Юрій ШАПОВАЛ , професор, доктор історичних наук:
— Історико-політичних асоціацій із нинішньою ситуацією в Україні — безліч. Їх об’єднує проста та давно відома річ: воля до влади. Її хочуть синьо-блакитні, її сплять і бачать Тимошенко й Мороз, її хочуть «помаранчеві». Щоправда, останні, на відміну від раніше згаданих, не знають, як владу втримати. Боротьба за трон, інтриги, зрада, корупція, сервільність, дешева популістська демагогія, агресивне хуторянство, бажання жити за «нормальними», своїми, а не загальноприйнятими у світі законами — усе це «рідні плями» нашої багатовікової політичної історії. У цьому сенсі нічого нового немає в тому, що сталося. Нове особисто для мене полягає в двох висновках, до яких мене примусили прийти нинішні події.
Висновок перший: Янукович і його реваншистська команда (що успішно розкололи в 2004 році Україну і при цьому не постраждали) виявилися більш послідовними та принциповими, аніж Ющенко та його «любі друзі». Зверніть увагу, що синьо-блакитні не поступилися передвиборними принципами, а добилися цього від «помаранчевих» та інших сил (хоча, на щастя, не від усіх). Більш того, вони змогли (поки що) повернути ситуацію (оголосивши її «кризовою») на свою користь і навіть дістати з політичного trash’у таких маргіналів, як Симоненко та його нещасні прихильники.
Висновок другий: у 2004 році ми обрали поганого Президента. Я голосував за нього, тому маю право на таку оцінку. Він не відповідає посаді. Своєю непослідовністю, кадровою безпринципністю (досить прикладу таких політичних бомжів, як Зінченко та Безсмертний), політичним непрофесіоналізмом, невмінням сформувати дієздатне оточення й адміністративні апарати, нездатністю користуватися владними інструментами й інформацією про реальний стан справ він дав можливість поступово зруйнувати владну вертикаль. Він закинув країну в ситуацію безконтрольності, що може загрожувати серйозними речами (тут досить пригадати сумний досвід Української Народної Республіки 1918 — 1920 років).
Утім, нині лише лінивий не нагнітає апокаліпсичних настроїв. Я не прихильник таких прогнозів. Я — оптиміст, а тому виступаю за розпуск парламенту, за дострокові парламентські вибори, за те, щоб влада показала, що вона влада, а не наслідок історичного збігу обставин. Побачимо, на що здатна нинішня влада, чи має вона ще інтелектуальний та інший потенціал.
Володимир ГАЗІН , кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Кам’янець-Подільського державного університету:
— Щодо аналогій, то можна згадати, наприклад, такий епізод, як 1659 рік й усунення від влади Івана Виговського. Через боротьбу за різні впливи — пропольські, промосковські — було втрачено значний для України шанс.
Або для того, щоб охарактеризувати загальну ситуацію, можна згадати вже початок ХХ ст. і добу Центральної Ради, коли влада значною мірою просто була не здатна вирішувати нагальні проблеми, загрузла в дискусіях, в різноманітній риториці, і ця риторика, ця втрата часу призвели до втрати держави. Очевидно, все-таки краще порівнювати з прикладом Центральної Ради, коли маса можливостей, маса довіри були втрачені через елементарну нездатність швидко приймати рішення і відсутність волі до дії, коли було багато декларацій, а мало реальних дій.
Дуже важко давати прогнози щодо подальшого розвитку подій. Внутрішньополітична криза може різко погіршити зовнішній політичний імідж України. І те, що ми здобули завдяки помаранчевій революції, якийсь вотум довіри, це може бути втрачено, і ми знову будемо відкинуті в часи застою. Оце буде реально. Що ж до нових виборів до парламенту, то не треба ілюзій, що вони зможуть принести щось краще. Тому що електорат значною мірою розчарований. Наприклад, політики з «Нашої України» твердять про нові вибори та розраховують на гарний відсоток. Цього не буде. Ще гірша ситуація може скластися, якщо будуть нові вибори. Тому щось прогнозувати дуже важко.
Валерій СТЕПАНКОВ , доктор історичних наук, професор:
— На моє розуміння, події, що сталися, є закономірними в тому відношенні, що вони відображають негативні процеси, які мали місце в політичному розвитку нашої держави з 1991 року. Йдеться про те, що, по суті, всі процеси, які відбувалися, не були зв’язані з українською державною ідеєю, акцент робився на розвиток економіки, який часто перетворювався в дев’яностих роках у перерозподіл власності, у розкрадання тощо. І ніхто, по суті, не займався ідеологічними аспектами державотворення. І брак власне в діяльності політичних лідерів української національної ідеї призвів до того, що створені політичні партії (за винятком кількох) — по суті, не політичні партії, а клуби — чи за поглядами, чи за інтересами, клуби для того, щоб утвердити себе при владі. Тому цілком зрозуміло, що там, де немає ідеї, переважають інтереси або окремих політичних лідерів, або їхніх кланів. За таких умов, навіть після революційних подій в Україні 1994 року, виявилося, що проблемами розбудови держави не займалася стара влада, не займається й нова. Іншими словами, хоч як це гірко визнавати, по суті, ті нові люди, які прийшли до влади, не хотіли, в більшості своїй, істотних змін, вони намагаються просто вписати себе в ту, що вже існує, витворену в Україні кланову систему. І тому ясно, що за таких обставин висуваються на перше місце особисті інтереси. Сам процес створення «помаранчевої» коаліції засвідчував, що брак ідейних переконань їхніх керівників давав їм можливість шукати компроміси з абсолютно протилежними політичними силами, і в цій грі, безумовно, виявився найбільш безпринципним Олександр Мороз, який і зробив даний «розворот». Брак української державної ідеї, відсутність, по суті, партій, які б її обстоювали, роздрібленість національно- патріотичних сил — це і призвело до тих результатів, які ми маємо.
Щодо перспектив, то перспективи можуть бути різні, все залежить від перебігу подій і розкладки сил. Представникам «помаранчевої» коаліції вистачило сил перейти в опозицію. Це, на мою думку, зроблено правильно. А от інше питання — чи варто робити перевибори найближчим часом. На мій погляд, це дуже спірне питання, оскільки лідери і «Нашої України», і БЮТу продовжують жити ілюзіями, що вони знайдуть велику підтримку серед населення... Я вважаю, що найдоцільніше — це створити потужну діючу опозицію в парламенті, дати новоствореній коаліції можливість проводити свою програму в життя, а самим потужно контролювати їхні дії. Це, на мою думку, є найбільш реальним. А заклики до виступів повинні мати під собою певні підстави. Якщо ж лідери не відмовляться від побудови своїх структур на клановій основі, все закінчиться тим, з чого почалося. Є кілька варіантів подальшого розвитку, і я не можу сказати, який з них може взяти верх. Але я ще раз повторюся — це є крах спроб побудувати українську державу без української державної ідеї.
По суті, розбудова української держави відбувалася тоді, коли ще не була сформована українська політична еліта. Серед аналогій ми можемо виділити щось приблизне з білоруського досвіду (ми знаємо, чим усе закінчилося). Як можна будувати державу, коли ігноруються права титульної нації? Але прямих аналогій з української історії я не можу навести.
