У політиці, як відомо, центральне місце посідає проблема влади. Але наука про владу (або кратологія, як її йменує відомий політолог, доктор філософських наук В. Ф. Халіпов), на жаль, не дістала ще належної розробки у вітчизняній політології. У своїй монографії «Введення в науку про владу» Халіпов виокремлює понад 60 різновидів влади, більше 150 найменувань владників різного гатунку, близько 50 кратій (бюрократія, аристократія, партократія та ін.), майже 200 різних видів та галузей політики. Феномен влади, за оцінкою вченого, в цілому охоплюється приблизно трьома тисячами категорій та понять.
І серед них принципова політична місія, звісно, покладається на уряд. Погодьтеся, керівництво будь-яким кабінетом міністрів завжди потребує компетентного професійного підходу. Представникам еліти, які входять до його складу, вельми важливо вміти думати та приймати грамотні рішення. Ніхто не написав про це краще, ніж Клемент Еттлі. Для тих, хто почув про нього вперше, скажемо, що він був прем’єр-міністром Великобританії з 1943 по 1951 рік. Так от, важко що-небудь протиставити управлінському досвіду знаменитого англійця, який зумів досягти владних висот не в останню чергу завдяки глибокому розумінню людей, умілому керівництву.
А тому не випадково його роздуми на цю тему отримали всесвітнє визнання. У статті, надрукованій в «Observer» 18 жовтня 1964 року, Клемент Еттлі ділиться своїми думками стосовно керівництва урядовою командою. Це дуже практична стаття, написана в характерному для нього лаконічному стилі. Цінність цієї публікації з усією очевидністю доводить такий переконливий факт: її включено до книги Джона Адаїра «Психология лидерства«(М.: Эксмо, 2005), автор якої досліджує діяльність лідерів, що залишили помітний слід в історії.
Нижче подано її основний зміст. Зверніть особливу увагу на текст, виділений курсивом! Я роблю це, зрозуміло, не через те, що стаття напрочуд хороша, а лише тому, що в ній йдеться про те, як важливо правильно підібрати членів уряду і вести наради, де приймаються рішення, ефективно, по-діловому. І ще ось чому: бо все це корисно також знати і в інших українських органах, наділених владою. Фундаментальна позиція Клемента Еттлі, сформульована в середині ХХ століття, певною мірою актуальна сьогодні для нас у двадцять першому сторіччі, у чому читач має можливість пересвідчитися сам. Эттлі розпочав з деяких міркувань щодо того, як знайти потрібних людей для кабінету міністрів:
«У певному відношенні сформувати кабінет важче, ніж перемогти на виборах, тому що прем’єр-міністр займається цим самостійно і сам несе відповідальність за помилки. Призначивши людей на пости, він змушений буде працювати з ними протягом значного періоду. Якщо виявиться, що хтось обраний неправильно, він не може відразу звільнити цю людину. Однак повинен дати шанс кожному, і нелегко чекати, поки новопризначений міністр удосконалюється у своїй роботі. Якщо прем’єр починає розправлятися зі своїми міністрами, потерпає моральний стан всього кабінету».
Далі автор обґрунтовує, які якості повинні мати люди, що входять до складу уряду.
«Ось якості, якими в ідеалі має володіти член кабінету міністрів: розсудливість, сила характеру, досвід у справах та розуміння звичайних людей».
«Розсудливість необхідна, тому що кабінет — це інструмент, за допомогою якого прийняті рішення реалізовуються, а в основі рішень лежить розсудливість. Кабінет — не місце для красномовних заяв, — ось одна з причин, чому хороші політичні діячі не завжди бувають путніми членами кабінету міністрів. Саме розсудливість необхідна, щоб ухвалити важливі рішення, в основу яких покладено недостатні відомості, за короткий час. У людей або є розсудливість, або немає. Вони можуть розвинути її, якщо вона у них є, але не можуть її придбати, якщо не володіють нею».
«Сила характеру потрібна, щоб протистояти критиці з боку інших членів кабінету, тиску зовнішніх груп, порадам державних службовців».
«Вона також необхідна, коли політичні рішення, прийняті кабінетом, реалізуються важко або починають провалюватися. Сильну людину це ніколи не збентежить. Вона також не буде захоплюватися пустими теоріями».
При цьому для Еттлі небайдужа також загальна атмосфера, коли треба разом подумати та ухвалити зважене рішення.
«Надзвичайно важливо, щоб дискусії в кабінеті проходили, якщо можна так висловитися, на більш високому рівні, ніж просто обговорення інформації та думок, наданих різними відомствами. Збори міністрів — то ще не кабінет. Кабінет складається тільки з відповідальних людей. І саме їх роздуми та міркування в широкому значенні — суть засідання уряду, а не суперечки з приводу порад державних службовців. Цікаво відзначити, що дуже скоро кабінет починає набувати свою індивідуальність. Прем’єр-міністр мусить культивувати її, якщо вона ефективна і розумна, та намагатися змінити, якщо — ні.
У той час, як результати зборів міністрів, що озвучують зведення своїх службовців високого рангу, не можна назвати задовільними, збори міністрів, що знаходяться поза контактом зі своєю адміністрацією, схильні приймати нереалістичні рішення. Міністр, якому хочеться управляти не тільки своїм, але й усіма іншими міністерствами, просто нестерпний. Дехто готовий висловлювати свою думку з будь-якого приводу. Таким людям треба ставати на заваді. Якщо було необхідно, я звично їх просто переривав. Одного разу вистачало».
«У кабінеті міністрів важлива не здатність красиво говорити, а уміння зрозуміло та стисло викласти питання. Кабінет — не місце для риторики. Хоча прекрасний голова міністерства й геніальний миротворець Най Беван іноді говорив дуже багато, хоч і мудро, іноді навіть занадто. «Три чверті політичної мудрості полягає у відчутті пріоритетів», — сказав він одного разу. Це цінне зауваження й хороша порада для членів кабінету міністрів».
«Однак ви не можете вибирати людей для кабінету міністрів, керуючись своїми ідеальними уявленнями про нього. Передусім ви повинні вибрати людей так, щоб в кабінеті був баланс між представниками різних партій. Такий підхід неможливо переоцінити. Це питання демократичного здорового глузду, а не закулісних маніпуляцій. Не можна, щоб кабінет лейбористів складався тільки з діячів профспілкового руху або інтелектуалів, які належать до середнього класу. Деякі представники тред-юніонів з робочого класу справді достеменні інтелектуали, і я знаю окремих рафінованих інтелектуалів, які відчайдушно намагаються вести себе як люди від сохи...»
І тут самий час перейти ще до одного дуже важливого питання керівництва урядом, викладеного Еттлі в його статті.
«Засідання кабінету звичайно відбуваються раз на тиждень. Цього досить для регулярних зустрічей, якщо члени кабінету відразу ж усвідомили, для чого вони тут знаходяться. Вони повинні повернутися на свої робочі місця якнайшвидше, і прем’єр-міністр мусить зробити все, щоб їх не затримувати. Ми розпочинали рівно об 11-ій і до ланчу закінчували. Навіть в ситуації кризи вистачало ще двох засідань протягом тижня: у важкий час чим менше розмов, тим краще.
Прем’єр-міністр сам не повинен говорити на засіданні дуже багато. Він має його відкрити або доручити це комусь іншому, а затим втручатися лише для того, щоб дозволити виступити тим, хто поводиться скромно і не наважується узяти слово, якщо про це їх не просять. Прем’єр покликаний підбити підсумок.
Іноді, якщо на засідання кабінету запрошують міністра, який не є його членом, особливо якщо він уперше приходить, прем’єр вимушений поводитися жорстко. Гість може захотіти показати себе з кращого боку, й це може тривати дуже довго. У такому разі краще не ризикувати і попросити його заздалегідь направити до кабінету доповідь. Тоді його керівник може сказати: «Дуже чітка заява, пане міністр... У вас є щось додати?» Промовляти це треба твердим тоном, явно натякаючи, що той, до кого звернене запитання, відповість негативно.
Якщо відчувається, що хтось налаштований виголосити промову, розумно притримати його словами: «У кого є заперечення?» Якщо хтось починає говорити багато і плутано, треба швидко запитати: «Ви заперечуєте? Ні? Добре. Наступне питання». — І засідання можна продовжувати».
«Для кабінету дуже важливо рухатися уперед, залишаючи за собою слід з чітких, свіжих, безкомпромісних рішень. Саме для цього і потрібен уряд. Питання лише в тому, як добитися того, щоб рішення приймалися швидко».
Багато, багато поживок для роздумів дає Клемент Еттлі… Значущість цієї його публікації зростає ще й тому, що наше неймовірно політизоване суспільство потребує сьогодні вироблення грамотних процедур, ефективних рішень. Нам не можна доводити справу до пожежі, не можна спрощувати політичний процес, перетворювати його в якийсь балаган, що до того ж показується мільйонам по телебаченню. Скажу більше: стаття Еттлі в «Observer» настільки вдала, що може служити певним менеджерським стандартом для уряду. І новаки, якi нервують, і збагачені досвідом професіонали знайдуть у ній як азбучні істини, так і тонкощі, технологію влади, цінні поради щодо здійснення ефективного управління.
