У часи нашої далекої юності кожен із нас переживав безлiч захоплень. Моїм хобі була картярська гра — преферанс.
Грати в карти «на поцілунки» так само приємно, як вдихати аромат троянд через протигаз! Оскільки в студентські роки в любителів преферансу гроші були тільки відразу після стипендії, то ми ввели поняття «кредит», як відстрочена плата за програш. Щоб уникнути ускладнень із виплатою кредиту, переможцеві на певний час віддавали годинники. Усе це нагадувало ломбардні операції.
Якщо ви пам’ятаєте, у той час і переможці, й переможені, в основному, носили годинники «Победа». Незважаючи на його непоказний зовнiшнiй вигляд, годинник вирізнявся точним ходом.
Одного разу я повертався додому, міцно стискаючи в кулаці невелику пачку грошей і годинник, отримані під заставу. Програв мені не близький друг, а скоріше партнер із картярства. Згодом він став відомим лікарем, доктором медичних наук, професором.
Буквально наступного дня його батько увірвався до шахового клубу «Авангард», який містився в самому центрі Києва, й зажадав зустрічі з майстром Гуфельдом. Коли я показався за лаштунками, до мене підійшли двоє чоловіків, і один із них запитав мене з типовим акцентом: «Ви Гуфельд?» Я змушений був признатися, оскільки нас уже обступали інші шахісти. Чоловік, котрий був ініціатором зустрічі, показав на свого компаньйона і запитав мене: «Ви знаєте, хто це?» І тут же без паузи додав: «Це слідчий з вулиці Короленка, 15». (Він мав на увазі УВС. Того часу популярним анекдотом був такий: «Який найвищий будинок у Києві?» — «Будинок на вулиці Короленка, 15, звідти Сибір видно»).
Чоловік продовжував, не чекаючи моєї реакції: «Годинник мого сина з вами?» — «Так», — відповів я. — «Поверніть негайно!» Я витяг годинника з кишені й віддав йому. «Піду додому й подивлюся, чи не зникло ще що-небудь!» — пробурчав чоловік і пішов.
Наступного дня все товариство преферансистів влаштувало суд честі над майбутнім медичним світилом. «Підсудний» свідчив: коли він повернувся додому з інституту, батько спитав його, чому син прийшов так пізно. Хлопчина заперечив, що ще не дуже пізно. Оскільки в сім’ї був тільки один годинник і його носив син-студент, то батько потребував показати йому точний час. На жаль, годинника на руці сина не виявилось. Як на зло, телевізор у цей момент був увімкнений. На екрані я розповідав телеглядачам про те, як пройшов
26-й чемпіонат СРСР із шахів, учасником якого я був. «Де годинник?» — закричав розлючений батько. Син мовчки показав на екран...
Товариський суду не виправдав нещасливого картяра. Вирок був суворим. Йому довелося потім протягом кількох днів займатися самолікуванням. Як виявилося, ця практика пішла хлопчинi на користь...
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
