Голодомор (або, точніше, «терор голодом» — ця формула американського історика Роберта Конквеста набагато точніше передає сутнiсть небувалої катастрофи українського народу) належить до тих глобальних трагедій в історії людства, які воістину лежать поза порогом болю пересічної людини. Образи мільйонів і мільйонів невинних жертв (знати б, скільки саме їх? Ще й досі статистичні дані втрат є вельми різними — від 4,6 до 10,8 мільйона наших земляків), садистськи замучених сталінськими катами, завдають нам нестерпного болю — неначе надпотужна хвиля звуку, від якої непритомнiєш... Пам’ять про ті жахливі роки неймовірно пекуча; але якщо український народ (так само, як і кожен інший) хоче бути безсмертним, то він не має права на забуття. Терор голодом, перед яким «просто вбивство» мало не блякне, є апокаліпсисом, а таке не забувають.
Але 70-а річниця голодомору в Україні — це не лише вищий регістр емоцій (гнів, біль, жах, співчуття до убієнних, ненависть до всіх оцих постишевих, молотових, кагановичів...). Це передовсім аналіз, спроба розібратися — чому це стало можливим, які мало наслідки і чи може це повторитися знову... Якщо не обмежуватися тими поясненнями, які знаходили народному лихові літописці Київської Русі (а саме — кара від Бога людям за їхні гріхи), то терор голодом мав об’єктивні причини, витоки та передісторію, які піддаються об’єктивному науковому аналізові. Наведені нижче думки — це одна зі спроб (звісно, суб’єктивна) такого аналізу; довести цей аналіз до вкрай необхідного завершення — річ суспільної свідомості в цілому.
Терористичний, заздалегідь спланований голод «вписується» в злочинну практику, яку застосовували лідери більшовицької партії впродовж багатьох десятиліть. Сталін, який «перевершив» усіх своїх попередників у справі масових убивств, не був «першовідкривачем». Ще до приходу до влади керівники ленінської «партії нового типу» вдавались до таких суто терористичних заходів, як, наприклад, «експропріація» банків (читай — грабіжницькі напади). Взявши ж владу у свої руки, ці люди перетворили терор на стало діючий, безвідмовний засіб державної політики; йшлося вже про державний тероризм (ось у чому сутність). І терор голодом — це пекельний, найжахливіший, але тільки різновид цієї політики. Не 1932 — 1933 років його було започатковано, а значно раніше.
Ось конкретний приклад, що його наводить нині покійний письменник і журналіст Володимир Маняк у народній книзі- меморіалі «Голод-33». На «зелену неділю» року 1920-го мешканці Борисполя на Київщині та навколишніх сіл підняли повстання проти більшовицької влади, що здійснювала непосильну для селян реквізицію хліба. Під час придушення повстання було спалено до 500 дворів, розстріляно всіх повстанців, які потрапили в полон, поранених було добито в лікарні; кожного десяту людину в Борисполі було розстріляно як заручника. Резюме В.Маняка: «За чверть століття за подібні злочини проти людства та людяності нацисти сіли на лаву підсудних у Нюрнберзі». Так що в Сталіна були «гідні» предтечі...
Висновок, що його роблять об’єктивні вчені (й наші, й західні): з українськими селянами велась нещадна, смертельна війна і як із селянами, і як із українцями. І коли ми подумки уявляємо собі картини терору голодом і його наслідків (гори зерна, які гниють на станціях та біля елеваторів, підтоплені водою, розкриті під дощем, божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, солодкий трупний запах із могильно мовчазних хат...) — то треба мати на увазі, що терор голодом, як і будь-який терор, був витвором шаленого, екстремістського доктринерства та віри в те, що природні тенденції розвитку економіки підлягають «здоланню» силою державних декретів, оскільки вони стають на заваді «соціалістичним» перетворенням. Мільйони життів селян (згадаймо тезу Леніна про те, що в кожному селянинові-одноосібникові приховано власника, котрий не дає йти до соціалізму) цілком прийнятна ціна.
Але слід нагадати й про інше. Джерело трагедії — в ненависті одержимих «інтернаціоналістів» до української національної свідомості та до селянства як до її хранителя та носія. І абсолютно невипадковим, зрозуміло, є те, що рівнобіжно з голодоморним тероризмом ішов терористичний же погром української національної інтелігенції, були зрештою знищені Сергій Єфремов та Микола Куліш, Лесь Курбас і Микола Зеров.
Це — два полюси однієї людоїдської практики. Причину ж того, що голодомор 32 — 33 було таки здійснено, ми маємо уявляти гранично чітко: Україна не була незалежною державою, бо Національна революція 1917 —1920 років зазнала поразки, а нашою землею керувала чужа, тоталітарна влада терористів-фанатиків (хоча і сприймалась як «своя»; але для цього треба було поставити на коліна народ і окремі геніальні особистості, як-от Павла Тичину, котрий теж голодного 1921 року створив поему «Чистила мати картоплю», де з дантівською силою дав картину матері-людожерки; 1926 року думав про катів, але катів своїх, «однокласових», а якраз у листопаді 1933-го писав про «прекрасний час», «неповторний час»!). Зауважимо ще, що невиконання плану хлібозаготівель 1932 — 1933 років розцінювалось не лише як куркульська контрреволюція, але i як націоналізм! Отож, не вперше й не востаннє цим словом, як молотом, катували за любов до України...
Не можна не сказати й ось про що. В Україні є політична партія (і далеко не остання за впливовістю, як показують останні політичні події та союзи), яка не лише офіційно не засудила практику терору голодом, як і політичну практику сталінщини загалом, але її лідер, що не сходить останнім часом з екранів TV, й дав вказівку своїм депутатам у Верховній Раді залишити залу засідань під час пам’ятних слухань щодо голодомору в травні цього року. А це наводить на дуже й дуже серйозні роздуми. Адже ж історія вчить: одна панiвна тоталітарна ідеологія з необхідністю породжує жорсткий розподіл власного народу на «своїх» і «чужих» (ворогів!), а останніх треба «впокорювати» — голодом, кулями, таборами... Причому черговий «Чингісхан з телеграфом» (формула Олександра Герцена) обов’язково в цьому випадкові з’явиться, причому скоро... Історія, безперечно, вчить, а чи хочемо ми вчитися?
