У 1989 році я ще мешкав у Дніпропетровську, працював на різних випадкових роботах і зустрічався з дівчиною, на вісім років молодшою за мене. А втім, та різниця не дуже й важила: обоє були молоді, запальні і, як наслідок, часто сварилися. Одного вечора ми, гуляючи містом і трохи вже заспокоївшись після чергової сварки, завернули на Театральну площу (нині — Театральний бульвар). То острівець гуманітарного затишку в самому центрі, посеред індустріального мегаполіса: два театри, книжковий базар (з’явився потім), кав’ярні тощо. Тоді на бульварі був ще один осередок культури — відеосалон.
Напевне, читачі пам’ятають той феномен пізньої перебудови. За відсутності нормального кінопрокату та різноманітного телебачення, ці самопальні «кінотеатри» за прийнятну ціну вдовольняли народну жагу видовищ. Розміщені в невеличких кімнатах і всіляких закапелках, ці салони на той час росли просто як гриби після дощу. Фільми там показували винятково з піратських касет, зі знаменитим гугнявим перекладом: жахи (цього було найбільше), еротику і ще трохи бойовиків зі стріляниною або з кун-фу. Салон на Театральному був популярний, а на описуваний момент ще й дуже доречний. Аби закріпити примирення, я запропонував піти що-небудь подивитися. Фільм якраз почався. Називався «У пеклі зловісних мерців».
Півтори години сеансу ми просиділи в цілковитому заціпенінні. Картина оповідала про те, як десь у джунглях, аби побороти перенаселення, винайшли спеціальний газ, що підіймає мерців, пробуджує в них звірячий голод і змушує нападати на живих людей. Вбиті й собі стають ходячими трупами. Через необачність газ виривається в повітря, і увесь персонал лабораторії вмирає страшною смертю. Аби з’ясувати причину катастрофи, а заодно замести сліди, в джунглі посилають групу спецназівців, до яких пристає також двійко журналістів. Врешті-решт вони дістаються пункту призначення, але так само вмирають вищезгаданою смертю (страшною). Кадр, коли героїні, журналістці, на крупному плані виривають язик і вичавлюють очі, я пам’ятаю і досі. Хоча, звичайно, бачив після того й набагато страшніші.
І ось після того фільму сталося диво. Десь добрий тиждень, а може й два, ми не сварилися. Взагалі. Бо нам було не до того. Бо ми весь час озиралися — чи не вигулькне он із-за того найближчого рогу зграя незграбно крокуючих, з розставленими наче для обіймів руками, з хрипким диханням чудовиськ? А може вони чатують за дверима, як ідеш на вулицю? Чи, навпаки, вони вже в тебе вдома? У тому страшному світі одне в одного були тільки ми самі, і не могти заснути також було легше удвох.
І трапилося те, шановні пані та панове, завдяки Юлії Тимошенко. Адже вона якраз у ті роки, якраз у Дніпрі-місті, розпочала свою справу — відеопрокат. І я більш ніж певен: охоче відвідуваний, прибутковий відеосалон у центрі міста належав саме їй. Не міг не належати. Отак Юлія Володимирівна, сама того не відаючи, пролила миротворчу ворвань на розбурхані хвилі наших стосунків і, хай на недовгий термін, встановила між нами злагоду. Що до того часу не вдавалося нікому.
Епілог. Пізніше ми все одно розсталися. Але «У пеклі зловісних мерців» став першим фільмом жахів у моєму житті. Я довго шукав відповідь на запитання: навіщо ж так людей лякати? Тепер я кінознавець і дуже люблю свою роботу. А вона, сподіваюся, любить мене.
