У вівторок — останній день подачі документів — ЦВК зареєструвала приблизно стільки ж списків, скільки вона «узаконила» за всі попередні дні. Зокрема, пройшли ЦВКівське «чистилище» Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість», блок «Народний Рух України», Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє», партія «Яблуко», блок «Наша Україна», а також блок ДемПУ і Демсоюзу.
Правда, до фінішу даного етапу передвиборного марафону практично жодна команда не дійшла у повному складі. Враховуючи, до речі, і Команду Озимого Покоління, яка втратила свій третій номер — Миколу Ситника, більш відомого під іменем Миколи Вересня. Виборчий закон, як бачите, не передбачив можливості участі у виборах претендентів на депутатство, які користуються псевдонімом набагато частіше, ніж справжнім прізвищем. Ось і став Микола Вересень, зі слів когось із колег, «першою жертвою власного псевдоніму». Можна навіть сказати, жертвою власної слави...
Відмовлено було у реєстрації також «нашеукраїнцям» Олександру Слободяну, Лесю Танюку, Ярославу Кедзьору і Миколі Поровському, другому і п’ятому номерам списку блоку «Народний Рух України» — Георгію Філіпчуку і Сергію Конєву, однак найбільш відчутних втрат зазнав, напевно, блок Демсоюзу і ДемПУ: з 211 поданих ним претендентів зареєстровано всього 121. Як на зло, звинуватити Центрвиборчком у політизації процесу реєстрації досить складно, — на всі каверзні запитання голова ЦВК незворушно відповідає: самі, мовляв, винні, — хто дату свого народження переплутав, хто партійність не вказав, хто забув, з якого часу в Україні проживає і т. д. і т. п. Що ж ви, мовляв, хлопці, адже не перші вибори проводимо... І попереджали ж їх, що сил Михайла Рябця (співтовариші, зрозуміло) вистачить на документи кожного, пардон за каламбур, молодця. Не вірили? Тепер пересвідчилися.
Хоч, можливо, деякі «відмовники» все ж вчасно відкоректували свої папери і вскочили-таки на ходу на підніжку поїзда.
Усього у багатомандатному загальнодержавному окрузі з майже 4 тис. осіб, занесених до партійних і блокових списків, зареєстровано 2765 кандидатів у народні депутати (2129 чоловіків і 636 жінок), ще 1160 вестимуть боротьбу в одномандатних виборчих округах. За словами М. Рябця, 577 нинішніх кандидатів-«списочників» (20,8% від загальної кількості) брали участь і в попередніх виборах, з них були обрані депутатами 218. За даними ЦВК, повідомляє Інтерфакс-Україна, серед кандидатів, зареєстрованих за партійними списками, 7 осіб є головами облрад, ще 7— головами регіональних держадміністрацій, стільки ж — працівниками податкових органів. 6 осіб керують радами всіх рівнів, 6 — співробітники Президентської Адміністрації (на чолі, як відомо, з самим Володимиром Литвином), 5 — міські голови. Серед кандидатів, зареєстрованих у 151 одномандатному окрузі, 543 (46,8%) висунено партіями і блоками, 617 (53,2%) — самовисуванці.
Жертви процесу
Максимальну кількість бажаючих позмагатися за депутатські крісла зафіксовано у мажоритарних округах Донецької і Вінницької областей, мінімальну — в Херсонській, Рівненській, Волинській областях і Севастополі. Найбільшою популярністю професія депутата користується, як виявилося, у наших сорока-п’ятдесятирічних співгромадян — їх серед кандидатів налічується 905 чоловік, передає УНІАН. За ними — люди передпенсійного, скажемо так, віку — від 51 до 60 років (738), молодші 35 — 504 осіб, від 60 до 80 — близько 600 претендентів.
Де немає цифрових характеристик, то це у напруженні емоцій, яким характеризується нинішня виборча кампанія. Гоголю з його «Тарасом Бульбою», Нечую-Левицькому з «Кайдашевою сім’єю», як і Пушкіну з «Цыганами» (тими самими, які «пестрою толпою», пам’ятаєте?) такі пристрасті напевно і не снилися. Думається, навіть у Шекспіра які-небудь наші передвиборчі сюжети могли б викликати заздрість. Проте вітчизняні суб’єкти виборчого процесу могли б, мабуть, дати сто очок уперед і куди більш сучасним класикам жанру «фентезі» з їх клонами-двійниками, трансформерами, термінаторами тощо, а також творцям різного роду «мильних» серіалів. Наприклад, Тарас Чорновол, який раніше заявляв, що при зустрічі не подасть брату Андрію руки, сьогодні вже готовий до примирення, вважаючи брата, швидше, «не винним, а жертвою». «Я не маю жодних сумнівів у тому, що найближчим часом, використавши, його викинуть абсолютно відверто, як це трапилося з Понамарчуком», — говорить Т. Чорновол. Інший «нашеукраїнець», Олександр Гудима, борючись за право на ідентифікацію його виборцями (в його мажоритарному окрузі на Львівщині балотується ще декілька Гудим) пропонує звернутися до «старого перевіреного способу часів української Січі». «Тоді козаки, щоб виявити у своєму таборі ворогів, спускали перед усім товариством шаровари, — пояснив нетямущим журналістам О. Гудима, — щоб усі побачили, де справжній козак, а де — обрізаний...». Можливо, у разі відродження старих традицій, дискусія про те, чий рейтинг нижчий, і справді набуде нового, вельми натуралістичного звучання. Однак є побоювання, що для незнаючих історії виборців видовище може виявитися не з приємних...
Зрозуміти, звичайно, можна багато чого. Однак, як треба реагувати, наприклад, на заяву лідера УНР Юрія Костенка про те, що аварія, в яку потрапила Юлія Тимошенко, — це «ознака переходу виборчого процесу в екстремальну стадію»? І хто скаже, коли ж нарешті з усієї цієї «пестрой толпы» вітчизняних політичних сил викристалізується нормальна партійна система, яка хоч трохи відповідатиме загальновизнаним стандартам? Скільки ще виборів для цього знадобиться?
КОМЕНТАРІ
Вікторія ПІДГОРНА, політолог, Центр соціально-політичного проектування:
— Те, що на майбутніх виборах кількість партій буде не тільки не меншою, але й більшою, не є несподіванкою, якщо враховувати, що на даний момент кількість партій вже давно «перевалила» за сотню. Це говорить про дуже високий рівень політичної фрагментації. Тобто для країн подібних Україні характерно мати дуже розмитий електорат, і жодна з цих партій реально не володіє досить сильною підтримкою виборця. Вони намагаються вибудовувати свою структуру за принципом цілком відмінним від партій так званого народного типу, які існують у розвинених демократичних країнах, передусім, у США. Ці партії намагаються стати професійними електоральними партіями, які ставлять перед собою єдину мету — перемога на виборах, а у міжвиборчий період практично не працюють. За винятком декількох великих партій подібних до КПУ, Соцпартії, СДПУ(о), які працювали у міжвиборчий період.
Щодо того, чи буде зменшуватися кількість партій у перспективі, я думаю, що тут існує два шляхи. Перший, так званий природний, — пошук партіями свого електорату, набуття самим українським виборцем достатнього політичного досвіду від кампанії до кампанії. Це, напевно, займе не менше, ніж вісім-дев’ять передвиборних кампаній. Виборець повинен навчитися відрізняти реальну партію від партії, яка створена як політичний проект брендового характеру, діяльність якого будується на рекламних підходах і мета якого обмежується перемогою у виборах та ігноруванням політичної відповідальності. Але це дуже довгий шлях. Тому вже давно ведуться суперечки про те, що буде проведено так звану партійну реформу. І тут українські політики намагаються успадкувати досвід Росії: йдеться про скорочення кількості партій через їх атестацію на предмет розгалуженості регіональної інфрастуктури, кількості членів партій. Однак існує серйозна небезпека — ми бачимо, що російські політичні партії фактично виявилися під диктатом держави, яка здійснює партійну реформу. Проведення такої реформи зверху дуже негативно позначається, оскільки критерії, які держава намагається висунути щодо партій, не завжди відповідають завданням цивільного суспільства. До того ж серед партій, які пройшли атестацію, не завжди виявляються партії, орієнтовані на роботу з електоратом, на публічну політику. Для України також зберігається аналогічна небезпека, якщо ця ідея укоріниться.
Вважається, що найбільш оптимальним варіантом є дво- трипартійна система, яка дає ефективні варіанти урядів, дає можливість створювати дієві політичні курси і влаштовує більшу частину суспільства.
Олег МЕДВЕДЄВ , політтехнолог:
— Факт того, що так багато партій внесено до виборчого бюлетеня — як наслідок існування в Україні великої кількості партій, з мого погляду, можна розцінювати тільки позитивно. Ми значний період часу жили при однопартійний системі, і цей відбиток досі залишається у свідомості, у ментальності більшої частини населення України. Тому багато хто характеризує багатопартійну систему негативно. Зусилля влади з примусової структуризації політичної системи є помилковими. Так, для того, щоб суспільство було стабільним, у ньому повинні бути яскраво виражені політичні сили, партії-лідери, що визнають основні чинні правила гри. Але в демократичному суспільстві ці партії не повинні нав’язуватися зверху. Власне кажучи, ряд виборчих комiсій і конкуренція під час входження у них і повинні визначати лідерів. Але цей процес досить тривалий.
Вибори 2002 року — це тільки другі вибори, побудовані на партійній основі. Дуже корисну роль грає 4-відсотковий бар’єр. Я думаю, що цього разу до парламенту потраплять не більше восьми — п’яти політичних сил. Лише через декілька передвиборних кампаній ця структура складеться поступово через виборчу систему, через передвиборний процес. А безліч дрібних партій, які існують в Україні, відображають чиїсь інтереси. Це певний спосіб відображення власних інтересів через партійне різноманіття.
Існує нормальний демократичний шлях політичної структуризації суспільства — це вибори і більш сильне представництво пропорційної системи. За пропорційної системи роль політичних партій зросла, і процес визначення партій-лідерів також ішов швидше. Ще один спосіб політичної структуризації суспільства — посилення ролі політичних партій під час формування уряду на базі парламентської більшості.
Оскільки Україна в політичному плані вельми різноманітна і плюралістична країна, то ми не скоро прийдемо до того, що у нас існуватимуть дві чи три основні партії. Якщо будуть дотримуватись основних демократичних норм, то у нас у ВР буде сім — вісім партій. Тоді можна буде говорити про те, що інтереси різних верств суспільства представлено адекватно. Я не бачу на найближче десятиріччя демократичних перспектив створення в Україні дво- чи трипартійної системи. Таке масштабне збільшення можливе тільки диктаторським, авторитарним шляхом.
