У наш побут міцно ввійшли мобільні телефони, комп’ютери, які неможливо уявити без лазерних дисків, Інтернет, який не існував би без волоконно- оптичних ліній зв’язку. Усі ці звичні речі існують завдяки фундаментальним дослідженням в галузі напівпровідникових гетероструктур, за які академік, віце-президент Російської Академії наук, директор Фізико-технічного інституту ім. Йоффе, депутат Державної думи Росії, видатний фізик ХХ століття Жорес Іванович Алфьоров отримав 2000 року Нобелівську премію. Сьогодні він веде дослідження у новій перспективній галузі — нанотехнологіях. Минулого тижня у Києві відбувся черговий, четвертий, українсько-російський науковий семінар з цієї тематики, на якому академік Алфьоров був співголовою. За його словами, нанотехнології здатні здійснити революцію в електроніці та обчислювальній техніці, матеріалознавстві та багатьох інших галузях. Алфьоров обережний у конкретних прогнозах, але впевнений, що нанотехнології змінять життя людей вже найближчими десятиріччями. Незважаючи на те, що програма перебування вченого у Києві була вкрай насиченою, він погодився відповісти «Дню» на кілька запитань. Розмову з Нобелівським лауреатом Жоресом Алфьоровим ми пропонуємо увазі читачів.
— Жоресе Івановичу, який нинішній рівень співробітництва російських та українських вчених? Чому семінар з нанотехнологій проводять саме у Києві?
— Що там казати — Київ є Київ. Це старий науковий центр з багатими традиціями. Створення школи фізики і в Росії, і в Україні було пов’язано передусім з ім’ям академіка Абрама Федоровича Йоффе. Це була загалом одна наукова школа, не розділена на українську і російську фізику. У Києві виросли талановиті вчені. Скажімо, Антон Григорович Наумовець, видатний фізик, який виховує тут наукову молодь, і взаємодія з яким корисна, безумовно, для нас обох.
У нас з Україною взагалі дуже тісне співробітництво — нинішній семінар вже четвертий, три роки триває спільна програма досліджень. Рівень досліджень українських колег непоганий, а останніми роками, на мій погляд, він підвищився.
Між іншим, з Україною мене зв’язують і особисті обставини: тут 1944 року на Корсунь-Шевченківщині загинув мій рідний брат. Я регулярно їжджу в Корсунський район до сiл Комарівки та Хитки, підтримую комарівську сільську школу.
— Як, на ваш погляд, можна вирішити проблему хронічного браку коштів на наукові дослідження?
— Я передусім фахівець у галузі фізики напівпровідників та напівпровідникової електроніки, а не економіст. Хоч наука і економіка — речі взаємопов’язані, і не тільки у плані виділення коштів на наукові дослідження. На мій погляд, нинішня ситуація і в науці, і в економіці майже катастрофічна. І наша біда не тільки в тому, що ми практично не маємо коштів на оновлення приладів і науково-технологічного парку. СРСР свого часу мав третю у світі електронну промисловість. Нині в Росії та в Україні її практично знищено, в Білорусі вона залишилася, але на технологічному рівні середини 80-х років.
Затребуваність науки, в тому числі й фундаментальної, визначається високим технологічним рівнем економіки. Раніше процес впровадження нових технологій починався у нас з навчання інженерного персоналу нових фізичних принципiв, нової ідеології. Наприклад, із фундаментальних досліджень нашої лабораторії зародилася ціла нова галузь промисловості — напівпровідникова силова електроніка. І я їздив туди, де освоювали промислове виробництво, передусім читати лекції, а не передавати креслення або технологічні карти. На мою думку, треба насамперед підтримати високотехнологічні виробництва, які зроблять затребуваною фундаментальну науку. А це, у свою чергу, приведе до подальшого зростання економіки.
— Чи відрізняється ситуація в сфері високих технологій в Росії та в Україні?
— Ваш президент Леонід Данилович Кучма свою книгу назвав «Україна — не Росія». Це справді так. Росія відрізняється від України передусім тим, що в Росії більше природних ресурсів. І нинішнє зростання ВВП у Росії на 6% пов’язане передусім зі сприятливою ситуацією з цінами на нафту. У деякому розумінні багаті природні ресурси Росії вже відіграли певну негативну роль. Коли свого часу відкрили родовища нафти і газу в Сибіру, радянське керівництво чомусь вирішило, що з їх допомогою можна вирішити всі проблеми. І тому в останні 10-15 років розвиток нових технологій у Росії значною мірою припинився. Те ж сталося і в Україні, з тією тільки різницею, що українцям значно важче, оскільки таких родовищ вони не мають.
Взагалі, люди псують багато хороших ідей. Я, наприклад, вважаю одним із геніальних економічних винаходів радянських часів наші профільні промислові міністерства. За розумного підходу кожне з них могло стати вельми ефективною транснаціональною компанією. Що поганого в тому, якби у нас були державні ТНК? Хіба якийсь наш олігарх знає, як треба працювати у важкому машинобудуванні? Адже не форма власності, а механізм управління визначає ефективність економіки.
— Ви відкрили в Києві представництво свого фонду, діяльність якого спрямована на підтримку молодих вчених. Чи не вийде так, що він стане черговою «кузнею кадрів» для Заходу? І як взагалі, на ваш погляд, можна боротися з «відтоком інтелекту»?
— Не варто переоцінювати значення мого фонду. Це дійсно конкретна справа, але наші фінансові можливості вкрай обмежені. Адже «кузня кадрів» тут і так є. Наявність наукових шкіл — це відмінна риса і радянської, і нинішньої російської науки (це, між іншим, набагато слабше виражено на Заході). Відкриття представництва нашого фонду в Україні є принципово дуже важливим. Адже сьогодні українським вченим важче, ніж російським. Фонд сприяє в Росії та сприятиме в Україні підтримці молодих учених, починаючи з допомоги школі, вчителям, які перебувають у ще важчому стані, ніж наукові працівники.
Чому нині багато вчених виїжджають на Захід? Не тільки тому, що тут нижча зарплата. Зрештою, я вважаю, що більшість із них рівень зарплати у $500 на місяць цілком би влаштував. Вони їдуть тому, що там більше можливостей для занять сучасною наукою. Сьогодні і ми, і наші українські колеги отримуємо набагато відчутнішу допомогу від міжнародної наукової спільноти, ніж від нашої влади. Наприклад, у нас в інституті добре працює, так би мовити, «вахтовий» спосіб, коли наші співробітники на певний час їдуть працювати до західних наукових центрів, лабораторій. Я весь час намагаюся провадити лінію, що головне для нас — не гранти, а спільні проекти. А рецепт проти «відтоку інтелекту», на мою думку, тільки один — економіка, що базується на наукомістких технологіях. Я це не втомлююся повторювати, у тому числі й нашому політичному керівництву.
— До речі, про політичне керівництво. Ось два приклади ставлення політиків до нових технологій. По-перше, клонування, результатів якого по-справжньому ніхто не знає, але яке вже встигли заборонити. По-друге, свого часу широке впровадження АЕС, не турбуючись про можливі негативні наслідки... Чи можна взагалі в нових технологіях прогнозувати ризики?
— Людство завжди реагує з відомим запізненням. А ось заборонити наукові дослідження неможливо. Що ж до клонування, то дослідження тривають у країнах, де немає на це заборони. Звичайно, всяке буває, зрештою, у середньовіччя вчених бувало спалювали на вогні... З прикладом же щодо АЕС я не згоден. Передусім, уся атомна енергетика реально виникла із програми створення ядерної зброї. Якби її не було, про атомну енергетику й донині говорили б навіть з більш фантастичним ухилом, ніж сьогодні говорять про використання сонячної енергії. Оскільки атомна енергія була б, незважаючи на теоретичну можливість, практично недоступною через необхідність величезних витрат. А у програму створення атомних і водневих бомб були вкладені величезні інвестиції. І ядерна енергетика виникла як побічний продукт цієї гігантської мілітаристської програми. Вже із самого початку в атомних реакторах у певному сенсі було закладено можливість катастроф і великих аварій, і творці це розуміли. Якщо ж говорити конкретно про Чорнобильську катастрофу, то тут спрацював, передусім, так званий людський чинник, який, взагалі-то кажучи, у будь-якій технології може спрацювати. Адже ваш земляк Анатолій Петрович Александров (тогочасний президент АН СРСР. — Ред. ) до кінця днів своїх не міг собі пробачити, що не наполіг на забороні передачі Чорнобильської АЕС із системи Мінсередмаша у ведення Міністерства енергетики та електрифікації. Десятки ректорів такого типу (для напрацювання плутонію) працювали у Мінсередмаші з незначними аваріями, серед них і потужніші, і старіші станції. А у випадку з ЧАЕС спрацював людський чинник — технологія потрапила у некваліфіковані руки.
— Отже, захист від «некваліфікованих рук» не був реалізований на високому рівні?
— Загалом, близько до цього. До речі, і донині одна із найскладніших проблем для людства — енергетична. Дуже важливо, щоб політики прислухалися до вчених, передусім, щодо створення відповідних міжнародних програм. Хіба вчені відповідальні за негативні наслідки використання технологій? Адже не вони, а політики приймали рішення про бомбардування Хіросіми та про випробування на Новій землі. Я не хочу сказати, що вчені повинні брати політичне керівництво у свої руки. Адже вчені в цьому разі не будуть істотно відрізнятися від професійних політиків. Швидше, вони стануть такими ж «сучими дітьми», як і нинішні.
— І це кажете ви? Адже ви також професійний політик, член думської фракції компартії...
— Ні. У Державній Думі я працюю в комітеті з питань науки та освіти. Так, я член фракції КПРФ, але я, між іншим, не член партії. Я думаю, що немає такої партії, яка мене б влаштовувала, відповідала моїм поглядам. Намагаюся не брати участі в жодних політичних дискусіях, заходах. Я маю свої погляди і політичні переконання, але я не професійний політик. Я згоден зі своїм близьким другом, професором Холоньяком, який ще понад 30 років тому під час обговорення політичних проблем сказав мені: «Жоресе, запам’ятай: усі політики — сучі діти». І це правило без винятків. Тут ніякого особливого оптимізму у мене немає.
— Коли у 60-тi роки ви вели фундаментальні дослідження, то чи уявляли, що в результаті це приведе до створення багатьох звичних сьогодні технологій та пристроїв?
— Багато що я, звичайно, не уявляв, але дещо уявляв абсолютно чітко. Я можу навести дуже простий приклад. Інтегральні схеми, за винахід яких Джек Кілбі розділив із нами Нобелівську премію, на ранній стадії взагалі не містили у собі, так би мовити, нової фізики — вони ставили на меті мініатюризацію електронних компонентів, не більше. І ми, в тому числі й винахідники, абсолютно не могли собі уявити тоді, що це приведе до народження найпотужнішої технології мікроелектроніки з безліччю наслідків. Через кілька років після винаходу інтегральної схеми вже з’явилися уявлення, як це змінить комп’ютери, стали зрозумілими багато інших сфер застосування. Деякі з них я можу назвати одразу ж, а деякі не уявляю. Наприклад, у нас була конкретна пропозиція — як треба робити напівпровідникові лазери на основі гетероструктур, котра одразу ж реалізувалася. Ідеї волоконно-оптичного зв’язку дуже старі, і я точно знав, що це може працювати саме так. Деякі ж застосування я, природно, не передбачав.
— А нині ви з вашими дослідженнями з нанотехнологій знову біля джерел нового витка науково-технічної революції...
— Загалом, можна сказати і так. Взагалі нанотехнології — дуже перспективний напрям, це новий, вищий етап розвитку. Хоч перехід до атомарного рівня у штучному будівництві матеріалів поки знаходиться на початковому етапі. Водночас це є розвитком більш ранніх ідей, адже структури із «квантовими ямами», «квантовими проволоками», «квантовими точками» народилися із досліджень гетероструктур.
— Чи ви можете спрогнозувати, як нанотехнології змінять наше життя, скажімо, років через двадцять?
— Ні, письменники-фантасти передбачають майбутнє набагато краще і точніше. Вчені ж обтяжені спеціальними знаннями і часто просто не можуть вийти за їхні межі. Але те, що нанотехнології змінять життя, — безумовно. Подивіться, як електронна техніка та технології змінили усе наше життя, змінили по суті соціальну структуру суспільства. Адже зараз ми говоримо про постіндустріальну епоху, про інформаційне суспільство. Інформація сьогодні є продуктом, і ми з цим продуктом можемо впоратися завдяки мікроелектроніці, волоконно-оптичному зв’язку, Інтернету. Між іншим, у певному розумінні мікроелектроніка знищила лідируючу роль робiтничого класу (сміється), і основним трудівником — його також можна назвати робiтничим класом — став «білий комірець», а не «синій». Адже це і комуністи визнають, і антикомуністи.
