«Гаряча лінія» з міністром охорони здоров’я Віталієм Москаленко, яка відбулася наприкінці минулого тижня, була як ніколи довгоочікуваною, оскільки до міністра останнім часом назрів цілий ряд запитань. Серед них — введення інституту сімейної медицини, до якого, на думку чиновників, «ми з кожним днем підходимо все ближче і ближче» (7—9 листопада у Львові відбудеться з’їзд сімейних лікарів). Щоправда, в буденному розумінні багатьох сімейний лікар мало чим відрізняється від знайомих з дитинства дільничних терапевтів, а крім того, до кінця незрозумілі рамки компетенції «нових» фахівців. Втiм, «історичний досвід» сімейної медицини у нас був, оскільки до революції закріплення за сім’єю одного лікаря було нормою, і його наявність істотно полегшувала процес надання медичної допомоги. Психологічний аспект у медицині має чималу роль, і тому чим більше знає пацієнт свого Ескулапа, тим більше він йому і довіряє. Але це було давно.
Незважаючи на те, що міністр охорони здоров’я Віталій Москаленко сказав, що введенню сімейної медицини в Україні практично ніщо не заважає і що кількість сімейних лікарів з кожним роком зростає, і при кожному медичному вузі відкриваються кафедри сімейної медицини, існує думка, що до сімейної медицини в класичному її розумінні українцям ще далеко. На думку голови київської міської ради профспілок працівників охорони здоров’я Лариси Канаровської, насамперед введення сімейної медицини вимагає, щоб медики отримали економічну мотивацію для роботи. «Ми не противники нововведень, але тільки при тому навантаженні, яке нинi лягає на плечі лікарів, це є малоймовірним, — говорить Л.Канаровська. — Адже кожен день 2,5 тисячі медиків з різних причин не виходять на роботу, 200 осіб кожен рік отримують інвалідність, а 33% медичних працівників групи ризику (працюючих з кров’ю) марковані гепатитом В. Тому поки про якісь нові напрями в медицині говорити рано. Це буде просто неоплачувана додаткова робота.»
Окрім цього, ще крім незацікавленості лікарів, присутній і момент їхньої кваліфікації або, швидше, не кваліфікації. Адже сімейний лікар повинен розбиратися і в дитячих недугах, і в старечих, компетентно виписати у величезній кількості випадків необхідні ліки. Цьому в медичних вузах, навчання в яких орієнтоване вузькопрофільно, приділяється мало уваги. «Буденну» медицину випускники знають більш ніж поверхово, принаймні так вважають самі медики — зокрема, головний лікар столичної Центральної дитячої клінічної лікарні №3 Ганна Сафонова.
Але все ж говорити про неможливість введення інституту сімейної медицини внаслідок вічної відсутності коштів і підготовки фахівців було б поспішно. Оскільки інститут сімейних лікарів полягає не стільки в поліпшенні фінансування і раціональному використанні бюджетних коштів, скільки у встановленні якісно нових взаємовідносин у системі лікар—пацієнт. А до цього самі пацієнти повинні бути готові психологічно. «Необхідність зближення лікаря і пацієнта назріла вже давно, — говорить голова комісії з питань реформування охорони здоров’я Всеукраїнського товариства лікарів, кандидат медичних наук Олег Циборовський, — але з людьми треба працювати, адже в галузі охорони здоров’я менше регульованих моментів, ніж, скажімо, у промисловості. Тут чиновники повинні бути і медиками, і політиками, і стратегами, і психологами одночасно. Сімейна медицина у США вводилася з шiстедесятих років, і тільки нещодавно стало можливо з упевненістю говорити про існування там повноцінного інституту сімейної медицини. Неможливо за помахом чарівної палички взяти і перебудувати систему надання медичної допомоги в країні». На думку О. Циборовського, зміна структури медичної допомоги може спричинити конфлікт всередині системи: навряд чи лікарі — вузькі фахівці — захочуть віддати «свій хліб» сімейним лікарям, узявши на себе тільки складні випадки захворювань.
Все сказане стосується здебільшого міст. А от у сільській місцевості сімейний лікар буде справжнім порятунком, оскільки, згідно зі спеціально проведеними дослідженнями, кількість відвідувань одним жителем лікаря в селах в 3,2 раза менше, ніж у місті. І зовсім не внаслідок того, що в селах хворіють менше, а тому що доступність медицини на порядок нижче. Саме тому морально в селах куди більше готові до реформ.
На сьогоднішній день в Україні офіційно працює 1000 сімейних лікарів, в основному, у Львові, де наприкінці 80-х років і народився проект про введення сімейної медицини в країні, Житомирі, та Комсомольську (Полтавська область). Але фахівці кажуть, що оцінювати їхню роботу поки ще рано. Щоб стверджувати про існування в Україні інституту сімейної медицини, штат сімейних лікарів, за оцінками Всеукраїнського товариства лікарів, повинен нараховувати, як мінімум, 35 тисяч, і на кожного з них повинно припадати 1400— 1500 «підопічних». Таким чином, незважаючи на теоретичну близькість реформи (введення інституту сімейної медицини в Україні планується завершити до 2005 року), її фактична реалізація викликає запитання. Головне з них — звідки з’являться за чотири роки понад 30 тисяч фахівців і вся інфраструктура для їхньої діяльності? Поки більшість українських сімей відповідають на це запитання в приватному порядку — по можливостях.
