Чи припустима полiтика подвiйних стандартiв як
засiб захисту демократiї у Європi?
Олександр СТЕГНІЙ, керівник відділу соціально-політичних досліджень
Центру соціальних та маркетингових досліджень «СОЦІС»:
— Сам хід подій у Югославії, особливо після бомбардування НАТО, засвідчив,
що країна стоїть перед дилемою: або подальша ізоляція від Європи, яка однозначно
не сприймала режим Мілошевича, або пошук можливості легітимного зміщення
влади, щоб країна могла інтегруватися в Європу. Ця дилема була озвучена
керівництвом і НАТО, і низки провідних країн, зокрема Британії та США.
Чи була країна готова до перемоги нового лідера? Як свідчать події на Балканах,
далеко не всі поділяли позиції Мілошевича. Утім, що стосується зовнішньої
політики, то новий президент Югославії також стоїть на жорсткій позиції
відстоювання національних інтересів. Однак у той же час із приходом Воїслава
Коштуніци багато хто пов’язує демократизацію життя в країні. Її внутрішньополітичний
розвиток передбачав створення опозиції. Творча інтелігенція, частина технічної
інтелігенції, кваліфікована робоча сила розуміли, що ізоляціонізм та жорсткий
контроль усередині країни однозначно шкодить і національним інтересам Югославії.
І от відбулися вибори. Навряд чи до виборів проводилися професійні опитування
громадської думки. Проте якісь джерела впевненості в цій перемозі в опозиції,
напевно, були. І коли влада Мілошевича почала маневри щодо визнання недійсними
цих виборів, це вже була агонія режиму.
Те, що опозиція перемогла, що три дні відбувалися страйки,
що піднявся шахтарський край Югославії, що опозиція захопила телебачення,
— це все закономірно. Проте незакономірний вчинок Мілошевича — те, що він
відмовився від подальшої боротьби. Важко сказати, навіщо він це зробив.
Звичайно, таким чином вдалося уникнути громадянської війни, кровопролиття,
подальшого сповзання Югославії вниз. Однак Мілошевич — людина, по суті,
диктаторського характеру. І він не міг змінитися за одну чи дві ночі. Такі
люди йдуть до останнього. Є версія, що Мілошевич відмовився від влади в
обмін на свою амністію.
Міжнародне співтовариство через інститути ООН має провадити
жорсткий режим громадського тиску в рамках легітимності на унітарні режими.
Тому тиск на Югославію з боку Заходу можна назвати правильним. Однак утручатися
в справи суверенної держави не можна. І тут Америка поводиться як великий
жандарм. Яскравий приклад цього показала Росія, яка заявила, що Чечня —
це її особиста справа і що вони просять не втручатися. Враховуючи ядерний
потенціал Росії та її позицію у світовій політиці, вона не допустила втручання
у свої справи. Якщо американці вважають, що стосовно Росії це можливо,
а стосовно слабшої країни — ні, то це політика «подвійних стандартів».
Михайло МІЩЕНКО, кандидат соціологічних наук, Український
інститут соціальних досліджень:
— Перемога Коштуніци є закономірною. Свого часу Мілошевич
припустився помилки, ініціювавши зміни до Конституції, згідно з якими президент
Югославії повинен обиратися всенародним голосуванням. Таким чином він намагався
продовжити свої повноваження, але, як бачимо, переоцінив свої сили, і зокрема,
роль адміністративного ресурсу. У цьому випадку втручання Заходу у вибори
було на рівні заяв, оскільки сам Коштуніца не дуже акцентував увагу на
підтримці його з боку Заходу. Взагалі, активна допомога з боку країн, що
входять до НАТО або ЄС, в цьому випадку була невигідна кандидату, і на
Заході це добре розуміли. Очевидно, позиція Заходу полягала в тому, щоб
акцентувати суспільну увагу на несприятливих наслідках для відносин Заходу
та Югославії в разі повторного обрання Мілошевича. Правда, існує думка,
що Заходу було вигідно, щоб залишився Мілошевич. Але мені здається, що
значна частина країн Європи все-таки втомилася від невизначеності на Балканах.
Перемога Коштуніци повинна сприятливо вплинути на економіку
України, хоч би тому, що через економічні санкції Югославії те ж Дунайське
пароплавство несло величезні збитки. Крім того, якщо перемога Коштуніци
приведе до стабілізації ситуації на Балканах, то це в будь-якому випадку
позитивно позначиться і на Україні.
