Україна відкрила новий політичний сезон. Чи стане він результативним для країни, чи буде дано старт необхідним реформам в економіці, соціально-гуманітарній сфері, енергетиці? Щоб це зрозуміти, необхідно проаналізувати підсумки сезону попереднього — і національні, і загальносвітові. Останнє особливо важливе з огляду на те, що поки Україна переживала тривалий реабілітаційний період після парламентських виборів і драматичний процес формування нового уряду, у світі сталися важливі події, здатні в майбутньому серйозно вплинути на ситуацію в країні. Поки партії розбурхували громадськість закликами рухатися до Росії або до Європи, і Росія, і Європа стали іншими.
По-перше, за підсумками чергового саміту «великої вісімки» в Санкт-Петербурзі можна констатувати: сьогодні формуються нові контури енергетичної безпеки на Європейському континенті. І традиційна роль України як найбільшої транзитної держави в цій системі, можливо, змінюватиметься. Запуск Північно-Європейського газопроводу, розвиток ринку зрідженого газу, інтеграція російського гіганта «Газпром» у європейську економіку шляхом обміну активами — всі ці тенденції надалі можуть призвести до суттєвого здешевлення транзитного капіталу України і, як наслідок, до зниження геополітичної ваги нашої країни. Примітно, що в ході саміту, повністю присвяченого проблемам енергетичної співпраці, про Україну практично не згадували. Та її туди ніхто й не кликав.
По-друге, події 2006 року фактично остаточно підвели риску під «україноптимізмом» у Європі. Непрозорість переговорів із формування правлячої коаліції та кричуща непослідовність переговорників створили негативний імідж української демократії. З погляду близьких і далеких сусідів, Україна знову мала вигляд країни з незрозумілими цілями, а національна еліта — політичних груп із сумнівними коштами.
По-третє, суттєво змінюється формат СНД, членства в якому Україна поки що не припинила. З інструмента «цивілізованого розлучення» колишніх радянських республік Співдружність може перетворитися на центр нової архітектури безпеки Євразії. А позиціонування України відносно цього центру — всередині або зовні — залишається туманним.
Таким чином, за підсумками минулого політичного сезону можна констатувати наростання невизначеності у найважливіших напрямах зовнішньої політики України. Багатовекторність, на жаль, не змогла трансформуватися в прозору та результативну стратегію. Це добре видно на прикладі того, як поменшав північноатлантичний ентузіазм щодо Плану дій із вступу України до НАТО.
Не менше невизначеностей скупчилося й у внутрішній політиці. Коаліційні торги за результатами березневих виборів, по суті, привели до нульової позначки партійно-ідеологічну структуру суспільства. Передвиборні обіцянки партій виявилися настільки розтяжними, що підсумкова правляча коаліція змогла вмістити ідейних антагоністів — націонал-демократів і комуністів, прихильників Ющенка та Януковича, — політичні вектори яких різноспрямовані.
Спроба зафіксувати єдиний напрям державного розвитку, а також сформувати його нові принципи та нову якість, здійснена в ході президентського круглого столу, виявилася невдалою. Частково внаслідок того, що справжні цілі круглого столу відрізнялися від задекларованих, частково — через відсутність культури переговорів і пристрасті до ігор із нульовою сумою. Жодної об'єднувальної тези, що могла б стати новим значенням політики держави, не з'явилося. Попри те, що «Універсал національної єдності» все-таки був підписаний, суспільству досі не зрозуміло, які програмні та ціннісні пріоритети стали підмурком парламентської коаліції й уряду.
У результаті важка угода, до якої все-таки дійшли недавні політичні антагоністи, може виявитися «порожнім консенсусом», зміст якого обмежується інформацією про розподіл посад і сфер політико-економічного впливу. А постійно тліючий конфлікт так і не був усунений, і тепер у будь-яку мить може спалахнути новим протистоянням. І ми вже встигли це відчути.
Тим часом створення ефективного консенсусу сьогодні є не лише вимогою поточної політичної ситуації, а й нового конституційного дизайну як такого. Парламентсько-президентська республіка не моноцентрична, потенціал мобілізації політичних, інтелектуальних, організаційних ресурсів у постановці та досягненні цілей державного розвитку розосереджений по різних центрах впливу. Однак навіть в умовах напівпрезидентської моделі правління з сильним єдиним центром влади Україна зазнавала серйозних труднощів зі стратегічним плануванням.
Більшість досягнень 15 років незалежності мали швидше навздогінний або інерційний характер — становлення ринкової економіки, приборкання інфляції, формування міжнародних відносин. Як правило, проблеми в державі вирішувалися по мірі надходження і в ручному режимі. Жодного масштабного національного проекту, наприклад, аналогічного з нашими східноєвропейськими сусідами, не було реалізовано. Україна відбулася як незалежна держава, але чи стала вона сильною державою, орієнтованою в майбутнє, а не зацикленою на навздогінній нейтралізації проблем родом із минулого? Адже буквально все — від школи до житлово-комунального господарства — щонайбільше організоване за принципом косметичного євроремонту старих радянських моделей. Про жодні структурні системні зміни в економіці, організації промислового виробництва, освіті та науці, енергетиці не йшлося і не йдеться.
Разом із тим, сучасний світ із його посилюваною конкуренцією та глобальними ризиками просто не залишає гідного життєвого простору країнам, не здатним діяти на випередження постійно змінних правил гри або хоч би гнучко реагувати на ці зміни. Навіть найсильніша держава світу — США — сьогодні стикається з реальною загрозою втрати лідерства. Резонансна цього року «Ініціатива конкурентоспроможності» Дж. Буша — яскраве тому підтвердження.
Україна до переліку світових лідерів не входить, наші позиції в сучасному світі набагато слабші. Якщо уважно проаналізувати кроки останніх урядів, то стає очевидно: навіть найбільш принципові та проривні з них адресовані минулому дню або принаймні сьогоднішньому. Кожен уряд зазвичай починає з того, що «виправляє помилки попереднього», а закінчує тим, що створює фронт «рятувальних» робіт для наступного. Ця нескінченна гра в «добрий» і «злий» уряд створює ілюзію поступального руху до вищої якості державного управління. Однак проблема набагато складніша та глибша.
Два роки тому Україна отримала унікальний шанс системного реформування всіх сфер суспільного життя, а влада — унікальний кредит довіри громадян для реалізації найсміливіших перетворень. Забезпечити ефективність цих реформ мала стійка практика громадянської участі у формуванні державного порядку денного. Подальший управлінський хаос, відвертий непрофесіоналізм двох урядів, реваншистська інерція тогочасної опозиції і, як наслідок, поширення в суспільстві «моральної депресії» однозначно засвідчили: нова модель відносин між «подорослішалим суспільством» і політичними елітами так і не була створена. Багато в чому — саме в результаті того, що умовно «нова» влада не витримала випробування Майданом, піддавшись спокусі «прямої демократії».
Успішний прецедент революційного впливу суспільства на владу не переріс у цивілізовані та рутинні форми громадянського контролю. Небувале єднання та натхнення людей, які вийшли на площі, згодом, на жаль, значною мірою було розтиражовано як дієвий засіб політичного шантажу та маніпуляції. Погрози «зібрати Майдан», що супроводжували затяжні коаліційні торги, слугують неспростовним доказом того, що суспільство, як і раніше, потрібне політикам в суто інструментальному значенні, а існування громадянських об'єднань виправдане лише тоді, коли вони готові виконувати роль «партійних філіалів».
Не менш небезпечна й інша тенденція — тотальне поширення політичного популізму, що підміняє змістовний діалог політиків і суспільства. «Після Майдану» політичні сили старанно удають, що чують народ і саме його думку відображають у своїх програмах. Частково це справді так. Однак єдина мета гасел «НАТО — ні! Російська мова — так!», як і симетричних їм обіцянок перемістити залізну завісу на кордон із Росією — це збільшення партійного рейтингу за рахунок потурання «інфантильним бажанням» свого електорату та цинічного використання технологій суспільного протистояння. У результаті розрив між інтересами громадян і цілями політичних еліт не лише не подоланий, але й поглиблений і... замаскований.
А відповісти ж на «зрілі» потреби громадянського суспільства сьогодні не готові ні влада, ні опозиція. Україні необхідні масштабні національні проекти у всіх напрямах державного розвитку, адресовані майбутньому в межах 10, 25, 50 років. Жоден уряд, жоден політик у демократичній країні, звичайно ж, не мислить своєї політичної біографії в таких часових межах. Українські уряди-погодки — тим більше. Діяльність політичних партій відмірюється проміжками в п'ять років — від виборів до виборів. Громадські організації орієнтовані на захист інтересів конкретних соціальних груп «тут і зараз». Хто повинен узяти на себе функцію стратегічного планування національного майбутнього?
Очевидно, що політичні сили завжди замкнені на свої власні інтереси й цілі: перемогти на виборах, розширити лобістський потенціал, тактично обіграти конкурентів тощо. І хоча кожна з них обіцяє захищати інтереси всього суспільства, як правило, їм не вдається догодити навіть своєму електорату. Такі закони жанру.
Із іншого боку, не вирішена проблема відсутності наскрізних суспільних комунікацій, і тому українська політика все ще нагадує зіпсований телефон. Усі спроби ініціювати загальнонаціональну дискусію «зверху» заздалегідь приречені на провал, адже влада, суспільство та ЗМІ в Україні — це майже герметичні корпорації.
Можна як завгодно довго чекати, поки зміниться політичне покоління або зміниться суспільна свідомість, а можна спробувати знайти інноваційні форми соціальної та політичної взаємодії.
По-перше, оскільки запит на розвиток в Україні сьогодні надходить радше від суспільства, а не від влади, саме «ґрунтові» громадянські інтереси повинні стати основою національних проектів. Витягнути їх з пастки передвиборного популізму можна лише одним способом: поставивши експертний ресурс на службу суспільству. Адже досі наймачем експертів виступали виключно політичні корпорації. В Україні повинні почати працювати громадянські «think tanks»!
По-друге, потрібні нові комунікаційні майданчики, вільні від диктату партійно-фінансових інтересів, відкриті для всіх зацікавлених у діалозі сторін, діючі незалежно від політичної кон'юнктури та електоральних циклів. Ініціювати загальнонаціональну дискусію з найважливіших питань порядку денного може хто завгодно, а от виступити її ефективним модератором не вдалося ще жодній владі. Президентський круглий стіл — яскраве цьому підтвердження. Відповідальність за якість суспільних комунікацій має взяти на себе саме суспільство.
Якщо найближчим часом вдасться додержати обидві ці умови, то підсумки цього політичного сезону будуть більш обнадійливими, і траєкторія державної політики в Україні перестане скидатися на кільцеву залізницю. Сьогодні для цього сформовані всі передумови, і ми це вже відчули із зацікавленої уваги до перших ініціатив «Українського форуму». Суспільство не просто чекає нових проектів національного розвитку, а готове бути співавтором майбутнього своєї країни. «Український форум» повинен стати тим глобальним дискусійним майданчиком, де можна артикулювати будь- які думки й проекти, щоб Україна змогла вийти на принципово нову якість громадянської участі.
Суспільство, яке вміє ставити перед владою чіткі й адекватні завдання постійно — це більш потужна перетворювальна сила, аніж стихія революції!
