10 грудня — Міжнародний день прав людини. Цього дня 1948 року ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. А для нас це ще один привід для аналізу ситуації з правами людини в країні.
Україна ратифікувала 16 з 25 міжнародних угод ООН про права людини, з листопада 1995 р. є членом Ради Європи й учасником ряду європейських конвенцій з прав людини, громадяни України дістали право звертатися до Європейського суду з прав людини у разі порушення їхніх громадянських і політичних прав. Згідно зі ст. 3 Конституції України затвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Однак українська держава не в змозі виконати цей обов'язок, передусім тому, що вона сама є джерелом порушень прав людини, і оскільки громадський контроль за діяльністю влади в багатьох сферах відсутній або слабкий, то порушення стають все більш масовими та масштабними.
На наш погляд, українська дійсність дає привід для такої оцінки. Можна спостерігати, як впродовж останніх років посилюються негативні для прав людини взаємопов'язані тенденції. По-перше, посилюється адміністративний диктат держави, люди, як і раніше, беззахисні й залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагне бути економічно незалежним, потрапляють під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури стають дедалі хитромудрішими, але, на жаль, великого успіху не мають. Наслідки ж для розвитку бізнесу згубні, й тому надія на поліпшення економічної ситуації найближчим часом примарна. По-друге, зростає злиденність і соціальна нерівність. Не менше за 15% населення мають прибуток нижчий, ніж прожитковий мінімум (73,7 грн.), а різниця в прибутках між ними і 15% найзаможніших людей дедалі зростає й уже в п'ять- шість разів більша, ніж у країнах Західної Європи та США. Соціальні та економічні права, проголошені в міжнародних угодах і гарантовані нашою Конституцією, — право на певний рівень життя, право на соціальну захищеність та інші — виглядають сьогодні просто знущанням.
По-третє, політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів будь-якими засобами, серед яких і використання державних органів, зокрема й силових. Це добре продемонструвала виборча кампанія, порушення політичних прав під час якої були, на наш погляд, найбільш серйозними за всі роки незалежності. Безпардонно й настирливо нав'язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів у президенти, крім Леоніда Кучми, на контакти з виборцями через електронний ЗМІ, не цураючись ніяких методів адміністративного тиску для забезпечення потрібного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори на спектакль, який не викликає ніяких почуттів, окрім приниження й сорому. По-четверте, дедалі більшого масштабу набувають порушення свободи слова, контроль за ЗМІ, особливо електронними, став ще сильнішим. Органи влади дуже погано переносять критику на свою адресу, зростає кількість позовів посадових осіб проти журналістів і ЗМІ з непомірними сумами відшкодування морального збитку. Особливо безправними є місцеві ЗМІ, які, як правило, повністю залежать від місцевих органів влади. По-п'яте, дедалі більших масштабів набувають засекречування, замовчування, обмеження доступу до офіційної інформації. Це створює велику небезпеку для прав людини, бо лише інформоване суспільство може виконати одну зі своїх головних функцій — контроль над діями органів державної влади. На жаль, громадянське суспільство в Україні слабке, пасивне й не виконує належним чином цих функцій.
Незважаючи на зусилля, які докладаються, залишається великою проблемою дотримання права на захист від тортур і жорстокого поводження. Як і раніше, широко поширене застосування незаконних методів з метою добути зізнання в здійсненні злочинів, умови утримання в'язнів, які в деяких СІЗО та УВП самі по собі є тортурами, не поліпшуються і не можуть поліпшитися через правоохоронну систему в цілому, яка зберігає стійкий репресивний характер. Незважаючи на великі амністії, за відносною кількістю в'язнів — 453 особи на 100 тис. населення — Україна є одним зі світових лідерів. Більше того, це число неминуче буде збільшуватися, оскільки новий Кримінальний кодекс, ухвалений у першому читанні парламентом, ще жорстокіший, ніж чинний.
Як і раніше, актуальною є проблема з «дідівщиною» в армії, хоча слід зазначити, що взаємодія громадських організацій з військовими частинами за останні роки поліпшилася передусім завдяки позиції Міністерства оборони; це допомагає вирішенню конфліктів, пов'язаних з дідівщиною та іншими проблемами.
Слід зазначити також деякі позитивні зміни в роботі Верховного суду, хоча судова система, як і раніше, не реформується й залишається багато в чому залежною від виконавчої влади. Незалежні експерти вважають, що половина судових рішень несправедлива.
Зваженою залишалася політика державних органів у сфері свободи совісті, свободи асоціацій і захисту меншин.
Загалом можна констатувати, що становище щодо прав людини погіршилося. Головною причиною цього погіршення є, на наш погляд, збереження адміністративної системи, яка грунтується на придушенні та примусі, що спричиняє соціальну апатію та пригнічений настрій у суспільстві.
