— Чи є, на вашу думку, усунення указом Президента з посади глави СБУ Леоніда Деркача кроком влади назустріч вимогам опозиції в контексті необхідності діалогу між цими двома суб’єктами політичної кризи?
Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:
— Л. Деркач був найбільш слабкою фігурою в оточенні Президента, яка не мала політичної перспективи і меншою мірою, ніж інші, була ангажована в останні події. Його зміна може розцінюватися і як поступка опозиції, хоч навряд чи це будуть так коментувати на Банківській. Швидше, там будуть говорити про те, що були інші вагомі причини. Тим більше, що таким чином влада тільки зміцнилася. «Змінник» (В. Радченко. — Авт.) набагато більш професійний. Очевидно, що не передбачається ніяких змін ані в задачах, ані в стилях роботи СБУ. Суспільство в цьому випадку знаходиться в логічній пастці. З одного боку, в світлі обговорюваних подій відставка — це символічна дія, але, з другого, реально потрібні були б не відставки, а зміна змісту діяльності влади, в тому числі і силових структур, і правоохоронних органів. Про це немає ні слова з боку Президента та його оточення. Тому опозиція не повинна розцінювати те, що відбувається, як маленьку першу перемогу. Адже йдеться про те, що будується міцніша лінія оборони. Можуть бути замінені ще якісь фігури. Але все це саме заради того, щоб нічого не змінити. Вища влада не демонструє аніяких ознак того, що вона готова самокритично поставитися до нинішньої ситуації, власних дій, власних помилок і свідомо щось міняти. Ті зміни, які вже частково сталися і можуть статися найближчим часом, будуть свідчити, швидше, про бажання не міняти нічого по суті.
Василь СТОЯКІН, політолог, Дніпропетровськ:
— Я думаю, навряд чи це звільнення можна пов’язувати з протистоянням Президента і «Форуму національного порятунку». Справа в тому, що Л. Деркача і начальника держохорони В. Шепеля треба було знімати в будь-якому випадку. Просто за фактом того, що знайшлася людина, яка працювала в президентській охороні і яка заявила згодом, що вона прослуховувала розмови Президента. Незалежно від того, прослуховував він чи ні, людей, які несли відповідальність за прийом на роботу цієї людини (а це обидва вищезазначених відомства), в обов’язковому порядку треба було зняти. Загалом-то їх варто б навіть під слідство було віддати з метою з’ясувати, чи не є вони спільниками цього Мельниченка. Але цього, звичайно, не зроблять. Казати ж про те, що це поступка опозиції просто не варто, тому що це нормальна дія державної влади. Опозиція собі з цього приводу може думати все, що їй заманеться. Якщо вона налаштована розмовляти з Президентом, вона може це вважати поступкою на свою користь.
Радченко, як мені уявляється, більше відповідає тим завданям, якi повинна вирішувати СБУ. Я розглядаю його призначення виконуючим обов’язки глави СБУ швидше позитивно. Мене просто дуже сильно засмучує та обставина, що у Президента, як завжди, довжина «лавки запасних» дорівнює нулю. Радченко — людина дуже відома, він вже неодноразово займав подібні посади. У нас віднедавна спостерігається тенденція до того, що люди «переставляються» на посадах, але їх вузьке коло не міняється. Представники якихось рухів та груп, які не належать до досить близького кола, потрапляють тільки до складу Кабінету міністрів, причому не на ключові посади.
Олександр ЛАВРИНОВИЧ, Народний Рух України:
— Відставка Леоніда Деркача є цілком логічною. Адже в останні місяці стало рельєфно видно, що Служба безпеки не в повному обсязі справляється із своїм завданням, не зовсім серйозно ставиться до забезпечення безпеки. Наприклад, історія з недопущенням перевороту, або недопущення когось там в Україну.
Було просто необхідно, щоб СБУ змінила якість своєї роботи. Всі можливості для цього зараз є. Все має вирішуватися на нормативному рівні і на кадровому.
Я не думаю, що це матиме великий політичний вплив найближчим часом. Адже в розвитку ситуації в Україні — цілий комплекс проблем: і правових, і політичних.
Можливо, це було певним елементом реакції Президента на події. Безперечно, рішення Верховної Ради, в якому Президентові рекомендувалося відправити силовиків у відставку, було складовою частиною того рішення, яке прийняв Президент. Але, очевидно, не єдиною складовою. І напевне, це рішення навряд чи можна занести до активу опозиції.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог, Харків:
— Відставка Л. Деркача здійснена за формою, яка дозволяє зберегти Президенту політичне обличчя, до того ж це може бути розцінене якщо не опозицією, то громадською думкою, як жест доброї волі з боку Президента і його готовність до діалогу. У будь-якому випадку, зараз в суспільстві є потреба в розвитку діалогу для розв’язання політичної кризи. Причому, кроки повинні бути зроблені як з боку влади, так і з боку опозиції. У цьому випадку відставку Деркача можна розцінювати як певний жест доброї волі. Інше питання — чи буде робити опозиція зі своєї сторони кроки у відповідь. Мова йде хоча б про згоду на участь представників опозиції в консультаціях з тими чи іншими людьми або партіями з пропрезидентського табору про шляхи виходу з політичної кризи.
Я думаю, відставка Деркача може позитивно позначитися на подальшому розвитку подій, тому що фігура Радченка не викликає різкої антипатії з боку опозиції, та й поява на посаді голови СБУ людини, принаймні зовні політично незаангажованої, є позитивним моментом. Але так чи інакше, зараз залишаються два іншi камені спотикання — це фігури Потебенька і Кравченка. І в цьому випадку ситуація набагато складніша. Проста відставка того або іншого може бути розцінена опозицією як вияв слабості Президента, що для нього, безсумнівно, невигідно. Тобто мова поки може йти лише про пошук прийнятної для Президента форми відставки.
Михайло МІЩЕНКО, завідуючий сектором політичних досліджень Українського інституту соціальних досліджень:
— Звільнення Леоніда Деркача було очікуваним кроком з боку Президента. І я не можу погодитись з тими оглядачами, які кажуть, що це ніяк не пов’язано з діями опозиції. Влада зараз перебуває в досить складному становищі. І на мою думку, не має підстав сподіватися, що лише кількома звільненнями високих посадовців можна буде погасити політичний конфлікт, що розгорівся. І хоча акції протесту поки що є не дуже масштабними за кількістю учасників, найбільшою для влади проблемою є практична відсутність у суспільстві сил, на які вона може впевнено спиратись.
Зараз позиція антикомуністично налаштованої частини суспільства, яка була опорою Президенту на виборах, є досить невизначеною. Більшість у нiй займає очікувальну позицію. Тому кожен з учасників конфлікту зацікавлений в тому, щоб його опонент припустився якоїсь серйозної помилки, яка б дискредитувала його в очах громадськості. З огляду на це, кожна із сторін насправді зацікавлена не в діалозі, а в затягуванні часу, провокуючи тим самим альтернативну сторону на невиважені дії.
