По-друге, стало очевидним, що такий розвиток подій в адміністрації глави держави передбачали і готувалися до нього. Указ «про держсекретарів» є підтвердженням того. Ухвалене рішення засвідчило, що сумніви щодо готовності адміністрації до співпраці з парламентом мають право на існування. Захищаючись від втрати впливу на формування кадрового корпусу керівництва міністерств, заповнили нестачу владних повноважень таким способом? Хоч би як це пояснювали намірами гарантувати злагоджену роботу Кабінету, то не зовсім так. По суті, ніхто не заважав провести таке рішення раніше на місяць, на тиждень, на рік, створити цю структуру в апараті самого Президента, локалізувавши сфери її впливу та забезпечивши їх при цьому достатніми повноваженнями.
Але доки прем’єром був В.Ющенко, всіх усе влаштовувало. А тільки-но Верховна Рада довела свою спроможність проводити самостійну політику, було вжито всіх заходів для ослаблення впливу законодавців на виконавчу владу. Чи сталося це тому, що особа Віктора Ющенка не викликала побоювань щодо її лояльності або з якоїсь іншої причини, але факт залишився фактом.
Сьогодні важко прогнозувати подальший розвиток ситуації. Адже в парламенті існують дві опозиції. Одна не сприймає Президента як людину, яка в її уявленні втілює диктаторську суть технології управління державою через систему кримiнального права. Така система, на думку опозиції, функціонує завдяки процедурам формування кадрового корпусу вищої ланки виконавчої влади, які стоять поза законом. Тому ряди цієї опозиції потенційно великі. Поки значна частина правих та «Батьківщина» кричать про необхідність зміни персони глави держави, їх не підтримує більшість парламенту. Але тільки-но в них з’явиться стратегія і тактика зміни технології, що працює сьогодні, їх можуть підтримати. Причому не просто більшістю у 226 голосів, а й у всі 300, щоб провести зміни законодавчо, оминувши всі президентські вето. Тому стратегічним завданням для адміністрації глави держави стає створення та формування якомога більшої кількості центристських фракцій і груп для ускладнення механізму вироблення єдиних та узгоджених рішень депутатів із цього питання.
Друга опозиція — це так звана опозиція курсу реформ. У її авангарді — комуністи. Якщо вести мову серйозно про їхню програму, то говорити ні про що. Вона утопічна й авантюристична одночасно. У ній, як і у всій комуністичній ідеології, є багато привабливих абзаців та благородних епітетів. Але її реалістичність дорівнює нулю. Для реалізації їхньої програми немає ні законодавчої, ні економічної бази. Тому її серйозно не сприймають сили, здатні реалізувати її на рівні промисловості, бізнес- і фінансових структур. Однак за всієї одіозності комуністів вони сьогодні стали індикатором соціальної спрямованості економічної політики держави. Їхні конструктивні та демократично орієнтовані пропозиції і зауваження підтримують у парламенті голосуванням. Як це сталося з бюджетним кодексом.
Наявність цих двох таких різних опозицій, здавалось би, робить центристські фракції і партії основними провідниками самостійної законодавчої політики. Вони починають активно формувати її. Навіть створення політгрупи пана Азарова не змогло припинити цей процес. Більше за те, Партія регіонів, сама того не бажаючи, найближчим часом почне втягуватися в нього, дедалі більше віддаляючись від раніше наміченої мети і йдучи з-під впливу апарату Президента. І не тому, що глава податкового відомства перестане бути лояльним до глави держави. Ні. Просто абсолютну лояльність об’єктивно неможливо поєднувати з публічною політичною діяльністю. Ющенко спробував суміщати ці речі, і результат не потребує коментарів. Він закономірний, тому що політика — це сфера, в якій має бути реалізовано особистісний вплив. Людина або перестає бути особистістю і перетворюється на маріонетку, або робить те, що відповідає його рівню як мислячої та діючої особистості. Прем’єр може бути маріонеткою як локальна політична постать. Але створити з маріонеток життєздатну партію неможливо. Вона або вмре сама по собі, або почне розпадатися, або формуватиме власну політичну позицію. Процеси, що відбуваються у Верховній Раді, стають некерованими для апарату Президента саме тому, що в ній сформувалися об’єктивні умови для досягнення політичних цілей і завдань на рівні особистісної реалізації, коли вже не вдається суміщати цілі і засоби і доводиться називати те, що відбувається, на ім’я зі словника політичного лексикону.
На цьому тлі абсолютно в іншому світлі постає заява про народження нового політичного центристського блоку, зроблена напередодні голосування Іваном Плющем. Якось так вийшло, що і він, і Віктор Ющенко майже одночасно стали не співпадати в оцінці того, що відбувається з наявними партіями, фракціями і рухами. Народження цього нового дитяти виконує, в найближчій перспективі, не тільки внутрішньопарламентську функцію перерозподілу і дроблення векторів політичного впливу. У неї є ще одна досить нерядова мета. Адже (поки) половину місць в майбутньому складі Ради буде заповнено депутатами з одномандатних округів. Вже сьогодні боротьба за них почалася між партіями.
Тому кадровий відбір лояльних АП представників стає завданням стратегічним. Було б нерозумно використовувати адмінресурс в інтересах наявних центристських груп, вплив на які слабшає з кожним днем. Адже якщо сьогодні не подумати про це, то завтра може вийти так, що в новому складі Ради Президенту взагалі не буде на кого спиратися. Поки в парламенті вирують пристрасті навколо Кабміну, Рух продовжує розмножуватися, а деякі ліві об’єднуватися навколо Зубра, заявою І. Плюща стартував процес «відсіву» так званих лояльних і думаючих депутатів. Для цього структуру створювати не будуть. Досить заявити про народження нового руху і назвати його, наприклад, блоком незалежних демократів. Цим відмежуватися від «олігархів», комуністів, тимошенківців і правих радикалів. Навряд чи буде несподіваним, якщо ця компанія прикрасить себе плакатом з портретів п’ятірки лідерів і загальних улюбленців — В. Ющенка, І. Плюща, М. Азарова, П. Порошенка і кого-небудь із зірок естради. Потім випустить газету і з таким капіталом піде на вибори партією мажоритарників. Щоправда, така політична гра з пошуку лояльних розумовi і Президенту депутатів може мати нетрадиційні наслідки. Бо політика — це і сфера, і система, і процес. Як процес, вона втілює взаємовплив усіх трьох гілок влади одна на одну. І коли діючий спікер і колишній прем’єр об’єднуються в єдиному пропрезидентському пориві в інтересах розвитку і зміцнення виконавчої влади, то виглядає це як прапор України, у якого одна сторона блакитного кольору, а інша — жовтого. Адже виконавчої влади у нас так багато, і вона така сильна, що робити її ще сильнішою можна тільки сповідаючи дуже нетрадиційні способи любові до демократії.
Нова розстановка сил на політичному Олімпі насамперед відіб’ється на діях регіональних структур державної адміністрації. Поява якісно нового вектора впливу у законодавчої влади дає губернаторам шанс захистити свою позицію і власне персону від кадрового диктату з центру. Не скористатися цим шансом і не підтримати нові тенденції було б безглуздо хоча б тому, що новоявлений інститут держсекретарів стає між Президентом і губернаторами додатковою надбудовою. Із другого боку, процеси узгодження інтересів губернаторів з інтересами двох десятків держсекретарів створюють ще одну абсолютно непередбачувану ділянку політичного поля.
Немає сумнівів в тому, що інститут державних секретарів — досить прогресивний, коли його цілі і завдання, функції і повноваження, структура і система відносин зі всіма трьома гілками влади регламентуються Конституцією і законодавством. Але в нас цього немає. І доки цього ніхто не зробив, зусилля АП нехитромудро гримують неготовність відкрито назвати політичні цілі і завдання цього новоявленого утворення. Більше за те, вони провокують абсолютно природні причини для посилення антипрезидентських настроїв в парламенті.
Новий прем’єр, на перший погляд, байдуже поставився до того, що сталося. Залишено на своїх місцях «силову» частину Кабінету, а подальше формування кадрової бригади проходить за новими правилами. Однак теза його програмного виступу про необхідність конструктивної взаємодії з Верховною Радою сьогодні набуває абсолютно іншого значення. Як, проте, і заяви про професійність кадрового складу Кабінету. Тепер неясно, в чому повинні бути професійними міністри. У політиці взагалі або ж економічній політиці зокрема, в стратегічному політичному або економічному плануванні розвитку своїх галузей? Може, їм достатньо бути дипломатами в переговорах між держсекретарем, Президентом і окремими депутатами?
Принаймні процес затвердження А. Кінаха прем’єр-міністром засвідчив, що йому є на кого спиратися не тільки в формуванні кадрового складу Кабінету, а й у реформуванні виконавчої влади держави. Якщо його політична точка зору збігатиметься з депутатською, то в нього є шанс стати першим прем’єром, здатним реформувати не тільки сферу економічних відносин, але й політичну систему країни. Чи вистачить на це особового матеріалу у нового прем’єра, покаже час. Уже через кілька місяців стане цілком очевидним і прогнозованим його політичне майбутнє. В. Ющенко пройшов повну трансформацію від реформатора до адміністратора приблизно за такий самий час.
