Отже. Влітку у вітчизняний прокат мала надійти стрічка зі звабливою назвою «Країна мертвих» американського режисера Джоржа Ромеро. В ній демонструвався жахливий і малоприємний світ — де мертві повстали і, переторившись на кровожерливих зомбі, почали полювати на живих. А ті, у свою чергу — на мертвих. Ну, в будь-якому разі, у такого кіно є свої шанувальники. Отже, ця страшна «Країна» таки навіть вийшла, аж раптом йти перестала. Зникла. Виявилося — хтось заборонив її показувати. Якась така втаємничена та грізна інстанція… Звичайно, що шанувальникам кіно — і не тільки жахів, але взагалі будь-якого вільного мистецтва, — це аж ніяк не сподобалося. І влаштували вони «Акцію кіноманської непокори» — у кіноклубі нашої славетної, вічно революційної Києво-Могилянської академії. Щойно перегляд стрічки закінчився, як у дверях кіноклубу з’явилося півдесятка зомбі… Тобто люди у формі, обтяжені дивним наказом, якщо не сказати — дурним наказом, що, втім і робить людей керованими двоногими, тобто зомбі. Вони доповіли, що за зверненням (доносом, простіше кажучи) якогось пильного громадянина прийшли перевірити, хто ж це дивиться заборонений фільм. Склали протокол. Взяли у всіх покази. Диск із фільмом вилучили — сказали, що на експертизу.
І принагідно виявилося. що фільм заборонила якась комісія з питань чи то по етичності, чи то по естетичності при Міністерстві культтуризму. Що в комісії тій аж 19 чоловік, але, щоб прийняти рішення, в повному складі їй збиратися необов’язково. Ну, тобто достатньо і однієї людини. Якого-небудь Степана Степановича, котрий нічого крім «Путьовкі в жизнь» не бачив.
Та кат з ним, з тим Степаном Степановичем, чи як там його, і з його комісією і путьовкою… Цікаво інше — за два дні до описуваних подій, в кінотеатрі, що розташований буквально в двох кварталах від Києво-Могилянки, був показаний перший фільм Джорджа Ромеро, його «трупарський» дебют — «Ніч живих мерців», знятий аж у 1968 році. До речі, саме від цієї, малобюджетної чорно-білої стрічки пішли потім всі пізніші екранні вправи на тему повсталих із труни, кожний кадр того фільму цитований-перецитований десятки чи сотні разів. Що цікаво — жодного замаху з боку влади на той сеанс не було. Мабуть, пильні громадяни щось там таки прогледіли. А мабуть, і не знали громадяни, що той фільм ще тоді, у вільній Америці, теж вимагали заборонити, і скандал довкола нього був вельми серйозний. А глядачі на прем’єрі, всі 1500 чоловік, аплодували стоячи.
І ось тут слід відкрити читачу жахливу й моторошну таємницю. Обидва фільми Ромеро, і перший, і останній — то не тільки фільми жахів. То ще й політичні драми. І, навіть, в першу чергу — політичні драми. Починаються вони, дійсно, як жахалки. Але, поступово, малопомітно вправна рука режисера переставляє акценти, повертає сюжети, змінює стан героїв. І в обох випадках — і в «ночі», і в «Країні» — Ромеро невблаганно приводить нас до невтішного висновку — найлютіші вороги живих — самі живі. Тобто всі засоби і системи захисту життя надто легко можна обернути проти самого життя. Достатньо лише виголосити «мертві йдуть!», або «вітчизна у небезпеці!», або щось інше. І можна спокійно нищити невгодних тобі живих. За активного, до речі, сприяння ЗМІ. Як, власне, у Ромеро і відбувається.
А ті злощасні зомбі… То лише привід. Чи привид — те, чого насправді не було…
З цієї історії можна зробити два висновки. Перший на поверхні: ще й по сьогодні у багатьох, навіть владних, головах Союз Совєтскіх Соціалістічєскіх Республік живе й процвітає, і ніякий це не кучмізм чи «білозіризм», а справжній «совок». А ось більш ретельний погляд повертає нас до сьогодення. Чомусь видається, що у нас теж — і знову за активним сприянням телебачення — мертві хапають живих. І то вже навіть не мара — бо, здається, у значної кількості наших політиків свої персональні зомбі сидять просто в головах. І тими головами керують.
Найбільше за все ходячі мерці люблять кусатися. Від одного такого укусу людина сама стає тим… ходячим…І починає тільки те й думати — «не з’їм, так понадкусую».
А коли ти, виборець-телепень, дивишся в кольоровий телевізор, як вони там хрумтять одне одним, хочеться навіть не спитати — мовляв, яка муха там вас укусила, а просто побажати від щирого серця:
СМАЧНОГО!!!
Цікаво, кого знудить першим?
