Чим більше змін, тим більше все залишається, як і раніше
Французьке прислів’я
Сучасна політична ситуація в країні вже не виглядає як однозначно виграшна для опозиції, але все ж цю картинку можна розфарбовувати по- різному. Зокрема, одним із найбільш імовірних сценаріїв продовжує залишатися формальна перемога нинішньої «об’єднаної опозиції». Не заглиблюючись у можливі сценарії героїчної «вересневої революції», спробуємо зрозуміти — що ж несуть Україні «нові більшовики»?
«ПОЛІТИКА»
Відгуки лідерів опозиції на пропозиції Президента щодо зміни політичної системи самі по собі досить красномовні. Найбільш повно їх висловив П. Симоненко, який 28 серпня висловив думку, що пост Президента потрібно ліквідувати і впровадити парламентську систему, а вже 30-го вважав, що назріла необхідність переходу до парламентсько-президентської системи і що Л. Кучма цю необхідність «перекручує». Якби не рішення Пленуму, ми б так і не дізналися, що метою КПУ є взяття влади за нинішньої системи з тим, щоб потім (якщо захочеться) перейти до парламентсько-президентської, а може, навіть і до парламентської…
Власне кажучи, ці відгуки наочно показали, що питання демократизації політичної системи України цікавить опозицію в останню чергу. «Відкритий лист» В. Ющенка це наочно показує — до президентських пропозицій «НУ» планувала «відновити» свого вождя на посаді прем’єра нині прийнятим порядком, а сьогодні вже — за новою системою. Загалом — не києм, то палицею… Щоправда, «демократичність» опозиції було досить чітко видно ще за часів «касетного скандалу», бо тільки дуже великі демократи можуть так байдуже ставитися до принципу презумпції невинності.
Чи будуть насправді якісь політичні реформи у разі перемоги опозиції, сьогодні сказати важко, але можна бути однозначно впевненим, що ці реформи будуть спрямовані на демократизацію тільки у випадку гострого конфлікту між опозиціонерами. А швидше за все, жодного вибору між соціалістичним і несоціалістичним шляхом розвитку, який нам обіцяли автори, не буде. І слава Богу.
Необхідність зміни політичної системи суспільства для більшості лідерів опозиції взагалі не очевидна. Принаймні, того з них, хто стане Президентом (і головне — для його оточення), сучасна система цілком влаштовує. Для майбутнього прем’єра більш вигідною виглядає парламентсько- президентська система (щоб можна було грати на протиріччях Гаранта і парламенту), ну а для спікера найбільш перспективною є система суто парламентська. Вибір системи тут залежатиме від того, які саме політики займуть ті чи інші пости та як розвиватимуться відносини між ними. Загалом, про якесь систематичне реформування політичної системи можна буде тільки мріяти. Причому мрії ці будуть набагато менш реалістичними, ніж такі ж у сучасній ситуації.
Персональна складова. Судячи з усього, в опозиції вже є досить певне уявлення стосовно того, хто та які пости займе. Найбільш імовірною уявляється схема розподілу у вигляді Президента Ющенка, прем’єр-міністра Тимошенко і голови ВР Мороза. Комуністи (як і передбачає, наприклад, Г. Крючков) — «смокчуть лапу». Можливо, що деякі із найбільш цивілізованих лівих отримають якісь позиції в силових структурах.
«ЕКОНОМІКА»
Г. Крючков, звісно, дещо спрощує картину, вважаючи, що образа комуністів на «антинародний режим» чимось радикально відрізняється від образи на нього ж «новоукраїнців». Але загалом він має слушність — «задником» розігруваної опозиційною «четвіркою» «п’єси», безумовно, є перерозподіл власності.
Заяви лідерів опозиції стосовно боротьби проти олігархів, м’яко кажучи, сумнівні, навіть якщо йдеться про КПУ. Власне, ця партія найбільш олігархічна, оскільки говорить про концентрацію всієї власності в руках одного господаря — себе любимої. Та це теорія. Що ж заважає на практиці визнати антиолігархічну спрямованість економічної платформи опозиції?
По-перше, у лавах опозиції (навіть і лівої) вистачає нинішніх та колишніх олігархів. У олігархічній природі Ю. Тимошенко не сумніваються навіть самі опозиціонери, адже є ще О. Ткаченко, Й. Вінський та багато, багато інших (чого вартує тільки знімок Ющенка). Потрібно зазначити, що ці люди переважно зазнали поразки в конкурентній боротьбі за близькість до нинішніх важелів розподілу ресурсів. А якщо так, то їхнє завдання — змінити набір конкурентів і деякі правила гри. Проте сумнівно, щоб вони були зацікавлені в зміні самої «гри в олігархів».
По-друге, якщо немає особливих претензій до «своїх» олігархів, то повинна бути якась специфічна оцінка олігархів «ворожих». І вона є:
— вони підтримують діючого Президента (про те, що діючого Президента на відповідних етапах підтримували Тимошенко і Ткаченко, можна забути);
— своїми діями вони шкодять Україні (ті ж націонал-демократи ще не так давно доводили, що такої шкоди завдає Ткаченко, але ж сьогодні він «соціально близький», а тому завдавати збитку країні не може);
— у них конфлікти з «нашими» олігархами (хто гарантує, що з приходом до влади В. Ющенка першим рішенням буде передача «своїм» олігархам «голів» їхніх конкурентів?);
— вони євреї.
Виявляється, що «антисемітські висловлювання» може допускати не тільки голова ДПА, але й прості читачі розшифровок мельниченкових плівок. А чому б не передбачити, що завтра причиною для репресій проти Волкова виявиться і його походження?
Звичайно, нині опозиціонери багато говорять про те, що слід створити прозорі механізми конкуренції, в яких олігархи існувати не зможуть. Та чи зможуть існувати олігархи в інших умовах — не питання — зможуть. Тільки ідеологи «нових правил гри» з’ясовувати це не будуть. Навіть ліберали вже говорять про те, що амністія тіньових капіталів не може бути повною («пиво — тільки членам профспілки»), що потрібно провести часткову націоналізацію деяких сфер (насамперед — обленерго) і т.п., загалом, розраховувати на економічне регулювання не варто — поліцейсько-адміністративні методи його цілком замінять. А говорити про те, що претензії до олігархів повністю можуть бути скопійовані на ставлення до всіх бізнесменів взагалі, якось навіть незручно. Не тільки можуть, але й будуть.
А економічні наслідки переділу власності опозицію мало хвилюють. Проте, їх можна зрозуміти, адже всі проблеми можна звалити на «антинародний режим». А народу краще бути вільним і голодним, ніж залежним і ситим. Принаймні, якщо йдеться про залежність від нинішніх олігархів. А їх завжди можна замінити.
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА
Тут ситуація найменше визначена — орієнтації опозиційних блоків протилежні. Важко узгодити позиції на будь-якому рівні. Формально всі «домовилися», що зовнішня політика нинішнього режиму антинародна. Та всі розуміють це по-різному. КПУ і СПУ бачать проблему в тому, що існує орієнтація на вступ до ЄС і НАТО. НУ і БЮТ незадоволені дуже активною економічною експансією Росії, яка вже знаходиться на межі втрати економічної незалежності. Проте перспективи зовнішньої політики України не відіграють істотної ролі в планах опозиції.
Здається, всі солідарні тільки в одній думці — потрібно показати всьому світу, що новий режим буде справді демократичним і некорумпованим. Передбачається, що, пересвідчившись в цьому, весь світ кинеться нам допомагати.
Тут, відверто кажучи, особливих проблем немає. У разі приходу до влади опозиції хоч би яким- небудь конституційним шляхом, новий режим буде вельми оперативно визнано зовнішнім світом. А ось щодо підтримки, то можуть виникнути проблеми.
По-перше, досвід уряду Ющенко-Тимошенко показав, що формальна підтримка зовсім не передбачає підтримки реальної. Важко сказати, з чим це пов’язано, але, швидше за все, хитрі інвестори просто не хочуть давати гроші в руки явно некомпетентних керівників.
По-друге, внутрішня економічна політика нової влади відразу ж викличе у зарубіжних урядів гранично нецивілізований тиск і втручання до внутрішніх справ країни.
Проблеми тут можуть бути двох видів. З одного боку, значну частину приватних кредитів і СП контролюють олігархи. Великий переділ (точніше — свавілля) власності неминуче вдарить по іноземному капіталу в Україні. З другого боку, неминуче захоплення нових керівників винищуванням колишніх ворогів і одне одного забезпечить нестійкість режиму, що надихне зацікавлені сили на вибивання економічних (а можливо, і політичних) пільг в обмін на підтримку.
ЗАГАЛЬНА КАРТИНА
Підсумкова схема життя країни після приходу до влади опозиції, у випадку, якщо вдасться уникнути банальної громадянської війни, виглядатиме приблизно так.
1. Недемократичний політичний режим, за якого, завдяки пропорційним виборам, влада буде остаточно незалежна від народу.
2. Місця «поганих» керівників «антинародного режиму» займуть «хороші» лідери опозиції. Вгадайте, чим вони займатимуться на цих посадах. Більшість чиновників збережуть свої місця.
3. Після переділу власності виникнуть нові фінансово-політичні клани, економіку країни буде відкинуто до стану приблизно 1994 року, а вплив іноземного капіталу в країні збільшиться.
4. Зовнішня політика стане ще більш багатовекторною ніж сьогодні, остаточно втративши хоч якусь визначеність.
Здається, ми це вже десь бачили?
