можна не бути членом НАТО, і при цьому мати і більше значення для міжнародної безпеки, і більш тісне співробітництво, і більші додаткові бонуси, ніж деякі країни-члени НАТО.
Щодо найближчих перспектив думки аналітиків розходяться. Одні з них, такі як голова Американського комітету НАТО Брюс Джексон переконані в тому, що після того як відбулося чергове розширення Альянсу (членами НАТО з цього року офіційно стали Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Словаччина, Болгарія, Румунія) далі для НАТО набуває величезної важливості «південний фланг», і питання України постає на порядку денному. Інші — такі, як фахівець Центру дослідження конфліктів Британської Королівської академії оборони Джейм Шерр — відзначають, що сьогодні рівень відносин між Україною і НАТО високий, але в НАТО, так само як і в ЄС «відсутнє стратегічне мислення».
Очевидно, що в будь-якому разі «українське питання» сьогодні не є першорядним для Заходу взагалі і для НАТО — зокрема. НАТО переживає період трансформації, коли відбувається нелегкий перехід від військово-політичного союзу до проголошеної мети — створення на північноатлантичному просторі механізму міжнародної безпеки.
Враховуючи, що стереотипи часів «холодної війни» ще не пережиті з обох боків учасниками процесу, на швидкі рішення розраховувати важко. НКТО, очоливши повоєнну операцію в Афганістані, заявив про претензії на свій глобальний характер, проте відомо, як нелегко просувається ця операція і яких зусиль вона потребує. Вступ нових членів до Альянсу також потребує дуже серйозного перегляду не лише завдань НАТО, — вони визначені Вашингтонським саммітом 1999- го і Празьким 2002-го, — але й механізмів прийняття рішень, перегляду стану відносин між США та їх європейськими союзниками. Тріщина, викликана ситуацією навколо Іраку, не затягнулася, хоча і Сполучені Штати, і Франція, Німеччина, Бельгія, і віднедавна — Іспанія явно не бажають ні її існування, ні тим більше — поглиблення. Це — короткий нарис тих завдань, які будуть на порядку денному Стамбульського саміту.
Є ще суто українські проблеми. Якщо просування військової реформи, навіть з постійним недофінансуванням оборонної галузі під сумнів не ставиться, то набагато гірше виглядає ситуація на інших напрямках. Україні постійно нагадують про важливість свободи преси, про важливість дотримання демократичних процедур (і в першу чергу — виборів як державного, так і місцевого рівня). Є ціла низка законів, які мали бути ухваленими ще відповідно до цільового плану-2003, і вони просто плавно перейшли до плану-2004. Депутат Олег Зарубінський, заступник голови Комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України, говорить про уповільнення темпів просування України до НАТО. Він на одному з «круглих столів» вказував на неповну реалізацію виконавчою владою положень резолюції, ухваленої ще за результатами парламентських слухань восени 2002 року. Західні експерти також вказують на необхідність реформи не лише оборонної сфери, а всіх силових структур.
Інформаційна політика на провідних телеканалах також не спрямована на виконання державної стратегії — наближення до НАТО з можливим вступом до Альянсу. Можливо, в результаті цього підтримка українцями вступу своєї країни до НАТО в останні роки не росте. При цьому населення залишається абсолютно непоінформованим ні щодо розвитку НАТО, ні щодо потреб України у співпраці і наближенні до Альянсу, ні щодо того, що Росія сьогодні (нехай і формально) має набагато вищий формат співпраці з НАТО, аніж Україна, через Раду НАТО — Росія, яка вповноважена приймати рішення з окремих питань.
Таким чином, очікувати якісно нових кроків і зрушень у відносинах України з НАТО можна буде за кількох базових умов. Перша з них — важливість Києва для загальної безпеки — не підлягає сумніву, як і потенціал (угода про використання української транспортної авіації є найкращим цьому прикладом). Проте за умов, коли Альянс переживає «переформатування», потрібно переконати партнерів у важливості переходу з рівня партнерства на рівень союзних відносин. На цьому шляху сьогодні, як вказують аналітики, Україна має чітко висловлену підтримку з боку Польщі, підтримку за виконання певних базових умов (демократія, економічний розвиток, цивільний контроль над оборонною сферою) з боку Сполучених Штатів, Великої Британії. Навіть з урахуванням тієї ваги, яку має Вашингтон, цього дещо замало. Проте ніхто не зможе сказати, що з часів важкого Празького самміту не досягнуто просування.
