Міжнародна асоціація журналістів презентувала у Брюсселі книгу, присвячену загиблим під час іракської війни журналістам. Серед них і 35-річний українець Тарас Процюк. Книга «Dying to Tell the Story» має увічнити пам’ять загиблих і нагадати світові, що журналісти потребують кращого захисту.
Оператору агентства Рейтер, українцю Процюку присвячено у книзі окремий розділ. Його колега, заступник головного редактора новин телебачення Рейтер по Європі, Близькому Сходу й Африці Данкан Піткерн розповідає про життя і роботу Тараса. «Він був хоробрим, але не безрозсудним, спокійним, спостерігаючи штурм, був серцем і душею компаній. Тарас висвітлював більшість конфліктів за останнє десятиріччя, але ви про це не дізналися б, якби з ним зустрілися», — такі слова заслужив загиблий український журналіст. Інший колега Тараса, який працює в агентстві Рейтер у Москві, додає: «За усмішкою в його очах ви ніколи не здогадалися б, які трагедії він бачив».
Австралієць Піткерн розповідає про юність Процюка і про його трудову діяльність. Розвал Союзу та його космічної програми залишав мало шансів для працевлаштування Тараса за спеціальністю, отриманою у вузі, — інженера-аеронавтика. Процюку стало у нагоді знання шести іноземних мов, одну з яких, арабську, він вивчив у дитинстві, живучи в Сирії, де його батько працював протягом двох років. Як пише Піткерн, Тарас стає перекладачем в іноземних мас-медіа, потім звукоасистентом. Наступний крок у кар’єрі — посада оператора. Процюк був готовий висвітлювати будь-який із численних конфліктів на пострадянському просторі. Протягом десяти років він знімав на камеру природні катаклізми, конфлікти й заворушення в екс-СРСР, колишній Югославії, Афганістані, Пакистані та на Близькому Сході. Автор розділу про Тараса розповідає, як він, висвітлюючи землетрус на Далекому Сході, витратив 10 годин тільки на перегін відзнятого матеріалу. Коли передача відео була закінчена, а світ очима Тараса побачив другий за величиною землетрус в історії Росії, український оператор попросив офіс Рейтер у Москві про одне: чи можна прислати його зимову куртку та інший теплий одяг — за температури в мінус десять Процюк знімав сюжети, будучи у футболці та джинсах (це було термінове відрядження, до якого Тарас не міг підготуватися. — Н.В. )
«Виявилося, що він не тільки знімав роботу рятувальників, але й брав у ній участь. Він проводив зйомку протягом п’яти хвилин, потім допомагав розкопувати вцілілих, знімав на плівку поранених, потім ставив камеру на землю, щоб надати першу допомогу. Він проводив внутрішньовеннi вливання для поранених під час перельоту в лікарні і перевозив їх до шпиталів».
Під час війни в Косово Процюк провів у Белграді три дні за гратами — за те, що в’їхав у Сербію без візи. Тарас залишився незворушним і тільки хихикав з того, що під арешт його посадив чиновник на прізвище Мілошевич.
Процюк завжди залишався вірним своєму обов’язку — показати телеглядачам правду. За будь-яку ціну. Через це у 1999 році він ледь не залишився без роботи. Річ у тому, що Тарас проігнорував інструкції з Москви залишатися на російському боці кордону з Чечнею, доки не вщухне вогонь. Разом із місцевим чеченцем Процюк вирушає на околицю Грозного, де знімає перші кадри, які показали знищення чеченської столиці російськими силами.
«...Тарас помер швидко. Він був на балконі готельного номеру на 15 поверсі готелю «Палестина», де зупинилася більшість журналістів. Війна майже закінчилася. Він пережив повітряні атаки, американці вже увійшли до Багдада. Вранці він знімав американські танки, що просувалися до центру міста протилежним від готелю берегом річки. Він почувався розслабленим, розмовляючи з товаришем-оператором Полем Паскалем про плани повернення додому. Снаряд американського танка, який Тарас зняв лише кілька хвилин тому, вдарив по готелю... Поль отримав серйозні поранення в ноги, руки й голову, двох інших журналістів у сусідній кімнаті також було поранено. Тараса поранило в груди та живіт. Він не прийшов до тями, коли колеги-журналісти винесли його з готелю... Він помер на задньому сидінні машини, що мчала його до шпиталю. Іспанський оператор Хосе Коусо, який знімав сюжет із балкона нижнього поверху, помер пізніше від поранень, отриманих під час тієї ж атаки...» — так описується загибель українського журналіста, обставини якої досі цілком не з’ясовані. Данкан Піткерн з гіркотою констатує, що оператори, які мають особливе товариство, відвідують весілля, але дедалі частіше — й похорони одне одного.
