В грудні 1993 року під час повені на річці Тиса М.Решетар
зазнав матеріальних втрат на суму 18 млн. 750 тис. купоно- карбованців
(1875 гривень) у зв’язку з підтопленням його будинку та підсобного господарства.
В листопаді 1998 року, під час катастрофічної повені на Закарпатті, знову
було підтоплене його житло, більше того — недоремонтоване ще після повені
1993-го воно дістало значні пошкодження і потребує нині капітального ремонту.
Однак «компетентна» районна комісія прийшла дивитися на наслідки повені
на обійстя пана Решетаря... через 7 місяців.
Треба зазначити, що відповідно до Закону України «Про донорство
крові та її компонентів» від 25.06.95 р. «особи, нагороджені знаком «Почесний
донор України», мають право на... отримання пільгових позик на будівництво
індивідуального житла за рахунок цільових коштів, що передбачаються Національною
та місцевими програмами розвитку донорства крові та її компонентів».
На ці доречні рядки звертає увагу Виноградівської місцевої
влади і відомий юрист краю, президент концерну «Срібна земля» Віктор Бедь,
до якого М.Решетар прийшов за допомогою.
— Навіть за повені поділили людей на білих і чорних, —
переживає Міклош Ласлович. — Білі нажились, а чорні такими й залишилися.
Поваги до цієї шанованої людини — жодної. Три роки він,
немолода 64-літня людина, бродить обласними і районними владними коридорами
за пільговим кредитом, який йому і так належить згідно із Законом України
«Про донорство» для відбудови житла, що потерпіло від стихійного лиха під
час повені. Більшість його клопотань залишилася без відповіді. Звертався
до народного депутата України Віктора Медведчука, котрий переадресував
зболене звернення обласній владі, а вони... «чуйно» порекомендували звернутися
до пана Медведчука.
Депутат Закарпатської обласної ради від Виноградівського
району Віктор Черепанін вивчав ситуацію щодо клопотань М.Решетаря на місці:
— Це питання на засіданнях у райраді розглядалося, та про
серйозний підхід говорити нічого — конкретної відповіді людині, котра врятувала
життя не одному чорнобильцеві та афганцеві, не дали. 17 лютого я намагався
чогось домогтися для пана Міклоша в райраді. З приймальні був переадресований
у загальний відділ, звідти — до заступника голови райради Дмитра Гонтара.
Зіткнувся з цілковитим небажанням розв’язати проблему... Хоча М.Решетар
має право на отримання пільгового кредиту, бо після двох повеней не може
зробити ремонт. Коли він порятував багатьох — це було добре, а коли сам
лишився без продуктів і будматеріалів — Виноградівська районна влада насміхається
з нього. Можу сказати одне: місцеве самоврядування — повністю безвідповідальне,
воно ганяє людей кабінетами, від чого в голові гуде, а нічого не вирішується.
Всі звідти йдуть до мене, хоча з більшістю питань міг би розібратися звичайний
секретар райради, а не існуючий величезний апарат.
До речі, один літр донорської крові на міжнародному ринку
коштує $100. Елементарні математичні підрахунки вражають — якби пан Решетар
продавав свою кров, він міг би відремонтувати свою хату і не принижуватися
перед чиновниками — місцевими «царьками», випрошуючи те, на що й так має
право.
Про права донорів у нашій державі розповіла «Дневі» голова
обласної організації Товариства Червоного Хреста України Габрієла Манайло:
— Донорство продовжує залишатися серед найактуальніших
державних питань, адже ніяким штучним способом компоненти крові не виготовиш.
І Міклош Решетар у цьому плані — взірець. Бо наша організація веде в краї
широку агітацію за безплатне донорство. Скажімо, за 1999 рік подяки з Національного
Комітету Товариства Червоного Хреста та цінні подарунки отримали 51 організатор
безплатного донорського руху. А 4632 донорам Закарпаття ми надали гуманітарну
допомогу. Було 262 благодійнi пропагандистськi заходи — дні донора, зустрічі
з ветеранами-донорами, вшанування донорів. Кожному донорові, який має почесне
посвідчення, як М.Решетар, ми надаємо для лікування шприци, серветки та
ліки. Пан Міклош — залізничник. Про нього більше б мала подбати і Львівська
залізниця, до відомства якої він відноситься. Хоча нам він зовсім не чужий,
свій краянин, щорічно дбаємо про забезпечення його дровами, балонним газом,
гуманітарним продовольством. Проте кредити, якими має опікуватися державна
влада, ми не можемо дати. Кожному — своє.
Про реальну допомогу донорам з проекцією на долю самовідданого
унікального донора України Міклоша Решетаря, повідомила газету «День» інспектор
Управління соціального захисту населення Закарпатської облдержадміністрації
Алла Болонкіна: «Донор, котрий має звання «Почесний донор СРСР» чи «Почесний
донор УРСР» і відповідні документи, має надбавку до пенсії в розмірі 3
гривні 32 копійки. Кредити потерпілим від повені — суто компетенція місцевої
влади. Ми маємо тільки клопотати про це перед нею».
3 гривні 32 копійки — так держава оцінює подвиг почесного
донора
Отже, кредит довіри нашого громадянина до держави оцінюється
трьома гривнями і 32 копійками. За інші «частковості» держава поки що поручитися
не може.
КОМЕНТАР
Як повідомили кореспонденту «Дня» Олександру МІХЕЛЬСОНУ
в Київському міському Центрі крові, щороку в столиці здають
кров близько 40 тис. осіб. За словами фахівців центру, це набагато менше,
ніж, наприклад, десять років тому. Щоправда, із кров’ю поки проблем немає,
і запаси Банку крові дозволяють задовольняти відповідні потреби. Згідно
зі встановленими урядом правилами, за один раз донор може здати максимум
400 мл. крові (взагалі ж норма визначається на основі віку, низки аналізів
і медогляду). Згідно з тими ж правилами, донору надається сніданок у вигляді
чаю з булочкою і, за бажанням, обід або еквівалентна його вартості сума
в національній валюті. Заробити на життя донорством у нас складно, оскільки
здавати кров можна раз на два місяці, а за здачу крові сплачується «цілих»
20 гривень. Донорів, котрі здають кров безкоштовно, до центру приходить
близько 50% від загального числа. Слово «донор» недаремно означає «дарувальник»,
і практично в усьому світі кров здають безвідплатно. Згідно зі світовою
статистикою, донори, котрі бажають здати кров безкоштовно, рідше за все
є носіями тих чи інших хвороб. Ті ж, хто бажає отримати якийсь доход, становлять
більш небезпечну в цьому сенсі категорію, однак стан справ у нинішній Україні
не дозволяє розширити практику безкоштовного донорства. Зайве говорити,
що роботі центру заважають проблеми, які стали вже стандартними, властиві
всій нашій системі охорони здоров’я. Зарплати в 140-190 гривень тут не
компенсуються «подарунками» лікарям від пацієнтів і їх родичів, які стали
звичним явищем у медзакладах — не буде ж людина, яка й так фактично безвідплатно
допомагає іншим, давати хабар за можливість надати таку допомогу...
