Учора виповнився рік з дня проведення першого туру президентських виборів, підсумки якого не залишали сумнівів у перемозі Леоніда Кучми. Які головні політичні підсумки цього року?
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:
— Я думаю, що найважливіший висновок, який можна зробити — це те, що в Україні можлива політична реформа. Рік тому було надзвичайно багато скептиків, і практично ніхто з представників політичного класу не вірив, що будь-коли ми будемо мати уряд парламентської більшості, і що в нас буде парламентська більшість. А сьогодні у нас є парламентська більшість, уряд у нас вже політичний, але ще не є урядом парламентської більшості. Але з часом буде зроблено й це. Врешті, стало зрозуміло, що ми просуваємося вперед у напрямку політичної реформи, і навіть риси цієї реформи стали більш-менш зрозумілими. Мені здається, що це принципово.
Володимир ПОЛОХАЛО, політолог, шеф-редактор журналу «Політична думка»:
— На мою думку, цей рік мало чим відрізняється від усіх інших. І річ навіть не в тому, наскільки Президент виконав чи не виконав свої програмні положення. Якщо говорити про реакцію Заходу на політичний розвиток українського суспільства, то ті суперечності, основні ознаки, тенденції та прикмети українського політикуму, які були характерні до виборів, залишаються, на думку західних експертів, такими ж. Більше того, йдеться про посилення внутрішньоелітної боротьби, про посилення наступу олігархів на прийняття політичних рішень. І хоча Президент виявив певну зацікавленість у послабленні позицій олігархів, яких він назвав кланами у своїй інавгураційній промові, але поки ніщо не свідчить про його налаштованість на повне їхнє витіснення з політики. Гадаю, що йдеться про слабкість політичного ресурсу для демократичних змін. Крім того, з точки зору незалежних спостерігачів — експертів Ради Європи, ОБСЄ, європейських ЗМІ — на їхній погляд, існують серйозні відхилення від демократичних норм у нашій політичній практиці, як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях. Зменшується відстань між політикою та правом, відбувається певна гомогенізація політичного простору. Механізми політичної відповідальності теж не стали ще ознаками атрибутів української державності протягом цього року. Збільшився рівень недовіри до влади з боку населення. Сьогодні бракує реальних можливостей для конструктивної взаємодії влади й суспільства. Тому соціологічні опитування фіксують відстань, яка існує між суспільством і владою.
Якщо говорити про європейський вибір як стратегічний, про що говорив Президент у своїй інавгураційній промові, то події останнього часу засвідчують, що Україна в питаннях європейської політики втрачає свої позиції. Відбувається навіть певне посилення ізольованості від загальноєвропейських процесів. Водночас посилюється прагматизм з боку Росії до України, посилюються ті інтереси з боку Росії, які відображають російські силовики — а вони сьогодні панують у прийнятті політичних рішень. А також інтереси тих українських фінансово-політичних угруповань, що мають стосунок до російських енергоресурсів. І цей тиск з боку двох основних груп інтересів сьогодні значною мірою впливає на зовнішню політику України. На мій погляд, протягом року відбулося посилення зовнішньої залежності від Заходу, а ще більше від Росії. І ці ознаки, які далекі і від демократичних, і від європейських цінностей, стають все виразнішими. Україна протягом цього року в соціально-політичному розвитку наближається більше до Росії й навіть до Білорусі та віддаляється водночас від найближчих західних партнерів, таких як Польща, Угорщина й Словаччина.
Найгірше те, що в Україні відбувається депарламентаризація, тобто зменшується роль парламенту. Посилюється одна гілка влади й послаблюються всі інші. Уряд є відображенням всіх цих процесів. Ми бачимо наявність орієнтації членів уряду на різні угруповання, внутрішні інтриги, елементи саботажу з боку тих чи інших сегментів істеблішменту, звинувачення, які не мають підстав. Це свідчить, що серед українського політичного класу, як і рік тому, відсутній консенсус у розумінні стратегій і перспектив національного розвитку.
Сергій ТЕЛЕШУН, професор, президент Українського благодійного фонду «Співдружність»:
— Мабуть, було б неправильно, даючи оцінку одному кандидатові, що виграв, не давати оцінку і тим, хто програв. Бо кожен, хто програв, формував те політичне поле й ту політичну ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день.
Перше, що хотілося б зазначити — змінилася вагова категорія окремих дійових осіб. Зокрема, колишнього спікера О. Ткаченка. Поміняв свій політичний та адміністративний статус Євген Марчук, поміняла політичну конфігурацію фракція і партія соціалістів, а значить, і її лідер О. Мороз, сформував свій рейтинговий «пік комунізму», свій максимум лідер комуністів П. Симоненко. Що стосується чинного Президента Л. Кучми, то передусім треба сказати, що за цей рік пройшов процес посилення структури виконавчої влади. На сьогоднішній день можна говорити про її відносно чітку структуру. Те, що ми називаємо адміністративним ресурсом, відіграє сьогодні в політичних питаннях дуже значну роль.
Друге — це нове явище, яке я, передусім, пов’язую з виборами Президента — це формування якісно нового утворення в парламенті за назвою «парламентська більшість». Такого масового явища переходу з кількості в якість ще не було. Цьому сприяли президентські вибори. І, на мою думку, кого б не було обрано Президентом, цей якісний перехід і створення протобільшості відбулося б. Інша річ, що враховуючи особистісні характеристики чинного Президента, це сталося досить швидко.
Чому протобільшість? Більшість поки що не є юридичною більшістю в повному розумінні слова. Вона шукає свою форму і, поки що, об’єднана на корпоративних, особистісних, адміністративних та економічних зв’язках. Політична більшість потребує певних традицій, чітко оформленого правового поля і змін усього політичного вигляду держави.
Третій момент — це затвердження прем’єра і його команди. Модно сперечатися сьогодні про кадри, але тоді це був сегментований інтерес більшості і нового складу уряду. І те, що протягом року таке явище існувало — це насправді факт колективної відповідальності. Навіть якщо хтось не погоджується з діяльністю уряду.
У сфері економіки вперше за весь період існування незалежної держави економічні інтереси більшості груп схрестилися досить легально. І я гадаю, що цей процес буде ще досить активно тривати, про що свідчить досвід Росії, ряду країн СНД, Югославії, Польщі та інших.
