Ірина РОЖКОВА, начальник департаменту політичної соціології Європейського інституту інтеграції і розвитку:
— Гадаю, слід насамперед торкнутися питання чинників вибору по лінії «раціональності» або «ірраціональності» мотивів виборців з поправкою на вікові категорії. Скажімо, серед мотивів виборців, що традиційно голосують за лівих, переважають такі, як ностальгія за минулим життям, за стабільністю, за якимись гарантіями. Коли ж голосує молодь, то це, часто, більш ситуативний вибір. У той же час він більш раціональний (оскільки молоді люди більше адаптовані до нинішніх умов) і оцінює молодь з позицій «вигідно — невигідно».
Обираючи, рядовий виборець, за ідеєю, голосує за певну політичну силу. І в цьому випадку критерієм вибору має бути, — що є логічним, — показник того, що корисного ця політична сила, конкретна партія або фракція зробила за чотири роки свого перебування в парламенті. А що ми спостерігаємо в Україні? Те, що наш виборець, часто-густо, робить поправку насамперед на лідера, першу особу партії. Але тут виникає запитання: якщо останній не виявив себе як нормальний керівник фракції мінімум з 14-ти осіб, чи може він у такому разі претендувати на керівництво країною? У зв’язку з цим, на мою думку, є досить надійний критерій оцінки лідера, — поведінка керованої ним фракції в парламенті.
Ірина БЕКЕШКІНА, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України, науковий керівник Фонду «Демократичні ініціативи»:
— Сказати, що українці вже добре навчилися вибирати, не можна. Адже у нас лише двічі обирали до парламенту і двічі обирали президента. Але вони вчаться. Якщо взяти останні вибори, то свідченням цього можуть бути невдачі проектів, розрахованих на маніпуляцію масовою свідомістю, медійні ефекти. А також — невідповідність результатів виборів репрезентованості політичних сил в засобах масової інформації. Грубо кажучи, простим маяченням на телеекранах наших людей вже не візьмеш. Перемогу отримали ті, хто працював з населенням на місцях. Можна сказати, що населення досить раціонально підходить до вибору кандидатів. Інша справа — чому ця раціональність не реалізується на практиці. Але це вже запитання до тих політичних сил, яким народ довірив владу. Негативним є і те, що і остання виборча кампанія була значною мірою лідерськи центрованою, тобто орієнтувалися на привабливість лідера, а не на програму.
Микола ГОРДИЧЕНКО, доцент Українського хіміко-технологічного університету (Дніпропетровськ):
— Українці можуть обирати владу не гірше за інші європейські народи — ментальність приблизно та сама. Але, на жаль, так історично склалося, що з радянських часів владу обирає не народ, а «партія влади», яку ще нещодавно називали номенклатурою. І сьогодні без схвалення «партії влади» пройти, наприклад, у депутати — неможливо. Стати президентом — тим паче. Колишня номенклатура або нинішня «партія влади» правитиме доти, доки влада впливатиме на формування виборчих комісій. Навіть на минулих виборах, коли виборчі комісії, згідно із законом, мали формуватися політичними партіями, чиновники вправно маніпулювали «висуненням» членів комісій, усували з їхнього складу неугодних, користуючись, наприклад, «телефонним правом» — тиском через адміністрацію підприємств і установ за місцем роботи і навіть на приватних роботодавців. У деяких випадках мав місце й елементарний підкуп. Як наслідок, виборчі комісії очолювали «перевірені» роками люди, чимало яких працювали на дільницях і округах ще за часів соціалізму, коли потрібний відсоток голосування виводився дуже просто. Наша біда ще й у тому, що прості громадяни не вміють самоорганізуватися. І річ тут, на мій погляд, не стільки в тому, що українці сповідують принцип «моя хата скраю», скільки в тому, що декілька десятиліть влада систематично винищувала неспокійних людей, активістів, ватажків, здатних об’єднати людей і повести. Така селекція не могла не позначитися на генофонді цілого народу, а за великим рахунком, вона триває на місцях і донині. Ану спробуйте виступити в робочому колективі зі своїми думками, що не збігаються з думкою адміністрації, й одразу зрозумієте: є у нас демократія чи немає.
Юрій ХРИПУНКОВ, голова окружної виборчої комісії 42-го округу (Донецька область):
— Останні вибори в парламент показали зростання активності виборців, а також багатоплановість їхніх надій і сподівань. І все ж, незважаючи на це, гадаю, що обирати в нашій країні поки не вміють, хоча певні зрушення в цьому плані є. Значною мірою причина цього невміння криється в особливостях нашої, суто української, ситуації. Скажімо, на попередніх виборах виборець просто розгубився від гамору ЗМІ, від програм, дуже схожих одна на одну, виступів, викриттів, величезної кількості інформації. Будемо говорити прямо: багато людей просто безграмотні політично, багато мріють про «райське» завтра, але нічого не роблять для нього. Та це й абсурд — мріяти про явну утопію.
Вважаю, що повинні минути ще роки й роки, перш ніж у нашій країні всі опанують політлікнеп. Нині у виборах важливим є саме виховання правильного підходу народу, успідомлення істинного вибору, вибору найкращого — це і є показник зрілості нації.
Сергій КУНІЦИН, голова Ради міністрів Криму:
— З погляду суспільства «навчитися обирати» означало б навчитися математично вираховувати кращі варіанти майбутнього. Але так майже ніколи не буває. Навіть країни з багатовіковою традицією демократії часом впадають у крайнощі, віддають перевагу ультрарадикальним політикам. Що вже казати про нас, де громадянське суспільство ще тільки робить перші несміливі кроки. І оскільки вибір пов’язаний з емоційним боком діяльності людини, то я не думаю, що навчитися обирати, робити політичний вибір можна раз і назавжди, як, наприклад, людина вчиться ходити…
Але за останнє десятиліття коли, власне, й можна говорити про реальний вибір, кримчани засвоїли декілька серйозних уроків. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що вже на наступних виборах в Україні не буде такої гострої альтернативи: вибирати демократію чи повертатися в комунізм. Можливо, це будуть перші вибори в країні, коли основними конкурентами стануть кандидати від демократичного табору.
Шандор РАДА, підприємець (Ужгород):
— Ходити на вибори українці якось можуть («А раптом покарають, якщо не підемо?»), але їхньої суті не пізнали, навіть не замислюються, що від їхнього вибору залежить життя на десятки років. Це як для фермера — удобрювання грунту. Якісно це зробиш — на десятки років матимеш хороший урожай. А нашим українським «фермерам» весь час доводиться відновлювати занедбану землю й намагатися виростити урожай знову. В Україні й утретє можуть залишити людину занехаювати чудову землю: хай, мовляв, аби було на кого кричати! У тому-то й біда, що наші люди всі ходять на вибори, а не — обирати. А треба й ходити, й вибирати. А якщо всі кандидати не підходять — усіх викреслювати. Щоб не давати можливості меншості вершити нашу спільну долю.
