Іван ДЗЮБА, академік НАН України:
— Не вважаю, що цих премій забагато. У будь-якій європейській
країні їх значно більше. До того ж більшість премій мізерні і є хіба моральною
підтримкою для митців. Інша річ — критерії, за якими присуджуються премії.
У цьому питанні немає ясності, визначеності й висоти рівня, особливо коли
йдеться про премії недержавні. Часом відбуваються просто ганебні речі.
Я маю на увазі нещодавню церемонію 6 березня, коли політичні і фінансові
можновладці самі себе нагороджували. Соціальну й культурну постидність
дійства підсилював мовний сценарій офіційних торжеств радянського зразка.
Коли уповноважені особи — ведучі, урядовці — говорять дубовою українською
мовою, а простий номенклатурний народ — мовою «свободы, равенства и братства».
Остання церемонія ще раз підкреслила специфіку владних і бізнесових смаків:
на високе мистецтво і копійки не дадуть, а маскульт і помпезні шоу — завжди
у фаворі. Поки зберігатиметься ця орієнтація — культура перебуватиме у
плачевному стані. Мало того, що премій загалом не так уже й багато, вони
й не завжди йдуть на те, що треба. Але враховуючи суцільну картину фінансування
у культурі, слід зазначити, що підтримувати її за рахунок самих лише премій
— неможливо. Вони не здатні замінити регулярного забезпечення та інфраструктури
культури.
Олександр БИСТРУШКIН, начальник Головного управління
культури м. Києва:
— Проблема не у преміях, а в критеріях. І якщо за радянських
часів суворо діяв чинник лояльності до правлячої влади, то тепер визначальними
стали особисті симпатії, які часто не адекватні справжньому значенню митця.
І це стосується не самих лише премій, а й звань у сфері культури, роздачу
яких, на мій погляд, необхідно пригальмувати. Те, що йде як державна відзнака,
та ще й за підписом Президента, повинно мати надзвичайну вагу. Інколи процес
отримання відзнаки нагадує перегони: хто перший добіжить до роздачі. Скромність
і зваженість своєї ролі в мистецтві — це те, що потрібно елементарно виховувати
в моїх колегах. А розбещення нагородами й званнями може врешті призвести
до повного знецінення і нагород, і звань.
Володимир ЯВОРIВСЬКИЙ, письменник, громадський діяч:
— Важко відповісти однозначно, хоча істина в цьому є. Колись
було інакше, премії були фіксовані й офіційно узгоджені. Нині — цензуру
зняли, і процес, як то кажуть, пішов безконтрольно. Втрутилася діаспора
зі своїми коштами. Премій стало стільки, що вже більш-менш пристойне мистецтво
можна обслужити нагородами. Так, ви маєте рацію: навіть графоман нині має
право на відзнаку. Втім, це подія тільки для сім’ї нагородженого. Усе це
перетворилося на певний фарс. На жаль, ми не маємо меценатів із добрим
смаком, патріотів, котрі вкладали б гроші в духовне зростання нації. Нині
бал правлять далекі від мистецтва критерії. Колись скульптори снігоприбиральну
машину називали «Вучетичем». Нині такі пробивні «вучетичі» відтісняють
таланти, за допомогою премій у тому числі. Ось «Людина року» — самодіяльна
премія, котру вручили і без того грошовитим людям, які фактично кинули
Україну напризволяще. Такі страшні парадокси нашої незалежної держави...
Але скорочувати самодіяльні премії — нерозумно. Треба зачекати — зайве
саме відпаде.
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, режисер:
— Про кризовий стан культури, на мій погляд, потрібно говорити
тоді, коли до неї відсутній інтерес. На сьогодні його немає в фінансовому
і політичному плані. Але те, що існує естетична потреба, не викликає сумнівів.
Одне зі свідчень цьому якраз поява великої кількості фестивалів, рейтингів,
премій. Інша річ, що кількість премій і їхній престиж — далеко не одне
й те ж. Однак так само, як якість життя переходить у його кількість, так
і кількість премій і призів невідворотно приведе до підвищення їхнього
рівня і навіть — поліпшення якості того явища, за яке вони присуджуються.
Оскільки, по-перше, визначають його (не можна присудити премію за те, чого
немає), по-друге, привертають до нього увагу, по-третє, ведуть до його
розвитку. Так, сьогодні, скажімо, в театрі явно пробуксовують альтернативні
форми. І, може, якраз спеціальні премії можуть певною мірою стимулювати
цей рух. Або, наприклад, чому б не засновувати премії за кращий театральний
буклет, кращу уніформу, кращу атмосферу в театрі... З цієї дрiбницi складається
загальне культурне середовище. І що більшим буде інтерес до неї крізь призму
премій, то більше шансів, що він з’явиться і на державному рівні.
Володимир БИСТРЯКОВ, композитор:
— У всі часи премії та звання були своєрідними подачками,
спрямованими на ангажованість діячів культури. Але якщо раніше вони нерідко
присуджувалися заслужено, за реальні результати творчої діяльності, то
сьогодні взагалі знецінилися. Так що для мене головне звання — це коли
твоє ім’я і прізвище і є гарантією уваги і любові публіки. А всі нинішні
премії і рейтинги викликають, м’яко кажучи, сміх. На нашій естраді править
бал клановість. От і виходить, що у кожного хіт-параду свої зірки. Мені,
до речі, також пропонували очолити один з подібних рейтингів. Але змагатися
з самодіяльністю — ні вже, вибачайте. Ці хіт-паради і премії потрібні для
того, щоб «розкручувати» безголосих зірок. І це, на мій погляд, свідчення
занепаду. З одного боку, публіку напихають другосортним товаром, з іншого
— вся естрада представлена п’ятьма-десятьма розхожими іменами, а талановитому
молодняку не пробитися.
Олена ДЕМ’ЯНЕНКО, кінорежисер:
— А що, у нас хіба так багато премій? Ви знаєте, мені здається
ненормальною реакція на те, що комусь щось дають. Те, що преса влаштувала
з приводу нагородження моїх фільмів — не описати. Коли діячі культури під
псевдонімами, витрачаючи час і гроші, публікували в різних періодичних
виданнях некоректні, м’яко кажучи, статті... Повторюся: у нас ненормально
ставляться до людини, яка щось робить і отримує за це нагороду. У Росії,
до речі, ситуація зовсім інша. Там набагато більше премій — і всім вистачає,
уявіть собі. Люди радіють один за одного, це викликає позитивні емоції.
У цьому питанні нагород і відзнак, по-моєму, кожна нація дуже яскраво виявляє
свою етичну фізіономію. Що ж — у нас поки що саме такий «вираз обличчя».
Таїсія ПОВАЛІЙ, співачка:
— Для будь-якої творчої людини природне бажання (нехай
підсвідоме) бути найкращою, першою. І поки ставляться вистави і даються
концерти (а вони будуть завжди, попри всі складності нашого життя), існує
і змагальний момент. А отже — конкурси, рейтинги, премії. Просто раніше
окрім соцзмагання у нас нічого подібного не було. Звідси й уявна їх велика
кількість сьогодні. Це своєрідні складності зростання вітчизняного шоу-бізнесу.
Інша рiч, що кожний артист сам вирішує, брати участь йому, скажімо, в рейтингах
чи ні. Для мене вони вже втратили інтерес, я своє відвоювала. Цей полігон
залишаю для молоді. Для мене набагато важливіше гастролювати, готувати
нові програми і таким чином доводити своє право називатися популярним артистом.
Олександр МІЛОВЗОРОВ, художник:
— Моє переконання: люди культури взагалі ніякого відношення
до цих премій не мають. Чимало українських художників просто працюють,
виставляються, продаються, ані гадки не мають про існування премій і рейтингів.
До речі, поняття рейтингу в образотворчому мистецтві взагалі абсурдне.
На мій погляд, всі премії вiдгонять кон’юнктурою і незадоволеними амбіціями.
Але є й інший аспект: цi шоу фінансово підтримує чимало фірм, банків, іноді
приватні особи. Це несмiливi спроби нагадати державі, яка не спроможна
підтримувати культуру, що є такі високi речі, як спонсорство, меценатство,
які необхідно, нарешті, законодавчо оформити!
Михайло ІЛЛЄНКО, кінорежисер:
— Абсолютно з вами згодний. Зовсім нещодавно я дізнався
про дивний факт: виявляється, на початку війни зірку Героя Радянського
Союзу давали в найрідкiснiших випадках, а вже з 1943 року, після перелому
— нагороду почали вручати значно частіше. На мій погляд, це вельми продуманий
крок: поки відступали і гинули — героїв не могло бути. А зараз у нас на
руїнах роздають нагороди. Я вважаю так: спочатку треба палаючий будинок
загасити, а потім вже пожежників нагороджувати.
