Парадоксально, але після того, як українські в’язниці були відкриті для суспільства, зокрема й для преси, вони стали ще закритішими. Практично все, що ми знаємо про життя сучасних в’язнів, — це певний спрощений телеобраз сучасного барака, де всі нюанси — за кадром. Перед вами, колюче залізо, переповнені камери й обривки прозрінь. Вміст тарілок, стосунки з начальством і, ще гірше, розцінки на наркотики та інші задоволення визначають компетентні особи. Та Бог з ними, з розцінками, — адже це хронічне захворювання вітчизняних в’язниць. А от туберкульозників і ВІЛ-інфікованих, які сплять на сусідніх ліжках в одній камері й користуються одним посудом і бритвою, нізащо не покажуть. Усе, що стосується цієї категорії в’язнів, сьогодні є засекреченою інформацією. Причому приховується вона не лише від Міністерства охорони здоров’я, а й від самих в’язнів.
Як зізнаються деякі працівники Департаменту у справах виконання покарань , причина замовчування проблеми цілком гуманна: адже важко передбачити розвиток подій після того, як сусіди по камері дізнаються, що хтось із них заражений ВІЛ- інфекцією. Неприємності вже були.
Навесні 2000 року в одній з вітчизняних колоній відбулися заворушення. В’язням одного з боксів «настукали», що серед них є ВІЛ-інфіковані гомосексуалісти. Тоді зеки оголосили голодовку й висунули вимогу забрати від них усіх розповсюджувачiв зарази. На це прохання пішла відповідь у такому дусі: «Зараз як ізолюю...» Цікаво, що до акції потім приєдналися й туберкульозники, які попросили всі необхідні для лікування ліки. Ось це дійсно вразило тюремників. Адже хворі на туберкульоз мають шанси швидше звільнитися за амністією або потрапити в тубзону, де хоч харчування калорійніше. Офіційно підтвердити цю НП не уявляється можливим, тому редакція й не називає конкретної ВТК. Але, на думку медиків, сьогодні такі заворушення можуть статися практично в будь-якій колонії або сізо.
До 1998 р. технологія аналізу на ВІЛ- інфекцію задовольняла і медиків, і Департамент у справах виконання покарань. Кожен в’язень або затриманий, який міг викликати підозри, проходив обстеження на ВІЛ і туберкульоз. Про кількість хворих тоді знали обидві сторони, й після звільнення кожен з них автоматично потрапляв на облік.
Але до 1998 року технологія обстеження змінилася. Тепер, якщо здоров’я новенького викликає сумнів у начальника в’язниці, на допомогу приходить місцевий лікар і весь його убогий інструментарій. У того, кого підозрюють на ВІЛ, беруть пробу крові й спецрейсом відправляють до цивільних лікарів. У Сімферополі, за словами лікаря-епідеміолога Кримського центру профілактики та боротьби з СНІДом Тетяни НЕПОМНЯЩОЇ , далі відбувається так: «Усі аналізи, взяті в підозрюваних та в’язнів, надходять до нас закодованими. Замість прізвищ у кожної проби свій порядковий номер. У разі, якщо наші фахівці знаходять ВІЛ-інфекцію, розшифрувати, кому належить проба крові, ми не можемо».
Позитивна реакція на ВІЛ додає головного болю не стільки медперсоналу, скільки службовцям, які відповідають за дотримання спокою. Клятва Гiппократа, конфіденційність під час обстеження на СНІД і непохитний у віках в’язничний режим приходять до злагоди, не зраджуючи собі. Керівництво знає, хто заражений, але не афішує цього, щоб зберегти життя в’язню та порядок.
Є й інша причина приховування подібної інформації. У 98-му Україна підписала міжнародну Конвенцію з прав людини, яка засуджує насильне лікування й, крім усього іншого, ізоляцію хворих на СНІД. А якщо раптом стане відомо, що кількість ВІЛ-інфікованих, а разом з ними й туберкульозників порівняно з серединою 90-х стала набагато більшою, це може підірвати взагалі-то непогану репутацію української виправної системи.
До речі, українські лікарі неоднозначно оцінюють результати підписання Конвенції. Раніше за допомогою так званих насильних заходів лік ування в зонах вдавалося контролювати не лише поширення СПІДу, а й венеричні захворювання, туберкульоз. Сьогодні ж, наприклад, туберкульознику, який отримав паличку Коха в зоні, вигідно мати постійну групу інвалідності й щомісяця отримувати грошову допомогу, не обтяжуючи себе лікуванням.
На думку головного фтизіатра Криму Олександра КОЛЕСНИКА , колишні в’язні є складним контингентом, який не завжди прислухається до порад лікаря. Не закінчивши курсу лікування в тубдиспансері, вони зникають на рік. І якщо залишаються живими, з’являються через рік лише для того, щоб продовжити інвалідність. 70 % з них хворі на СНІД, і за цей час напевно з кимсь поділяться вірусом.
Про те, що відбувається сьогодні за гратами, могли б розповісти самі в’язні. Але слати вістки, перечитані начальством, — шкодити своєму здоров’ю. А малявам, вибачте за лексикон, суспільство не повірить.
Втрутитися в цю ситуацію варто було б інститутам громадського контролю, але, на жаль, в Україні вони ще не отримали практики. Та якщо їм і дали б дозвіл «проконтролювати» зону або сізо, місцеве життя їм усе одно продемонструють лише коротенько.
Показовим щодо цього є приклад Кримського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Його головлікар Олег ЗАЛАТА стверджує: «Ми не знаємо, що зараз там (у місцях у в’язнення. — Прим. автора ) відбувається. Декілька разів намагалися вийти на керівництво Департаменту, але безуспішно. Зрештою, багато ВІЛ-інфікованих після звільнення потрапляють до нас на облік. Як правило, під час повторної перевірки або медичного обстеження, але все це з великим запізненням. Словом, така система, яка сьогодні існує в колоніях і сізо, лише погіршує епідеміологічну ситуацію».
Цікаво, що проблема в’язничного туберкульозу хоч якось, але обговорюється на державному рівні. На початку року Леонід Кучма підписав указ про невідкладні заходи по боротьбi з туберкульозом. Уряду було наказано розробити комплексну програму з профілактики цього захворювання, зокрема й для тих, хто відбуває термін. Однак поки успіхи від цих заходів незначні. Проблему ж в’язничного СНІДу взагалі тільки чекає перспектива бути офіційно визнаною.
КОМЕНТАР
Таїсія ШКРУМ, заступник голови правління Міжнародного товариства прав людини, українська секція:
— Дані восьмирічної давності свідчать, що в Україні в день захворювало туберкульозом близько 80 чоловік. А з урахуванням колоній хворих було 250. Таким чином, дві третини захворюваності давали колонії. У цей час, мені здається, ця тенденція збільшилася ще більше. Є спостереження, що близько 70% людей, визнаних інвалідами по туберкульозу, — це люди, що прийшли з колоній. Нещодавно ми запитували, з чим пов’язана ця проблема у чиновників Департаменту з виконання покарань. Нам відповіли, що це неправда, і що люди приходять у в’язниці з цим захворюванням, а не захворюють там. Я особисто не зовсім згодна з таким твердженням. Дійсно, багато хто попадає у в’язниці з туберкульозом, але, як правило, це — рецидивісти, які вийшли з в’язниці з туберкульозом і туди ж повернулися. Первинна захворюваність туберкульозом у в’язницях дуже висока. Треба відмітити, що захворюваність туберкульозом підвищилася у всьому світі, але в розвинених країнах кількість хворих становить 9-10-11 чоловік на сто тисяч чоловік населення. У нас же ця цифра складає від 50 до 60 чоловік. Це вже показники епідемії. Не можна сказати, що Департамент з виконання покарань нічого не робить: намагається будувати відділення і лікарні для засуджених, хворих туберкульозом, але кількість хворих перевищує кількість місць у подібних відділеннях. У таких умовах суспільство, передусім, має пропагувати здоровий стиль життя і пояснювати, що куріння, алкоголь і наркотики посилюють ризик захворіти туберкульозом. Передусім необхідно боротися з алкоголізмом, і особливо з юнацьким. Крім того, необхідно розповсюджувати інформацію, зокрема, статистику, яка повинна бути не для службового користування, а для масової уваги. Можна залучати до такої пропаганди таких людей, які вилікувалися. Тих же, хто знаходиться в ув’язненні, необхідно передусім забезпечити лікуванням і умовами для нього.
Олександр БУКАЛОВ, голова ради правозахисної організації «Донецький Меморіал»:
— Якщо врахувати, що кожного року покарання у вигляді позбавлення волі на термін до трьох років (за нетяжкі злочини) отримує майже 59% із приблизно 80 тисяч осіб, засуджених до позбавлення волі, то стануть зрозумілими величезні масштаби конвеєра, через який проходять сотні тисяч наших співгромадян. Більшість із них, відбувши визначений термін покарання, повертається в суспільство. Тобто повертаються десятки тисяч людей, «збагачені» не тільки новими знаннями, звичками, в’язничною субкультурою, але часто ще й хворобами. З-поміж іншого і такими серйозними, як туберкульоз та ВІЛ-інфекція. Про масштаби проблеми дає уявлення хоч би той факт, що з 11 944 осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі за амністією 2000 року, хворих на активну форму туберкульозу було 755 чоловік. Додайте до них тих, що звільнилися, відбувши весь визначений їм термін. Їх також кілька сотень. А є ще хворі на неактивну форму туберкульозу. Наївно вважати, що, опинившись на волі, хворий на туберкульоз тут же починає отримувати повноцінне лікування. Проте на волі він набагато більшою мірою залежить від себе самого, від своєї ініціативи, від своїх можливостей. А в ув’язненні він цього позбавлений. Однак у будь-якому випадку, повертаючись у суспільство, він із собою несе і ризик для навколишніх. Отже, ситуація з туберкульозом у місцях позбавлення волі є одним із серйозних чинників, що впливають на зростання захворювання на туберкульоз на волі. Мені б не хотілося, щоб склалося враження, неначе у в’язницю потрапляють здорові люди, а виходять хворі. Багато які потрапляють в ув’язнення, вже будучи хворими. Проте небезпека полягає саме в тому, що в ув’язненні вони позбавлені можливості повноцінно лікуватися. Через мізерність фінансування дуже мало ліків є в розпорядженні в’язничних медиків, та й харчування почасти зовсім не те, яке потрібне таким хворим. І все ж якась частина ув’язнених захворює, перебуваючи саме в місцях позбавлення волі. Звичайно, здорові засуджені мають розміщуватися окремо від хворих, але, на жаль, нерідко це правило порушується. Одним із чинників, які посилюють ситуацію з туберкульозом у місцях ув’язнення, є їх переповненість. Причина цього — за межами в’язничного відомства, зокрема, в судах та в прокуратурі. Саме наші суди відправляють за грати не тільки бандитів, але й багато тисяч дрібних правопорушників, а наші прокурори вибирають міру покарання — «утримання під вартою» набагато частіше, аніж це потрібно. Дуже важливою, на мій погляд, є необхідність зрозуміти як працівникам юстиції та правоохоронних органів, так і громадянам, що за багато які нетяжкі правопорушення може бути покаранням не тільки в’язниця, а також і штраф, умовне засудження, громадські роботи. Залежність захворюваності на туберкульоз «на волі» від ситуації в місцях позбавлення волі вкотре красномовно свідчить про те, що «зона» — то не інший світ, який наглухо відділений від нашого і який майже ніяк не впливає на наш. Це складова нашого світу, там живе, може, не найкраща, але все-таки частина нашого суспільства. Економія на хворих, що перебувають у місцях позбавлення волі, може обійтися суспільству дуже дорого. На ситуацію мають впливати місцеві органи влади. Зробити свій внесок можуть і громадські організації. Сьогодні місця позбавлення волі відкриті для громадськості набагато більшою мірою, аніж це було ще кілька років тому. Можна дискутувати, достатньою є чи ні ця міра, та й адміністрація різних установ може по-різному поставитися до ініціатив незалежних правозахисних організацій, але фактом є те, що подібні контакти, хоч і повільно, але все ж поступово стають нормою.
