У напівфеодальному суспільстві велике значення мали титули, які передавалися переважно спадково. Люди з титулом були особливі, привілейовані, навіть не маючи великих статків. Тому титул намагалися не тільки заслужити, а й купити. І навряд чи якась європейська країна була винятком у цьому факті, який не робить честі аристократичній традиції. Проте європейці від напівфеодального суспільства вже надто далеко. Сучасна європейська аристократія — графи і герцоги — здебільшого живуть звичайним життям. А титули поступово трансформувалися в державні нагороди за заслуги перед батьківщиною. Як-от у Великій Британії символ нації — королева — додає приставку «сер» до прізвищ тих, хто особливо відзначився.
На жаль чи на щастя, український народ (після Галицько-Волинського князівства) не мав своїх монархів. Тому й люду «при дворі» не треба було. Козацька старшина, на відміну від російських бояр чи польської шляхти, жила більш земним життям. Ось так і вийшло, що нечисленна українська аристократія або розчинилася серед значно заможнішої польської, австро-угорської чи російської знаті, або скромно «відсиджувалась» поруч з народом, не вимагаючи титулів і відзнак.
Те, що сьогодні відбувається в українській нагородній справі, тільки й залишається пояснювати відсутністю в Україні традицій відзначення своїх кращих. Йдеться навіть не про те, що таке високопочесне звання, як «Герой України», роздається направо-наліво, в тому числі людям, м’яко кажучи, неавторитетним в суспільстві. Погодьтеся, що справжнім Героям, як мінімум, некомфортно в такій компанії. Звання, ордени, медалі купляються, і всі це знають, і це... нормально. Нівельована система цінностей не дозволяє визначити чіткі критерії: хто у нас Герой, а хто — пройдисвіт.
Ідея розгляду теми нагород у нас виникла після затримання ректора у справі розбещення неповнолітніх, який у своєму арсеналі мав чимало відзнак. Проте, «копнувши глибше» по регіонах, ми знайшли чимало цікавого.
