Україна формується і змінюється. На шпальтах «Дня» ми прагнемо зафіксувати динаміку цих змін і зрушень. Наші респонденти уже відповідали на питання «Як змінюється Україна?» Після того знайшлося ще чимало охочих висловити свої думки.
Богдан ГАВРИЛИШИН, член Римського клубу, голова Наглядової ради Міжнародного центру перспективних досліджень і Міжнародного інституту менеджменту в Києві, іноземний член НАН України:
— З 1988 року я в Україні. Хоч як це дивно, але сучасна Україна є менш українською, ніж була у 1988 році. Тоді відбувалося справжнє політичне і культурне відродження. Спостерігався великий інтерес до всього українського — з’являлися нові проекти, цікаві музичні гурти, співаки... Потроху це захоплення минулося. І нині компакт-диск з українським виконавцем чи українську книжку можна знайти лишень у певних місцях. І це парадокс, бо вже ростуть покоління, народжені в незалежній Україні, які вчаться і вміють говорити українською. Я не проти російської мови. Навпаки, гордий, що права всіх меншин в Україні дотримуються куди краще, аніж у деяких країнах Західної Європи. Але українці справді стали у власній державі, де одна державна мова, мовною і культурною меншістю, хоча складають етнічну більшість. І це засмучує.
Що тішить? Уже чотири роки як на макрорівні спостерігається ріст від 6,5 до 9 відсоткiв валового продукту на рік. Це відбувається завдяки маленьким, як на Україну, іноземним інвестиціям, а також через мобілізацію у самій країні її економічних та людських ресурсів.
Маємо добрий початок: багато підприємств отримали вигідні кредити, збільшується заробітна плата, зростає купівельна спроможність українців, щоправда, у великих містах. Шкода, що наші капіталісти не розуміють того, що краще, якби українці були багатими, — на товари їхніх підприємств було б більше покупців. Також треба, щоб тіньова економіка стала легальною.
Українцям потрібне стабільне законодавство — не ідеальне, а стабільне. Зараз у Китаї залучено 53 мільярди іноземних інвестицій. Хіба це країна з давніми економічними традиціями? Інвесторів цікавить заробіток, а для цього вони мусять знати правила гри. А у нас немає стабільного законодавства і суд як інституція не є незалежним та дієвим.
Радує, що бодай говоримо про інтеграцію в Європу, хоча не рухаємося туди швидко, бо, зрозуміло, непросто йти у два протилежнi напрямки водночас. У ЄС можна зберегти свою ідентичність: повернутися до своїх коренів, утвердитися як нація. Бо там німці не стають французами і навпаки, і в Італії, приміром, 80% преси англійською не виходить. Усі країни мають спільні стандарти, деякі спільні закони.
Захоплює, що надзвичайно багато здібних людей живе в Україні, хоча мільйон заробітчан уже виїхало. Я спілкуюся з багатьма цікавими учнями і студентами і часто себе запитую про джерела цього таланту — адже наша еліта знищувалася стільки років: то її вивозили, то вона виїжджала сама. Нам потрібні люди, які б прийняли теперішню реальність: Україна — незалежна країна саме з таким етнічним складом; ми маємо пошану до чужого, але кожен індивідуально і всі разом горді, що ми українці. Я люблю своє село Коропці на Тернопільщині, де прожив перші чотири роки. Нещодавно туди возив швейцарського посла в Україні. Він побачив, що українське село може жити і вміє господарювати. Його вразило, що мої земляки не кланялися перед ним з хлібом- сіллю, не запобігали, а прийняли належно як гостя.
Україна потрібна Європі — і не тільки тому, що тоді Європа була б стабільною. Ми — високоосвічені. Крім цього, українці мають багато рис, що їх уже немає у західно-європейців: приязне сердечне спілкування поміж людьми, щира гостинність...
Світлана СИРОТЯН, перший віце-президент банку «Надра»:
— Нині Україна знаходиться на тому історичному етапі, від якого залежить дуже багато. І українці мусять бути не тільки професіоналами, вірити в себе, а й мати креативне мислення, що дозволить віднайти свій шлях ефективного розвитку та зайняти гідне місце в співдружності європейських держав. Сліпе мавпування чужого досвіду — неприйнятне, необхідні власні стратегії, рішення та справжня українська творчість.
Значну увагу хотілося б приділити фінансовому сектору, а саме банківській системі. Для «банківської» України важливим є значне збільшення кількості клієнтів та зростання їхньої довіри. Клієнтами банків стають не лише студенти, пенсіонери, яким пропонуються цікаві програми, а й навіть діти. Українці починають жити в кредит, як це роблять у всіх розвинених країнах світу. Усе більше товарів та послуг можна придбати на виплату.
Надзвичайно популярними стали мікрокредити (від 100 до 125 000 у.о.), що свідчить про інтенсивний розвиток малого і середнього бізнесу. Ця послуга з’явилася в Україні у 1997 році і вже нині банками-партнерами програм надано кредитів понад 50 тисячам приватних підприємцiв та підприємств. Наш банк надав мікро кредитів на суму понад 25 мільйонів гривень, близько 2 тисяч приватних підприємців та підприємств збільшують об’єми свого бізнесу завдяки мікрокредитуванню від банку «Надра».
На даному етапі банківська сфера переживає бум житлового кредитування. Банки здатні запропонувати доступні кредитні програми, а також пільгові, для молоді.
Реальний приріст відсоткового валового продукту у січні, за даними НБУ, становив 9%. Тож, за умови подальшого росту відсоткового валового продукту та інтенсивного розвитку вітчизняної економіки, кількість українців, які зможуть повноцінно користуватися різноманітними банківськими продуктами та послугами, невпинно зростає.
У порівнянні з попередніми роками Україна має всі шанси встановити рекорд з надходження закордонного капіталу, а це означає, що в Заходу поступово зростає віра в стабільне майбутнє українських банків. Ясна річ, ми сподіваємося на залучення більшої кількості закордонних інвестицій в економіку та банківську систему України. Для цього працюємо над вдосконаленням культури бізнес-відносин, а також над більш прозорою та відкритою структурою роботи банків.
За роки незалежності разом з країною змінилися й українці. Традиційні у своїх поглядах, вони стали більш комунікабельними, готовими до швидких змін та нетрадиційних рішень. Нам стало легше пропонувати нові послуги клієнтам, які раніше все зустрічали з гострою недовірою. Поміж українцями зникає вчорашній песимізм, натомість з’являється здоровий раціоналізм.
Михайло РЕВА, художник і скульптор:
— Я народився в одноповерховому пологовому будинку, що стояв посеред залишків давньогрецького поселення в Керчі. В мені — турецька, грецька, російська, єврейська, українська кров. Живу в Одесі — місті сонця, як її називаю, бо тут частіше сонячно, ніж похмуро. Відпочивати їжджу в Карпати. Дуже люблю тамтешніх людей з їхнім оригінальним світосприйняттям, що відображене у гуцульському декоративно-прикладному мистецтві, де поєднані елементи дохристиянських вірувань і християнства.
Подорожуючи Україною, збагнув, яка вона багата на етнокультури. Тільки в Одесі проживає 32 національності. Через непрості історичні події минулого в деяких українців донині триває процес осмислення, що вони живуть в незалежній державі. Очевидно, що одне — проголосити незалежність, інше — її усвідомити. І це сприйняття відчутне у всьому.
Наші приватні новобудови є більш самобутніми. Ми стаємо індивідуалістами і починаємо виявляти себе в архітектурі. Колись житлові будинки були подібні одне одному: всі однаково сірі, з маленькими вікнами. Потім «нові українці» почали будувати замки, теж схожі поміж собою. Зараз ми оригінально підходимо до побудови власного житла: враховуємо сімейний стан, рід діяльності, обираємо простір за енергетикою, зважуємо, як будинок вмалюється у забудову району, околиці...
Ми стаємо індивідуалістами й у малярстві та скульптурі. Хоч мистецтво промовляє до всіх, та світ цікавиться первинністю та самобутністю. Я працював на Заході. Біля музеїв живопису XVII—XIX століть чи вернісажів сучасного мистецтва стоять черги городян і туристів у Римі, Амстердамі, Чикаго. А ми поки не вміємо представити себе на Батьківщині. Кожен поодинці збирає довкола себе шанувальників, покупців, меценатів. Вважаю, що не треба українським художникам прагнути будь-що показати себе у Європі чи США. Натомість, слід цікаво творити в Україні, аби американцям, німцям чи шведам кортіло приїхати і познайомитися з сучасним українським малярством і скульптурою.
Що мене неприємно вражає? Я не люблю байдужих людей, і понурих не люблю. Саме час українцям сконцентруватися над творенням позитивного іміджу нашої держави — як внутрішнього, так зовнішнього.
Навіть iз роками залишаюся ідеалістом, мабуть, це вплив професії. Мені до душi слова давньокитайського мудреця: «Шукайте у житті радість. Це найкращий спосіб принадити щастя».
