Валентин НЕТУДИХАТА, культуролог:
— Європа, на мою думку, починається з ментальності народу. У цьому сенсі українці від інших європейців (німців, французів, англійців та ін.) відрізняються слабо розвиненою національною гідністю, честю та незалежністю. Ці відмінності, на мою думку, роблять нас беззахисними перед іншими народами. Отже, і наш соціальний устрій неспроможний захистити нас, український народ, від вторгнення в наші внутрішні справи. Український народ — це, скоріше, євразійський народ. І, очевидно, культурний кордон Європи проходить по Дніпру. І ми якраз на кордоні.
Українські владні структури настільки контролюють наше соціальне життя, що позитивні паростки, які вже сформувалися (маю на увазі ту незначну частину нашого населення, котра вже давно живе за європейськими мірками), паралізуються і не стають домінуючими. Патріотично налаштовані, соціально активні, вони не можуть здійснити завдання, які стоять перед українським народом. Сьогодні цим європейсько орієнтованим особистостям необхідно надати можливість здійснити соціальну стратегію, спрямовану на зближення України з Європою. На моє переконання, поки вони не стануть при владі, це питання залишиться відкритим. А вони не прийдуть до влади, поки не зміниться ментальність українського народу.
Думаю, враховуючи прискорення соціального часу сьогодні, нам потрібний менший часовий відрізок. Років із 20. Ми вже прожили 10 років, перебуваючи в стані виходу з Дому рабства. На мою думку, такий стан триватиме ще років із 10. Прихід сильних лідерів (а вони з’являться!) сприятиме інтеграції в Європу.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, письменник:
— Я б хотів почути запитання, де закінчується Європа. Вона закінчується десь у минулому столітті. Власне для мене Європа закінчується 1955 року, коли помирає ціла шеренга видатних європейських письменників, насамперед, Томас Манн. І зрештою йдеться про те, що якась велика інтелектуальна європейська традиція залишилась в минулому. А сучасний Захід значною мірою живе за рахунок дивідендів минулого.
Драма сучасної України полягає в тому, що ми йдемо до тієї Європи, якої зараз уже немає. Але десь починаючи з кінця 80-х років, з перших відповідних публікацій, приміром журналу «Всесвіт», Україна дуже інтенсивно передруковує ті самі тексти, які становлять нібито першооснову тієї самої старої Європи. Тієї Європи, яка починається від перших інтелектуалів доби Карла Великого і яка так розквіла в першій половині тепер уже минулого, ХХ століття. Треба сказати, що Україна доволі інтенсивно віддруковує ці тексти, зрозуміло, в українській інтерпретації. І це великий плюс в нинішній ситуації. Я маю надію, що ці тексти зрештою зроблять свою справу. Йдеться про що завгодно, з цієї самої текстової суми — від «Фелістики» Бальзака, приміром, до Історії Великого Тойбі. Ну що ж, будемо користуватися цими текстами і входити у той самий духовний простір, який саме ці тексти колись і визначали.
А щодо сучасної Європи, то, відверто кажучи, з її фемінізмом, з її червоними або коричневими бригадами, з її якимось дивакуватим кінематографом, з її замериканізованим маскультом я не дуже розумію ту Європу. Боюсь, що ми все ж таки приймемо їй міфи. Але, з іншого боку, є справді певний ліберально-демократичний, добре організований, юридично-політичний простір, почасти ліберально-демократичний, почасти соціал-демократичний — от туди можна йти. Йти конкретно — юридично, політично. А духовно, на мою думку, можна йти тільки в європейське минуле.
Не бачу я на сучасному європейському обрії якихось постатей, що з ними ми мали б абсолютно рахуватися. Можливо, лише Папа Іван Павло II.
