Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Живий

15 квітня, 2009 - 00:00

Вечірнім Хрещатиком ідуть трійко дівчаток-підлітків. Наспівують російською:

— В мокрой постели голое тело нашли...

«Мертвое тело!» — подумки обурююся, однак вони вже тягнуть невибагливе:

— Оее-еео, сине-белый самый первый...

Отакої. Секундна сценка, а число культурних кодів зашкалює.

Про «мертвое тело» — то цитата з пісні Єгора Лєтова, сибірського панк-рокера, героя 80-х. Жорстко опонував владі, як комуністичній, так і демократичній, пісні писав безнадійні й люті, мав панківське прізвисько «Дохлий», а помер не по-рокерськи тихо. Чому переправили на «голе» — зрозуміло, діло молоде. Цікавіше щодо другої пісеньки. Вочевидь, дівчата — фанатки київського «Динамо» — звідси й «сине-белый». А ось мелодія — це цілковита протилежність і Лєтову, і будь-чому з ним пов’язаному, бо створена солодкавим поп-веселуном Леонідом Агутіним — щодо авторства, однак, є сумніви, бо з великою ймовірністю цей мотив міг бути, за давньою традицію (пост)радянської естради, списаний у когось із західних виконавців.

Що ж тут такого, взагалі? Побачив трьох юних пустунок, у такому віці каша в голові цілком припустима. Однак для мене це занадто крута суміш. Справді щось дуже змінилося з тих пір, як я сам блукав по вулицях і наспівував улюблені рок-хіти. Тоді Лєтов та щось подібне до Агутіна — це були космічно далекі світи, глибоко ворожі один одному. Мабуть, я і мої однодумці являли собою певний покажчик стану суспільної свідомості, як і ті дівчатка тепер. Але мені йдеться не про соціологію, а про рок-н-рол. Адже саме в ці дні, він, вважається, і народився: 55 років тому, 12 квітня, записано першу в історії рок-платівку з пісенькою «Рок довкола годинника».

Історія ця відома: досить скоро рок став чимось на кшталт філософії, епідемії, релігії для молоді по всьому світу. Так тривало 25 років, і так само раптово скінчилося. На Заході фінал настав у 1980-у, у нас — у 1991-у. Але що саме, власне, скінчилося?

Нещодавно на телеканалі CNN пройшов дуже цікавий сюжет. Виявляється, в Ісламській Республіці Іран є свій, вельми талановитий, багатий іменами рок-андерграунд. Кореспондент завітав «на точку» до такої групи. Четверо патлатих парубчаків жваво молотять по гітарах і барабанах, волають у мікрофон. Мікрофонна стійка для надійності ввіткнута в бензинову каністру 1942 року виробництва. Інструменти на ладан дихають. На облуплених стінах скніє плакат «Бітлз». Під стелею гола лампочка, прикрита якимось рядном. Двері зачиняються добре, а відчиняються лише після кількох спроб.

То репетиція, а ось і концерт, знятий тремтячою аматорською камерою: напівтемний підвал, крихітна сцена, ті ж обдерті стіни, юрба джинсових і довговолосих юнаків і дівчат, усі скачуть перед тою сценою так, наче їх завтра розстріляють...

Нічого не нагадує? Ленінградський рок-клуб тих же 80-х. Або будь-який інший самодіяльний клуб чи Будинок культури, де все було так само злиденно, на чесному слові, дико, захоплююче, небезпечно. Такі самі відчайдухи з гітарами на сцені, віддані одноплемінники в залі. Все, абсолютно все збігається.

На Заході, у 60—70-і, рок задавав такий рівень свободи, що це шокувало старші покоління до мозку кісток. У СРСР рок взагалі являв собою прямий виклик системі. Незалежно від географії, рок набуває могутньої, несамовитої енергії, лише коли прагне змінити світ (не більше й не менше), коли перед ним — стіна, виклик. Щойно стіна руйнується — рок втрачає свій конфліктний стрижень, перетворюється на музичний «продукт», на шоу-бізнес, такий же всеїдний і монотонний, як будь-який бізнес, якому все одно кого продавати — Лєтова чи Агутіна, Джима Моррісона чи Пугачову.

Тому й хочеться в цей день поздоровити в першу чергу молодих людей в Ірані, в Китаї, в Білорусі — всюди, де гітарний рик є синонімом повстання, де ця триакордна ілюзія надихає чинити прекрасні безумства.

Рок-н-рол живий!

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: