Українці хочуть вступати до ЄС і майже не хочуть до НАТО. З такими настроями українське суспільство, згідно з результатами всеукраїнського опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології з 4 по 15 лютого, зустріло позавчорашній брюссельський «прорив у мовчанні» українського керівництва щодо євроатлантичних прагнень нашої держави. І хоча прорив виявився швидше «партизанським», ніж відкритим й однозначним, проте певні контури нашого співробітництва з НАТО було окреслено. Зокрема, Президент Віктор Ющенко заявив про готовність України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Через кілька років. Після 2006-го, напевне.
«Якби найближчої неділі відбувся референдум щодо членства в ЄС», за вступ висловилися б 44% опитаних, проти — 28%, не визначилися або не брали б участі в такому референдумі — 28%. Усього було опитано 2040 осіб. Відповідаючи на запитання про такий самий референдум щодо членства в НАТО, проти вступу до Альянсу висловилися 48% респондентів, за — 15%, не визначилися або не брали б участі в референдумі 36%. Таким чином, соціологи зафіксували істотне зменшення прибічників інтеграції до НАТО. Відверто кажучи, підтримка українцями вступу нашої країни до Альянсу не була високою. Але соціологічні дослідження останніх п'яти років показували, що кількість прибічників членства коливалася в межах 30% залежно від подієвого тла, на якому проводили опитування, тональності інформаційних кампаній на цю тему й навіть формулювання соціологами питання. Лідер Партії Свободи Євген Марчук в інтерв'ю радіо «Свобода» розповів про вплив на громадську думку інформаційної роботи: «Два роки тому — я був секретарем РНБОУ — ми залучили 11 соціологічних структур до проведення досліджень. Це було тоді, коли ми відпрацьовували нову стратегію Україна—НАТО, 2002 рік. Для того, щоб вийти на таке рішення, треба було мати більш- менш реалістичну картину. Тоді приблизно 25—30% громадян терпимо ставилися до цієї ідеї (інтеграції в НАТО. — Авт. ) в результаті того, що була відповідна інформаційна робота». Водночас, сильним ударом по довірі українців до Альянсу в березні 2003 року стала воєнна кампанія США в Іраку, яку багато хто сприйняв як... війну, розв'язану НАТО. Через півроку частково реабілітувала Альянс в очах українців жовтнева тузлинська криза. Сьогоднішнє майже двократне зниження кількості прибічників НАТО експерти практично однозначно пояснюють антизахідною істерією, розв'язаною в період президентської кампанії. Ця ситуація показує, до яких наслідків може призводити прямий доступ іноземних політтехнологів до вітчизняної аудиторії. «Зовнішньополітичні орієнта ції й настрої населення, на відміну від економічних, — пояснює соціолог Ірина Бекешкіна, — більше піддаються тимчасовим, ситуативним сплескам або падінням, оскільки значна частина населення стабільних сталих переконань щодо зовнішньополітичних питань, зокрема щодо НАТО, не має». А загальну низьку підтримку пронатiвських устремлінь в українському суспільстві соціологи пов'язують із досить поганою обізнаністю громадян про специфіку, завдання й функції НАТО, а також усе ще працюючими стереотипами часів комуністичної пропаганди й «холодної війни». Про це свідчать як аргументи противників євроатлантичної інтеграції України, які є вельми далекими від реальності, так і традиційно значна кількість тих, хто вагався з якоюсь конкретною відповіддю на запитання про приєднання нашої країни до Альянсу (їх зазвичай не менше 25%). Згідно з даними соціологічного опитування, проведеного наприкінці 2003 року Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Социс», противники вступу до НАТО аргументують свою позицію тим, що, на їхню думку, така інтеграція може втягнути Україну у воєнні дії, що Україна не має достатніх коштів для вступу до НАТО, що в нашій країні почнуть «хазяювати іноземці» та іноземний капітал, і що це може зіпсувати наші відносини з Росією. Найбільш жорсткими противниками інтеграції України до Північноатлантичного альянсу традиційно є представники старшого покоління (55 років і старші), а також жителі АР Крим, Східного і Південно-Східного регіонів країни.
Втім, усе можна виправити. Громадська думка, як показав досвід багатьох інформаційних кампаній в Україні, — матерія досить гнучка. І агітаційна кампанія, особливо якщо вона не деструктивна за своєю суттю, не брехлива і не істерична, може бути дуже результативною. Як днями в ефірі радіо «Свобода» сказав директор Національного інституту стратегічних досліджень Ігор Гринів, «якщо держава займе чітку позицію, в тому числі й просвітницьку, пояснить людям, що таке НАТО, чому ми туди прагнемо, і потроху зніме існуючі стереотипи, то жодної протидії з боку суспільних настроїв у перспективі не буде». Тобто перед новою владою нині стоїть вибір: і надалі вельми невиразно заявляти про перспективи членства України в НАТО, плентаючись у хвості забобонів масової свідомості, або максимально скористатися новими зовнішньополітичними шансами, які експерти оцінюють як «винятково сприятливі», і за допомогою просвітницької кампанії та якісної дискусії зробити населення своїм союзником на шляху інтеграції до ефективної системи колективної оборони й безпеки. Все це давно зрозуміли наші європейські колишні колеги «по табору».
